І.
Вже майже п’ять місяців, як я знову став цивільним.
Майже три роки служби промайнули, як один день.
Я хотів бути в армії до перемоги – до самого завершення війни.
Тоді я, мабуть, міг би сказати собі, що моя місія виконана.
Але обставини склалися інакше.
Звичайно, можна було б служити далі – знайти інше місце служби або покластися на волю Божу, як не раз траплялося в моєму житті.
Та одного дня я раптом відчув: у цій системі я більше не потрібен.
Вона просто витискає мене.
Під час служби я намагався працювати максимально ефективно. Мріяв зробити невеликий, але справжній внесок у перемогу.
На жаль, нічого справді значущого зробити так і не вдалося.
Армія виявилася не тим місцем, де легко реалізовувати ідеї та ініціативи.
— В армії мати власну думку – велика розкіш.
Цю фразу сказав мені один генерал уже майже під кінець моєї служби.
В цій короткій фразі концентрат всієї армійської мудрості.
— Сиди тихо і нічого не роби! — якось порадив мені один колега. — Навіщо ти привертаєш до нас увагу?
— А навіщо я тоді взагалі прийшов до армії? У мене в цивільному житті все було добре. Я прийшов сюди саме для того, щоб щось робити…
— Ініціатива карає (є@е) ініціатора. В армії нічого не треба знати і вміти…
Ці фрази давно стали майже правилом армійського життя.
Прийди і стань просто гвинтиком.
Або зникни.
ІІ.
Під час мобілізації до армії добровільно прийшло багато успішних у цивільному житті людей.
Саме вони, мабуть, найбільше вірили в свою країну.
Вони мріяли про нову Україну: без крадіїв та паразитів.
Хотіли, щоб їхнім дітям досталася справжня країна мрій.
Дуже багатьох із них уже немає з нами.
Їхній досвід, знання і навички виявилися непотрібними.
Їх просто перетворили на стрільців.
Але стріляти – не було їхньою сильною стороною. На жаль.
Їхні ідеї та ініціативи часто лише дратували командирів.
Шансів бути почутими майже не було.
Вони могли б зробити чимало корисного для оборони держави.
Але завданням ТЦК ніколи не було шукати таланти.
Так нове покоління зіткнулося зі старою системою.
Та й навіщо таланти, коли є однокурсники, однокласники, друзі і куми?
По суті війна не змінила країну.
Не змінила систему.
А чи можлива перемога без цих змін?
ІІІ.
В армії зіткнулися два різні світи.
З одного боку – кадрові військові, багато з яких просто намагалися досидіти до пенсії, отримати пільги і втримати своє місце в системі.
З іншого – перша хвиля мобілізованих. Люди, які прийшли рятувати країну. Люди, які хотіли більше віддати, ніж отримати.
Якщо другі тільки втрачали: гроші, здоров’я, час, іноді життя, то перші – лише набували.
Збільшилося грошове забезпечення.
Зросла повага суспільства.
Більше підлеглих – більше влади.
Збільшилося фінансування.
Потекла гуманітарна допомога.
Хочеш ти того чи ні, але система впливає на тебе.
Вона стискає.
І врешті-решт може розчавити.
Не важливо, який ти, яка твоя мотивація, які заслуги чи здібності – система все нівелює. Тут усе визначає оточення.
«Стара гвардія» часто живе за своїми правилами.
Приниження більш здібних для них – спосіб самоствердження.
У системі вони приживаються легко.
Поза нею – нікому не потрібні.
ІV.
Коли я звільнився, то відчув внутрішнє спустошення.
Наче все всередині вигоріло.
Не знаю чому.
Мабуть, я просто не звик до такої кількості обмежень. Усе життя працював сам.
Мимоволі починаєш переосмислювати життя.
Чи правильно я тоді вчинив?
На що пішли мої три роки?
— Даремно ти перейшов у ту структуру, — зітхнув мій колишній колега. — Тут би тебе вже давно підвищили.
— А я й не прагнув до підвищення. Тоді я просто згас — не було простору для самореалізації.
