Ми живемо в різних семантичих полях не лише з нашим супротивником, але й з нашими партнерами. Це нормально в обох випадках. Противник має свої цілі, а ми свої, більше того, партнери також мають своє бачення і свої цілі в контексті російсько-української війни та її різних вимірів. Біда в тому, що ми також живемо в різних семантичних полях. Армія, органи влади, різні сегменти суспільства. Солдат, який кожного дня б’ється на смерть, живе у відмінному семантичному полі від посадової особи чи представника високого командування, які приймають або не приймають рішення, які можуть підвищити або знизити ефективність підрозділу цього солдата чи його шанси вижити на цій війні.
Ми жили так задовго до 2022 та й задовго до 2014. В різних «бульбашках». Більшу частину суспільства всі ці роки не хвилювало що в нас за армія. Чи їй є що їсти, чи вона одягнена, чи є їх на чому їздити і з чого стріляти. Навчання на військовій кафедрі здебільшого зводилося до того, щоб не потрапити на службу в армію після навчання в університеті. Військова освіта як була, так і є прерогативою вольових фанатиків, які приймають рішення все своє життя віддати службі всупереч усьому або тим, хто має системі лазівки, за рахунок яких йому гарантований доступ до певних соціальних благ. Статус курсантів досі максимально непрестижний. Перелік проблем можна перераховувати нескінченно. Це був інший світ. А потім час від часу цей світ і світ широких верств нашого суспільства почали пересікатися. Доволі болісно.
Чим більш віддалені ці семантичні поля, тим більше ускладнюються наші проблеми. Ключове слово «наші». Ми можемо дискутувати про те, скільки життів можна було врятувати якби ми отримали раніше дозвіл бити по російських складах, аеродромах чи виробничих цехах росіян американськими ракетами. Можемо навіть виставити рахунок Саллівану за життя, втрачені через ідіотські політичні обмеження, але при цьому варто не забути виставити внутрішній рахунок. Скільки життів забрав згубний підхід до керування і командування. Наприклад, банальна відсутність об’єктивного аналізу поведених дій, який може призвести до того, що стане зрозуміло хто знехтував життями солдатів та збільшив шанси на поразку. Скільки можливостей ми втратили через банальне невміння якісно застосовувати людський потенціал?
Це тонкий лід у суспільстві, яке має кілька улюблених видів національного спорту, серед яких один з головних – це пошук «крайніх». За просідання на фронті, втрачені населені пункти тощо. Суспільство, яке варто сказати, десь досить відчутно втратило орієнтири. Дехто навіть відчув у політичних змінах, які відбуваються після виборів у США, запах якогось міфічного перемир’я і виборів у нас. Цим людям варто сказати наступне – розслабтесь (точніше напружтеся), зараз буде час не сидіти чекати, поки хтось принесе «мир» з-зовні, або привезе нам капітуляцію, яку лишиться тільки підписати. Зараз час битися так відчайдушно, як ніколи до цього. Ось в якій ми точці. Ніякі вкиди москалів про те, що вони готуються «згортати сво» та оголошувати перемогу цього не змінять. Наш ворог – майстер дезінформації та чудово використовує наші слабкості і ще краще слабкості тих, хто живе західніше від нас.
путіну 72. Він хоче знищити Україну за життя і покладе в могилу стільки людей, скільки доведеться для цього, або скільки встигне. Звісно дуже імовірно лишить після себе таку ж навіжену систему, яка пробує завершити почате, спробує повністю знищити Українську державність, але це буде потім. Ми тут і зараз. В Донецькій області ми бачимо, як росіяни розмінюють просування на великі втрати, тобто не дозволяють своїй армії морально занепасти за рахунок видимих просувань. «Трофеїв» та видимості успіхів. Цілком можливо, що якби таких просувань не було, а втрати були такі ж, це могло б завдати більшої моральної шкоди і привести до більшої деградації. Це ми зрозуміємо, якщо зупинимо цей наступ, чого поки не вдається зробити.
