В МакДональдз звична метушня. Я в очікуванні гарячого чаю дихаю в свої крижані долоні. На цю зустріч я приїхав неохоче, змерз неймовірно, поки – йшов від місця парковки сюди і про себе сварився на погоду і ситуацію.
– Ну нащо нам ця зустріч. Поставити два підписи і все… – розмірковував я.
Але моя клієнтка наполягала на зустрічі і я вимушено підкорився.
Нарешті принесли чай і я почав зігрівати долоні об гарячий паперовий стаканчик. Тепло почало проникати в середину і ситуація вже не так мене дратувала.
Клієнтка запізнюється і це мене страшенно дратує. Аж раптом, я помічаю серед натовпу жінку середніх років, вона виділяється. Не можу відразу зрозуміти чим.
Виглядає розгубленою та нерішучою. Складається враження, що вона вирішує чи залишитися, чи піти. Вагається. І робить боязкі кроки всередину закладу.
Ось вона порівнялася з моїм столиком і прямує немов в тумані повз мене.
– Ви Олена?
Вона аж підскочила, наче моє питання повернуло її до реальності. Поспіхом окинувши мене очима Олена сідає на вільне місце за столиком.
На столі вже лежать підготовлені мною документи. Вона їх бачить і прибирає руки під стіл, немов ховає їх.
– Доброго дня. Приємно познайомитись з вами безпосередньо. – починаю я діалог, щоб якось розірвати мовчазне мовчання.
Вона стискає губи, немов стримує плач.
– Доброго дня, Олександре Георгійовичу. – обережно відповідає Олена.
– Я підготував всі необхідні документи по вашій справі. – переходжу я відразу до справи і повільно рукою їх підштовхую документи в її бік.
– Я вже висилав їх електронною поштою, ви вже їх читали і зауважень у вас не було... – я виймаю із внутрішнього кармана куртки кулькову ручку і кладу на документи. Але Олена сидить не ворухнувшись.
– Сьогодні рівно два з половиною роки, як Ігор перестав виходити на зв'язок. – ледь чутно починає Олена. – Мені дуже важко було зважитись на це, але час йде, діти подорослішали. Доньці вже виповнилося 18 років. А до Краматорська наближається лінія фронту. Квартира оформлена на ньому і це все наше майно… Щось треба робити... – нібито виправдовується вона.
Я розумію, що швидко не буде.
Чоловік Олени добровільно пішов на фронт з перших днів. У 2014 році вони втратили все своє майно і переїхали з Донецька в Краматорськ. Але війна їх вигнала і звідти. Ігор не міг прийняти другу втрату і пішов до війська, а Олена з дітьми переїхали до передмістя Києва.
– Його товариші по службі сказали, що в позицію, де був він і ще один солдат потрапив снаряд і нічого не залишилось: не від позиції, не від них. – продовжила Олена.
– Так само написано і в акті службового розслідування. – вирішив я показити свою обізнаність із ситуацією. Олена ніяк не реагувала, ані на оточення, ані на мої репліки.
– Мені було важко на це наважитись…
– Але життя триває… – спробував підбадьорити її я. – Розумієте, це все формальні моменти. Просто суд оцінює сукупність доказів і визнає особу померлою.
На слові «померлою» Олена підняла на мене очі. Здавалося, що в них вона стримує сльози. А можливо сліз вже було дуже багато до цього і вона вже втратила можливість плакати. Сльози скінчилися.
– А що означає «визнати померлим»? – майже пошепки спитала Олена.
Я зрозумів, що ми говоримо про різне. Вона про життя, а я про документи, вона про людину, а я про особу, вона про життя, а я про смерть. І я починаю бути більш обережним.
– Це спрощена процедура судочинства – окреме провадження. Тут суд оцінює докази і приходить до висновку, що певний юридичний факт встановлено і це дає можливість реалізувати родичам свої права. Буде рішення суду і ви зможете… – я замислився, як обійти небажані слова, як в цій ситуації говорити про життя.
– А що далі? Коли буде рішення суду… – вже більш впевнено спитала Олена і уважно подивилася мені прямо в очі.
– Далі ви візьмете рішення суду, підете до відділу РАЦС і отримаєте свідоцтво про… – і тут вже я стиснув губи так міцно, що напевно вони стали білими, щоб не сказати слово «про смерть».
Так важко, але ми все ж таки змогли прибрати смерть із нашого діалогу. І вже я прибрав руки зі столу і опустив очі. Тепер я побачив цю ситуацію її очима. Повисла тиша.
Олена протягнула руку і взяла кулькову ручку.
– Якщо трапиться диво і він повернеться… – почав я, намагаючись якось розрядити ситуацію. Олена натиснула кнопку на ручці, немов звела курок. – тоді це все буде скасовано і не матиме ніякого юридичного значення… – продовжив я не впевнено.
– Якщо він живий, він ніколи не пробачить мені цього … – обличчя Олени почервоніло. А я відкрив документи там, де треба поставити підпис.
– Якщо він повернеться, то ви разом прийдете і підпишете документи про скасування всього цього і я підготую їх для вас безкоштовно. – Олена ожила на очах. У неї в уяві з’явилася ясне бачення, як вона тримає обома руками Ігоря за руку і голова її у нього на плечі. Вони неквапливо заходять в МакДональдз а за столом сиджу я із паперами про те, що він живий, вже тримаю ручку… Кляті підноси, хто їх зачепив. Вони прогреміли немов вибух і розбили каритну в уяві Олени у брязкіт. Вона знову вимушено повертається за столик в жорстоку реальність, де нас двоє і наразі питання не про життя, а про смерть.
– Не карайте себе, це формальні моменти, і не засмучуйтеся, бо Бог завжди робить так, як нам треба, ми це не завжди можемо зрозуміти в моменті.
Я поклав свій вказівний палець туди, де треба підписати. Олена видохнула, швидко поставила підпис і шпурнула ручку на папери. А я вже не міг підібрати правильних слів. Вона закрила очі, її скули почали рухатись, в горлі з’явився ком, який заважав дихати. Вона відчула, що зараз почне плакати, тому підскочила, подякувала, швидко простилася і спішно вийшла, розчинившись в натовпі. Я подивився у вікно і в цей момент небо не втрималося і заплакало холодним дощем. Я не знаю, чи воно плакало замість Олени чи замість Ігоря.
Я залишився сидіти розгублений. Визнання померлим – проста юридична процедура і така складна життєва дилема. Бо всеодно юридичне життя набагато краще, ніж юридична смерть. Бо навіть юридична смерть - все одно смерть. Це смерть надії і спільного майбутнього. Коли хочеться чекати, але життя вже змушує підписатися під смертю, а не під життям.
Краще було б можливим визнати людину живою, хоч юридично, але живою. Але юриспруденція – бездушна наука і бездушна справа.
Я почав складати документи. І згадав, що телефон мого померлого батька все одно зберігається в моїй телефонній книзі. А телефон мами, яка померла 15 років тому, я пам’ятаю і зараз. І якщо це не має ніякого значення, то навіщо я їх зберігаю в телефонній книжці, чого не зітру? Бо все ж таки є маленька надія, що задзвонить мій телефон і я побачу там знайомий номер телефону і відповім, а там такий знайомий рідний і теплий голос…