— А на новому місці був простір?
— Простір був. Але наші результати нікому не були потрібні.
— Ти ж любиш, щоб усе було правильно і по закону. А в міністерстві це нікому не потрібно, — єхидно каже мій колишній колега, коли дізнається про моє звільнення.
— Ти всюди лізеш, маєш свою думку… Кому ж це сподобається?
— Ні, не в цьому причина. Просто людей із справжньою державницькою позицією дуже мало.
Хто починає відстоювати інтереси держави — одразу стає непотрібним системі.
Мабуть, такий закон цієї системи.
Це лише тішить стару гвардію. Бо підтверджує, що їхній стиль життя і спосіб мислення правильні.
Сиди тихенько, роби мінімум, щоб не покарали.
Якщо можеш вкрасти — вкради.
Можливо, у цьому є своя правда. Але лише в короткостроковій перспективі.
Бо за все це доведеться розплачуватися.
Або майбутнім поколінням, або нам самим — дуже дорогою ціною.
І мені це усвідомлювати дуже боляче.
V.
Повернення виявилося дуже складним.
Перший місяць навіть не хотілося виходити на вулицю.
А далі поступово стає легше.
Дуже допомагає навчання. Воно ніби перезавантажує мозок.
На щастя, зараз є безліч безкоштовних онлайн-курсів.
Вони справді допомагають повернутися до цивільного життя.
У застосунку «Армія+» також є багато корисних навчальних курсів.
Вони зроблені професійно і справді цікаві.
Я слухаю їх під час прогулянок.
VІ.
За цей час діти виросли.
Їх уже не впізнати.
Уже немає тих моїх маленьких дівчат.
Але й мене колишнього вже немає — наївного, терплячого, добродушного мрійника.
Армія змінила мене — це факт.
І ці зміни дуже швидко відчули оточуючі.
Вони пам’ятають мене іншим.
Дехто вже не може їздити на мені, як раніше, — і поступово йде в минуле.
Але з’являються нові люди, нові можливості, нові плани.
Служба дала мені просте усвідомлення:
життя минає дуже швидко.
І відкладати його більше не можна.
Немає часу відкладати мрії.
Треба жити тут і зараз.
Жити так, як хочеш ти.
І більше ніяк.
VІІ.
Діти відстають за шкільною програмою і вже не вірять, що зможуть наздогнати.
Без батька їм було дуже важко.
Ми починаємо боротьбу разом. Вибудовуємо нову систему.
Робимо вправи разом.
Повертаємося до старих тем.
Закриваємо прогалини.
Пояснюю дітям простою мовою те, що раніше їм було незрозуміло.
І раптом виявляється, що все не так уже й складно.
Колись у школі я сам пройшов шлях від трієчника до відмінника.
Школа — це теж система зі своїми законами.
Наша боротьба дає результат. І результати швидко зростають.
Змінюється ставлення вчителів до дітей — і дітей до школи.
Діти розуміють: усе в наших руках. І це найголовніше.
Ми можемо змінити реальність і оточення.
Бо все це — штучні системи.
А ми — справжні.
VІІІ.
Із усього класу лише одиниці батьків служать.
Інші мають «довідки».
Життя більшості дітей у класі майже не змінилося.
А в моїх змінилося все: нове місто, нова школа, нове оточення і відсутність батька поруч.
Повністю нове життя.
Усе змінилося в одну мить.
Складається враження, що суспільство деградує.
Воно легко мириться з крадіями і корупціонерами, але часто зневажає порядних і принципових людей.
— Чому в тебе не брендовий одяг? — підколює мою доньку однокласниця.
— А твій батько чому не в армії? Він хворий чи просто не любить Україну?
Простору для дискусії більше немає.
Життя занадто складне для їхнього розуміння.
Суспільство ніби втратило довіру, любов і доброту.
Наче всі перейшли в режим самозбереження.
Трапляються випадки, коли діти в класі насміхаються над тими, чиї батьки служать.
І це не дивно — вони просто повторюють те, що чують удома від своїх батьків.