Чесно кажучи, кидає в холодний піт від того як легко деякі люди впадають в справжню істерію, на повному серйозні вважаючи, що 20 січня війна закінчиться. Хоча швидко вона закінчиться тільки якщо ми програємо.
Що ми маємо на сьогодні крім того, що бюджет на війну на 2025 рік в росіян зросте ще на 35 млрд $? Росіяни вписали окуповані регіони України у свою конституцію. За винятком Криму та невеликої частини Луганської області, вони не окуповані повністю. Я не вірю, що путін піде на якісь переговори, поки не окупує решту територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей (принаймні не спробує це зробити). Або хоча б не виб’є нас із території росії в Курській області. Це для початку. Якщо ж росіянам вдасться все таки розгромити Сили оборони через брак солдатів поки ми думаємо над тим як би нам не образити нікого з військовозобов’язаних виборців з одного боку, та нічого не змінити в системі мобілізації та дотичних до неї, а також у системі військового управління з іншого, то дивіться уважно на бойову тактику росіян в Донецькій області. Її розуміння знадобиться під час оборони Запоріжжя та інших міст.
Чим більше виникає проблем, тим більша спокуса знайти винного або винних або навіть призначити. Ці інтелектуально-психологічні вправи нас звісно не приведуть до покращення ситуації, але дозволять випустити пар. Щоправда варто нагадати, що у нас все ж таки війна на знищення і ми ще далеко від переможного її кінця. Формулювання перемоги заслуговує на окремий трактат. Навіть не статтю.
Нещодавно ми побачили перелік публічних пріоритетів, якщо можна так сказати. Плани перемоги, стійкості etc. В переліку напрямків, які були озвучені ми побачили більшість речей, які є медійно чутливими і багато в чому потрапляння їх у перелік є заслугою тиску громадської думки, активістів, фахівців, медійних військових, волонтерів тощо. Така вже наша демократія в дії. Медійне віче може спрямовувати течію річки. Або бути цією течією, перекрити яку годі. Звідси і останні кадрові рішення, які є і не можуть бути панацеєю з огляду на загальні вади системи.
Коли президент говорить про зміну підходів в управлінні у війську, хочеться вірити в те, що слова військових про необхідність переходу на дивізійну систему почули. Звісно ненормально, коли військові з авторитетом і досвідом мусять звертатися до суспільства, а відтак до військового і політичного керівництва через соціальні медіа з метою все таки схилити до реформи військового управління, але якщо нема інших інструментів комунікації, то їх нема. Самоцензура має сенс до того часу поки мовчання прирікає нас на поразку. Система не оцінила благородство військових, які певний час готові були помовчати , сподіваючись вибороти якісь зміни в середині системи.
Хочеться звісно пошукати надійний рецепт перемоги, але це робота не однієї людини. Є певна рамка, яку кожен може сформулювати по-своєму, отримавши певний досвід і навчившись чогось. В якійсь частині дуже загальна, десь більш детальна. Почати можна з усвідомлення проблем.
Майбутнє.
З 24 лютого 2022 року ми жили в парадигмі, коли кожне «завтра» могло не настати для цілої країни. Далі почалася фрагментація. Хтось живе в такій парадигмі досі. Хтось повернувся до свого кращого життя. В когось це залежить від сфери занять. Ми досі бачимо, що дехто не сприймає необхідність проведення докорінних реформ, у тому числі, в армії під час війни.
Це хибний шлях. Оскільки ми воюємо в такому режимі майже три роки і якби ми весь цей час працювали над питанням довгострокової стійкості, сьогодні мали б уже певні результати. В багатьох питаннях продовжуємо втрачати час.
Візьмімо до прикладу питання військової освіти. Люди, які глибоко в матеріалі, констатують, що:
- престижність військової освіти не покращилася, до підготовки курсантів зберігається совковий підхід;
- матеріальне забезпечення курсантів перебуває на вкрай низькому рівні, їхній соціальний статус низький, вони не отримують належного досвіду не зважаючи на те, що наша війна дає для цього майже необмежені можливості;
- у багатьох військових вишах досі панують відверто ідіотські порядки (нещодавно в академії ДПСУ курсантам влаштували «пожежу»), вони часто лишаються феодами їхніх очільників, продовжуємо чути про випадки принизливого ставлення до курсантів.
