Трошки дитячих спогадів, думок про релігію та патологічну анатомію. Можливо, для когось покажу новий варіант опори для себе при проживанні втрати, бо для мене цей текст - не сумний, а підтримуючий.
У вірші описується сумна сцена, де ліричний герой стоїть на пагорбі, спостерігаючи за батьком. Він відчуває тугу через те, що батько не може відчути тепло сонця і красу навколишнього світу. Герой згадує моменти спільного часу, коли вони разом були біля води.
Горе - це не обов’язково має бути фізична смерть. Можна горювати, плакати, сильно сумувати через незапланований переїзд в іншу країну, розлучення, ампутацію кінцівки, руйнування батьківського чи свого дому... Але все ж таки найскладніше, коли стикаєшся зі смертю.
Ви втратили свою героїню. Знадобиться час, щоб відгорювати цю втрату, сказала мені моя терапевтка.
Просто переказ мого ранку. Ледве вистачило сил і сміливості, щоб опублікувати
«Всі втратять всіх» - цей закон завжди трактувало небо. Це так несправедливо й нестерпно. Так боляче, розриває легені. Від мене нічого не зостанеться зрештою, але це не страшно. Страшно, що я втрачу тебе, себто автоматично лишусь без неба
Зараз я торкаюсь дуже важкої теми, і прошу вас розуміти що я ділюсь власними думками, не закликаю до будь-яких дій.
ну таке як письменниця
