— Вітаю з Днем Конституції України! — звернувся до мене поліцейський.
Він з’явився так раптово, ніби виріс із-під землі.
Я витягнув навушник, озирнувся – і тільки тоді зрозумів, що вже в оточенні.
Піксель. Закриті бафом обличчя. На дорозі – білий бус із відчиненими дверима.
Я одразу збагнув.
Це – група оповіщення ТЦК.
Для них я вже в пастці, але треба дотримуватися формальних моментів.
— Капітан поліції Веселий, дільничний інспектор. Перевірка військово-облікових документів. — продовжив поліцейський. Його свита ніби ще щільніше зімкнула коло навколо мене.
— Дякую за привітання! Навзаєм. — відповів я спокійно.
— Майор юстиції. — кажу я.
Усі навколо відступили на крок.
— Цікаво… — здивовано сказав капітан.
— Уже в запасі.
І справді, сьогодні ж День Конституції України.
І справді сьогодні свято — День Конституції України.
Я б і не згадав.
Але таке привітання змушує замислитися.
Зовсім немає святкового настрою, не відбуваються святкові заходи. І це зрозуміло, бо на дворі війна. Можна сказати, ворог на порозі і потроху насуває. Всі хочуть перемоги, але майже ніхто не хоче воювати.
Моя випадкова зустріч повертає мене до духу часу. Невже система, якій я був непотрібний хоче знову мене повернути до лав ЗСУ та поглинути?
Але держава дозволяє мені не служити.
І я продовжую свою прогулянку, а поліцейська машина швидко відправляється далі.
Патруль курсує районом, вдивляється в обличчя, зупиняє погляди.
Шукає тих, кому нагадають про військовий обов’язок. І навіть безкоштовно підвезуть до ТЦК під конвоєм.
Мобплан ніхто не скасовував, а чоловіків призивного віку на вулиці майже немає.
Природне право на страх сильніше Конституції.
Знайти когось – це вже не випадковість, а велика удача.
Ця зустріч змушує мене замислитись над тим, що відбувається.
Наразі чоловіку спокійно прогулюватися вулицями Києва – велика розкіш.
Я особисто знаю тих, хто вже роками не виходить з квартири на вулицю, щоб не потрапити у жорна.
Їхні квартири стали для них укриттям. І водночас – в’язницею.
Конституція гарантує недоторканість житла. І поки що люди у формі не можуть туди зайти. Тому їх дім – їх фортеця. Єдине місце, де ще можна не боятися. Де страх відступає.
А дехто роками їздить на таксі лише одним маршрутом: на роботу і додому. Страх виснажує. І дедалі таким людям стає все складніше і складніше.
На вулицях з’являються мобільні блок-пости, які зупиняють всі машини підряд. Поліцейські машини можуть зупинити будь-яке авто і перевірити військово-облікові документи. Наслідки цих зустрічей – непередбачувані.
Мої знайомі живуть у режимі самозбереження. Виходять на вулицю лише пізно вночі — ближче до одинадцятої.
Але і це не гарантує безпеку.
Під час моєї служби я не зустрічав патрулі жодного разу.
А у перший день мого цивільного життя я вирішив скоротити дорогу і натрапив на засідку.
Поліцейські і військові у маленькій «Славуті». Вони не випромінювали ентузіазму. І робили те, що їх примусили. Засмутилися.
У перший місяць після звільнення я повертався з магазину. Було майже одинадцята. Саме тоді я вперше зустрівся з білим бусом.
Я звернув увагу, що на ньому іноземні номери.
Вони працюють професійно. З’являються зненацька.
Відразу підходить один. Потім ще троє — і ти вже затиснутий біля задніх дверей бусу.
Ще мить — і ти вже невільник. Зустріч із ними не залишає жодних шансів.
Але того разу наш діалог був коротким. Вони так само швидко зникли, як і з’явилися. Навіть побажали гарного вечора. І, думаю, він у мене справді був кращий, ніж у того, кого вони зустріли наступним.
Моя прогулянка підходить до завершення і вже у дворі свого будинку я знову зустрічаю білий бус.
Десяток людей у формі оточили чоловіка. Йому далеко за п’ятдесят. Він кричить. Голосно. Слова губляться, але сенс зрозумілий. Це точно не привітання з Днем Конституції.
Цивільні лають військових і поліцейських. Сипять прокльони.
Люди у формі стоять нерухомі. Дивляться на чоловіка, чекають. Старший має віддати команду.
Вони дивляться на нього уважно, напружено. І не рухаються.
У військових усе за командою. Хтось із них старший і має прийняти рішення, взяти на себе відповідальність.
Коли рішення буде прийнято, вони підійдуть одночасно. Швидко. Без зайвих слів. І через кілька секунд він вже буде в білому бусі.
Далі – Центр збору військовозобов’язаних ТЦК. Ґрати. Нари. І дорога, з якої далеко не всі повертаються.
А інші – залишаться тут. Працювати. Вчитися. Жити. Як і раніше.
І різниця між ними – довідка. У когось справжня, а в когось – придбана. Звичайний папірець, який вирішує все. Вирішує питання життя або смерті.
Війна не стала справою всіх. Можливо, тому що для багатьох Україна так і не стала Батьківщиною. І вже не стане.
Ті, від кого напряму залежить доля України, не пов’язують майбутнє своїх дітей з нею. Вони народжують їх в США, відправляють їх на навчання за кордон. Вони не прагнуть створити добре майбутнє для своїх дітей тут.
А «маленькі люди», які насправді великі, боряться за цю країну як можуть, бо розуміють, що без України немає майбутнього ані для дітей, ані для них самих.
Шкода, що військова служба замість почесного обов’язку перетворилася на покарання, а для когось — у квиток в один кінець.
Тому для багатьох українців можливість жити за кордоном, отримувати там соціальну допомогу, безкоштовне житло, медичну страховку, мати змогу працевлаштування виглядає набагато привабливіше, ніж жити у стані війни в Україні або потрапити на фронт.
Наразі у чоловіків безліч причин не служити й жодної — щоб служити. І єдине, що змогла запропонувати їм держава, — це білий бус і безкоштовну підвозку до ТЦК.
Сумно усвідомлювати, що ось так наразі виглядає День Конституції України та Конституція України в дії.
Я стою у дворі і дивлюся, як чоловіка вантажать у білий бус. Вже ніхто не втручається. Ніхто не говорить.
Місто живе своїм життям, а Конституція – своїм.
Бо наразі єдине право, яке справді працює – це право на страх.
м. Київ,
28.06.2025