Це сприяє випадкам СЗЧ у навчальних закладах, спонукає молодь відмовлятися від планів отримувати військову освіту та ставати професійними військовими, курсанти часто намагаються перевестися в різні військові частини аби уникнути безглуздої втрати часу в цих закладах.
Нормальне фінансове забезпечення, повноцінне бойове стажування курсантів, осучаснення навчального процесу, передача бойового досвіду, здобутого армією на війні, відмова від режиму життя, яке для курсантів нагадує в’язницю чи виправні роботи… словом, працювати є над чим для початку. В цілому для підняття престижу військової освіти та професійної військової служби має бути державна політика, як і в багатьох інших сферах.
Навряд чи багато хто пов’язує реформування військової освіти з перемогою в цій війні, мовляв, це довгострокова річ. А дарма. Ми воюємо з 2014 року. Куди ще відкладати це питання? Нема жодних гарантій, що ця війна не буде тривати ще рік, два чи три і що не буде наступної. Можливо ще більш масштабної. Це в тому випадку звісно, що ми будемо мати можливість воювати. З часом в гру має вступити більше офіцерів якісно нового покоління.
Натомість у нас держава вкладає величезні кошти в мобілізованих дідів замість того, щоб вкладатися в залучення і підготовку як молодих майбутніх офіцерів, так і молодих солдатів. Питання рекрутингу чоловіків молодше 25 років також перетворилося на питання політичної демагогії і страхів за рейтинги. Політики кивають на партнерів, які наче б то вимагають проводити мобілізацію і знижувати вік обов’язкової служби. Тут виникає питання – а кому це потрібно більше? Ну тобто виживання якої країни зараз висить на волосині? США чи України? З іншого боку, все ще багато здорових військовозобв’язаних чоловіків 25-40 років, які просто в носі мали це все.
Візьміть будь яке інше більш довгострокове питання замість військової освіти. Побудова власного масштабного виробництва пороху в достатній кількості для самозабезпечення, виробництво чи купівля високотехнологічного обладнання для ОПК, розробка і створення власних ракет, чи куди більш амбітні речі – системи ППО чи власні винищувачі (фахівець, з яким маю можливість спілкуватися, каже, що це 8-10 років часу). Відмова цим займатися, тому, що це дуже довго, крім того, що складно і дорого – фатальна помилка. Ми надто бідні, щоб не ухвалювати довгострокові і стратегічні рішення та жити одним днем. Перемагає суспільство складних систем, а не те, яке живе виключно за рахунок простих рішень сьогодні на сьогодні.
Адаптація.
Після перших перемог на полі бою в 2022 році ми якось відмовлялися бачити те, що противник володіє високим рівнем адаптивності. Вони побачили, що воювати батальйонно-тактичними групами не виходить і переформатували фронт. Воюють дивізіями і арміями. Вони побачили, що колонами в кілька кілометрів атакувати не виходить і змінили тактику бою виходячи зі своїх ресурсів і раціоналізації їх використання. Одна з причин того, що росіяни зараз успішно наступають на Донбасі попри всі умовності, це адаптація. Так, вони несуть втрати, так ми виснажені і це теж грає роль, так вони мають інженерні рішення, проти яких у нас нема рецепту (КАБи тощо), але вони ці рішення напрацювали так само в рамках адаптації. І тепер вони просуваються. Втрачають багато людей, але виконують завдання, мають навіть певний імпульс в Донецькій області, заради збереження якого готові нести ті втрати, які несуть зараз. У них працює на повну систематизація бойового досвіду, який потім поширюється на війська.
У нас аналіз проведених дій – це досі щось таке, що можуть здійснювати за власною ініціативою в тій чи іншій бригаді, проте нема такого обов’язку. Умовно кажучи, бригада чи батальйон заходить на напрямок, виконує завдання, несе втрати, виходить (якщо виходить) на ротацію, відновлення чи інший напрямок і потім вся інформація, яку вдалося отримати за результатом участі у бойових діях, не аналізується, не систематизується. Що відбувається з таким організмом, коли він знову починає робити бойову роботу? Правильно, він робить всі ті ж самі помилки. І так по всій вертикалі. Від батальйону до командування ОТУ, ОУВ чи ОСУВ, які до речі, не мають сталого складу військ і перелік підпорядкованих частин у них постійно змінюється.