Ніякої взаємної підтримки.
Ніякої поваги.
ІХ.
Вчителька чує, як моя донька розмовляє зі мною по телефону.
Нервово питає:
— Тобі не гидко розмовляти цією клятою російською?
Вона все життя працювала в російськомовній школі. Там навіть пишалися тим, що на всю область у них єдина російська школа.
І лише на другому році війни ця школа вимушено перейшла на українську мову навчання. Але в ній залишилися старі вчителі, які миттєво «перефарбувалися» і так само швидко перейшли на викладання українською.
— Ні. Я розмовляю з батьком.
Колись він сказав мені: не гидко розмовляти російською, якщо ти любиш Україну. Це мова наших батьків, бабусь і дідусів.
Гидко — коли українці, які показово розмовляють українською, роблять зауваження іншим і ходять у вишиванках, купують довідки й тікають за кордон у найважчі для країни часи.
Вчителька розгублено відповідає:
— Їм і треба виїжджати… Бо в них своєї хатки тут немає…
У класі западає тиша.
Х.
Відновлювати практику складно.
Національна асоціація адвокатів України не звільнила мобілізованих адвокатів ані від внесків, ані від обов’язку проходити підвищення кваліфікації.
Щоб поновити практику, потрібно пройти спеціальний курс. Він платний. Не дуже дорогий, але все-таки платний.
При цьому припинення практики було вимушеним.
Тому постає просте запитання: чому б не спростити поновлення практики для тих, хто служив, і не зробити цей курс безкоштовним?
За три роки багато що змінилося.
Частина клієнтів зникла. Хтось виїхав з країни.
Дехто знайшов інших адвокатів або просто звик вирішувати свої проблеми без мене.
Усе починаю майже з нуля.
Крок за кроком.
Справа за справою.
ХІ.
Старе життя зруйноване вщент – його доводиться відбудовувати по цеглинці, крок за кроком. Але, можливо, це й добре. Життя дає мені шанс усе перезавантажити. А може, навіть побудувати нове життя – те, що було б неможливим без демонтажу старого.
Служба в армії не дала жодних пільг чи переваг. Але вона зробила мене іншим. Не знаю, чи потрібно мені наздоганяти тих, хто ці роки жив для себе: заробляв на тих, хто не хотів служити, або просто продовжував жити звичним життям, маючи в кишені «потрібну довідку».
Переважна більшість чоловіків не хоче служити. Та й жінки здебільшого не бажають, щоб їхні чоловіки, брати чи родичі служили. У кожного десятки причин не йти до армії – і майже жодної, щоб піти. В їхніх очах такі, як я, – божевільні. Коли дізнаються, що я відмовився від своєї пільги і добровільно пішов служити, в їхньому погляді з’являється німе запитання: «Навіщо?»
Адже доля дала мені легальну можливість жити звичним життям: залишитися вдома з родиною, виїжджати за кордон, вільно пересуватися Україною. Але я зробив інший вибір. І відповідь на це запитання – лише в моєму серці і лише для мене. Ніхто і ніколи не зможе до кінця зрозуміти цей мій крок.
ХІІ.
Сторонні мені люди, щоб виправдати свій страх, починають знецінювати мене:
— От хлопці постійно сидять на передовій і дарують кожний наступний наш прожитий день, а ви в штабах сиділи і сидите…
— Де ти служив? У міністерстві??? І що? Чому мій брат має йти до армії і померти???
— Армія тебе змінила в гірший бік…
— Ну яка різниця, що у тебе троє дітей, а у нього двоє? Це що, не те саме??? Чого мій зять має служити, а ти будеш сидіти біля Ужа???
Немає мені що доводити і відповідати їм. Я не порівнюю себе з іншими. Це моє життя і моя доля, яка склалася так, як склалася. Наші справи судитимуть нас.
А решта – вже не має значення.
Залишається лише мовчати і посміхатися. Адже життя занадто коротке, щоб витрачати його на нікому не потрібні дискусії.
23.06.2025
Ужгород