Американська армія почала застосовувати AAR ще в 1970-их. Однією з причин того чому це не використовується в українському війську, це те, що за результатами об’єктивного аналізу після провалених операцій постає питання відповідальності тих, хто планував, реалізовував, забезпечував виконання. Враховуючи наявну систему колективної безвідповідальності, яка є частиною всієї політичної та управлінської культури в Україні, не дивно, що це має своє вираження і в армії. Крім того, результат аналізу проведених дій дозволяє вийти на вирішення наявних проблем, а рішення, які стають очевидними, також бувають і невигідні в управлінській конфігурації, яка діє на сьогодні. Там, де є шанси викрити власну некомпетентність чи забронзовілість, краще не створювати додаткового шуму.
Темп розвитку технологій та адаптація супротивника вимагають не меншої гнучкості від нас. Це також потребує компетентності. Ситуація на прикладі використання ударних дронів. У секторі йде наступ, потрібно стримувати, вибивати піхоту і техніку противника. Для цього треба виставити і організувати роботу екіпажів ударних і розвідувальних дронів. Якщо говорити про fpv, то є ряд технічних особливостей. Поки що більшість груп працюють з аналоговим відео, а не цифровим. Це створює проблему – обмежена кількість відео каналів, на яких можуть працювати екіпажі одночасно. Є багато нюансів, коли конфігурація обладнання не дозволяє працювати на певних каналах, отож екіпажі мусять чекати коли звільниться канал. Компетентне командування з урахуванням цього може розподіляти кількість груп по сектору, які зможуть безперебійно працювати по цілях. Некомпетентне може зігнати на вузьку ділянку стільки екіпажів, скільки зможе, але вони не зможуть працювати на повну силу. Це ще в кращому разі, якщо є координація черги і розподіл відео каналів. Якщо ж це не організовано, то екіпажі ще й перехоплюють одне у одного відео, через що втрачаються дрони.
І так ми можемо рухатися від малого до великого. Тут ми бачимо як можна працювати з дронами. А на багато рівнів вище ми бачимо як система управління військами теж стає демонстрацією адаптації. Вже всі кому не лінь говорили про необхідність перейти на дивізійну систему. Армії НАТО мають дивізії, противник воює дивізіями, корпусами, арміями. Є чітка вертикаль командування, у якій зрозуміло хто за що відповідає. В нас же можна зрозуміти хто відповідає за оборону ділянки не вище командира бригади, у якого в підпорядкуванні може бути півтора десятка приданих підрозділів. При цьому, сама бригада теж може бути розірвана, а окремі її батальйони воюють за сотні кілометрів. Є яскравий приклад однієї з бригад, яка перші два роки повномасштабної війни (подальшу долю не знаю), ніколи не воювала як бригада, а лише відправляла свої окремі батальйони чи менші підрозділи у відрядження до різних організмів. Все, що вище бригади, ОТУ, ОУВ, ОСУВ, має непостійний набір військ, який постійно змінюється, не має штатної структури підпорядкованих військ, звідки хаос і відсутність чіткої системи відповідальності. Додай сюди відсутність розбору польотів як обов’язкової процедури і на цих рівнях взагалі ніхто ніколи і на за що не відповідає. Вся відповідальність на бригадах і нижче аж до солдата в окопі.
Я не фахівець, тому просто процитую того, хто має експертизу в цьому питанні, а саме командира «Азову» Дениса Прокопенка:
«Пропоную розглянути одну з переваг, яку противник якісно використовує з самого початку повномасштабного вторгнення дотепер.
… вона має виключно організаційний характер, а саме у концепції формування, забезпечення, підготовки та управління підрозділами оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів, що дозволяє командуванню ворожих дивізій та армій готувати та в подальшому керувати своїми штатними підрозділами в бою більш ефективно та впевнено, ніж нашим командирам ОТУ, ТГР та бригад, бо на сьогоднішній день важко знайти на фронті бригаду, яка не воює приданими підрозділами у вигляді рот та батальйонів, що часто призводить до:
- суттєвого погіршення взаємодії;
- упередженого ставлення та застосування підрозділів не за призначенням;
- втрати управління;
- невиправданих втрат серед особового складу, яких можна було запобігти;
- в результаті — невиконання поставлених бойових завдань.
Щоденно командири найбільшої тактичної ланки зіштовхуються з проблематикою у роботі з приданими підрозділами, натомість віддають свої штатні роти/батальйони у підпорядкування іншим бригадам, що у більшості випадків призводить до проблем, які зазначені вище.
Маючи фронт шириною більше 1000 км, досить безглуздо та неефективно займатися мікроменеджментом, спускаючись до ручного управління ротами та батальйонами. Натомість противник навпаки організовує управління на рівні дивізій, корпусів та армій, що полегшує йому процес планування та застосування військ, знаючи свій потенціал та реальні спроможності».
Недавно ми таки побачили реакцію командування на тиск у цьому питанні, проте чи ми побачимо реальну реформу чи симуляцію, це вже інше питання. Ясно одне – це буде елемент адаптації на стратегічному рівні, який для нас більш, ніж потрібен. А генерали, які хочуть командувати взводами, можуть відмовитися від звань і йти командувати взводами.
Людський потенціал та зміна культури.
Багато хто в армії далі мислить так, наче армія – це якийсь вакуум, річ і у собі. Не розуміючи, що будь який прояв негідного ставлення до особового складу, нелогічні рішення, випадки нехтування гідністю або життям військових одразу просочується у суспільство. Десь через особисті розмови зі знайомим, десь у соціальні медіа. Те ж саме стосується не тільки бойових підрозділів. Це стосується навчальних центрів. Підготовка людей – ключова річ. Питання реалізації людського потенціалу для успіху на полі бою, раціонального використання обмежених ресурсів тощо. Один зі страхів людей, які розуміють, що треба йти служити, але бояться – це погана підготовка. Звісно є інші фактори, які можливо впливають більше. Як то страх отримати неадекватного командира чи неадекватний наказ, страх, що твоїм життям знехтують, що тебе не врятують при пораненні тощо. Всі факти, коли такі страхи виправдовуються, потрапляють в середовище цивільних. Цього неможливо уникнути. Якщо в навчальному центрі не готують людей належним чином, вони це зрозуміють так чи інакше.
Не видно, щоб хтось дуже поспішав створювати ефективну систему підготовки. Час від часу ми чуємо одночасно смішні й сумні історії з навчальних центрів та військових вишів. Якщо система на здатна забезпечити належну підготовку, що ж, є варіант, коли можна просто взяти готовий досвід успішних підрозділів і масштабувати його. Того ж «Азову» наприклад. Створити дивізії чи корпуси на базі найбільш ефективних бригад, які мають власну систему підготовки і готувати людей в навчальних центрах, які будуть в підпорядкуванні цих самих дивізій. В першу чергу мова про бойові спеціальності, особливо це про підготовку піхоти, яка тягне на собі тягар війни. Підготовленість вирішує багато. Вона не допоможе збивати КАБи, але в багатьох інших випадках допоможе.
До речі, про ефективність. Дуже доречно було б все таки запровадити систему оцінки ефективності для бригад не тим скільки вони зможуть утримувати останню хату в селі щоб можна було сказати, що воно ще наше, а ввести систему, в якій критеріями будуть кількість підтверджених втрат противника і кількість втрат бригади. Зрозуміло, що перший показник має бути максимально високий, а другий – мінімальний. Звісно з верифікацією втрат противника можуть бути спірні питання, адже візуально підтверджені і орієнтовні втрати завжди будуть розходитися по-різному і не завжди верифіковані втрати будуть відображати реальну результативність роботи, але не думаю, що це буде надто критично, враховуючи, що на полі бою постійно працює купа дронів, які це забезпечать. Зрештою, навіть результати прихованих дій (дистанційне мінування тощо), можна верифікувати іншими способами. Через перехоплення переговорів противника, наприклад.
Важлива зміна, яка не сподобається багатьом кадровим військовим, але необхідна на мою думку, це те, що потрібно міняти систему призначення людей на посади в армії таким чином, щоб звання і вислуга років не були найважливішим критерієм. Якщо людина має нижче звання, але відповідні навички то її варто призначити на вищу посаду із можливим присвоєнням тимчасового звання. Про врахування цивільного досвіду – це взагалі болюча тема. Нашій армії часто все одно на цивільний досвід новоспеченого військового, хоча якби це враховували, то якість армії могла б підскочити в рази. Є купа випадків, коли ефективні цивільні менеджери збудували дуже ефективні підрозділи, які чудово виконують свою роботу.
Виходячи з названих критеріїв ефективності, варто нарешті запровадити відповідальність командування за надмірні втрати людей, яких можна було уникнути (привіт від AAR). За перших ознак нехтування життями підлеглих, командир має злітати з посади як мінімум. Звісно це не відміняє того, що в нього мають бути важелі для забезпечення виконання правомірних наказів. Тут має бути баланс. Нездатність належної реалізації людського потенціалу, нездатність позбутися ідіотських совєцьких практик, збереження управлінської культури, коли вітається лояльність, а не професіоналізм, ведуть нас до краху.
До речі, про останнє. Якщо командири, які здатні говорити правдиві, важливі речі та фахово виконувати роботу, вказувати на помилки та намагатися їх виправляти, злітають з посад через его вищого командира, це формує культуру, в якій фаховість не грає ролі. Лише тупе виконання наказів без того, щоб добиватися аби завдання в цих наказах враховували реальну обстановку і можливості військ, це пряма дорога до поразки. Якщо компетентні командири не цінуються і мусять поступитися суто лояльним, але менш фаховим, тоді ми рахуй програли вже. Решта питання часу. На жаль, так влаштоване все наше суспільство. Наша політична система, наші органи влади, партії, багато компаній. Не дивно, що таке існує в армії. Це те замкнене коло, яке має розривати все суспільство, а не лише один з його інститутів. З одного боку ЗСУ – це закрита консервативна система, у якій важко щось міняти якщо ти не маєш достатньої влади. З іншого боку, якщо є ця сама влада, повноваження і воля до дії, можна поборотись.
Демагогія на мобілізації.
Тема, яку вже зробили непристойною. Після заяв Джейка Саллівана та різних неназваних анонімів у США про необхідність Україні знизити вік мобілізації, у нас багато хто показав їх середній палець. Відкрито і публічно. Справедливо, до речі. Важко порахувати точно, але дуже багато життів українців, цивільних і військових можна було б зберегти, якби адміністрація, в якій працює Салліван не тягнула з питаннями зброї для України та зняттям різного роду обмежень. Заяви про мобілізацію звідти звучать як знущання.
З іншого боку нам треба розуміти, що справа нашого виживання – це наша справа і треба подивитися чи все ми самі зробили для того, щоб це виживання відбулося. Тут я скептичний. Це стосується також і мобілізації. В нас нема чіткої державної політики, комунікаційної в тому числі. В нас на певному етапі мав бути консенсус політичних еліт про те, що питання мобілізаційного розгортання військ – це питання національної безпеки і оборони, а отже національного виживання. Не менш важливе, ніж питання зброї, грошей тощо. І має бути повний мораторій на демагогію в цьому питанні. З іншого боку треба забезпечити ряд необхідних умов:
- створення ефективної системи підготовки мобілізованих;
- встановлення чітких правил для всіх без винятку, покарання для ухилянтів, заохочення для військових тощо;
- забезпечення реальної боротьби з корупцією, а не демонстративні та безглузді звільнення всіх воєнкомів без реальних змін в системі чи порожні заяви про перегляд всіх справ по ВЛК тощо;
- з самого початку дати всім бойовим бригадам можливість прямого набору рекрутів, повна медійна підтримка тощо;
- тотальна державна комунікаційна кампанія із залученням кращих фахівців з соціального маркетингу та поведінкових комунікацій тощо.
Натомість у нас почався парад демагогії на цій темі. Фракції в парламенті борються за голоси ухилянтів на виборах, яких взагалі може не бути, але їм все одно, в них уже вибори. Ніхто не хоче відповідати за мобілізацію, ніхто не знає що робити з інформаційною навалою противника, спрямованою на зрив мобілізації.
Про бусики ТЦК – окрема мова. Це ганьба, але треба також дивитися правді у вічі – це наслідок ставлення суспільства, яке перед лицем геноциду і повного знищення своєї країни, вирішило в більшості уникнути свого обов’язку захистити свою країну.
Чи треба знижувати мобілізаційний вік до 20 чи 18 років? Здається, в нас все ще повно чоловіків 25-35-45 років, які ще не служили і мали б замінити тих, хто вже не може воювати. Хоча виключати чоловіків 18-25 років з процесу – це помилка. Для них як мінімум має бути тотальна рекрутингова кампанія з мотивацією підписувати контракт. Раціональніше витрачати обмежені фінансові ресурси на солдата 20 років, ніж 50. Старі солдати не виграють війну. На це здатні молоді солдати. Вони фізично сильніші і, що мабуть найголовніше, вони здатні краще і швидше навчатися. Це не означає, що ми маємо кинути під поїзд молоде покоління, але мають бути способи залучити його до боротьби за країну, яка існує для них же (тут зразу має бути відповідь на мільйон цинічних коментарів тих, хто вважає, що зрозумів як працює життя).
Навіть якщо не йде мова про зниження мобілізаційного віку, молодь треба готувати до того, як вона досягне 25 років. Вони вже мають бути навчені. Це в їхніх інтересах. Більше того, саме відсутністю підготовки для них до майбутньої служби, ми в подальшому знижуємо їхні шанси на виживання.
Ну і не утримаюсь від в’їдливого коментаря. Є аналітики, які резонно скептично ставляться до мобілізації з 20 чи 18 років. Мовляв, ми кидаємо під поїзд вразливу демографічну групу (хоча це трохи лицемірно, якщо нам людину в 30 років менше шкода, ніж в 20-25). Аргумент. Проте, інтерес влади, яка гучно заявляє, що не це не піде, - це не про майбутнє країни. Це про рейтинги. В тому і проблема. Рішення приймаються не виходячи з того, що необхідно для перемоги, а виходячи зі страху втрати електоральної підтримки. Якби це питання не стояло, я думаю, що відповідний закон би вже давно прийняли.
Мобілізаційне розгортання з одного боку стало заручником політичної демагогії, а з іншого боку – заскорузлої армійської системи, яка дуже повільно змінюється і не може адаптуватися під умови, коли кількість цивільних в армії моментально перевищила кількість військовослужбовців кадрової служби. Не вся система перелаштувалася із служби на війну. Ефективну війну.
***
Дуже складно говорити про те як ми можемо вийти з парадигми, коли багато хто, дуже багато хто сприймає ЗСУ і Сили оборони загалом, як щось окреме. З таким підходом усвідомлення проблем в цих самих силах перестає сприйматися як частина екзистенційної загрози. І ставлення суспільства до Сил оборони як чогось окремого, що б’ється якось самостійно, а «ми тут ні до чого», саме по собі є екзистенційною загрозою як таке. Треба визнати, що велика частина нашого суспільства живе у такій парадигмі. При такому ставленні проблеми Сил оборони менше схильні сприймати як власні, отже і запит на їх вирішення кожної конкретної проблеми різний і деякі справді важливі, не сприймаються як свої власні. А ми побачили, що все ще напевне найдієвіший механізм хоча б якихось змін – це медійний шум, артикулювання цих проблем і демонстрація їхніх наслідків. Здебільшого дуже болісних.
Не впевнений, що взагалі можливо після років такої війни в суспільстві, яке так атакують весь час кінетично та інформаційно-психологічно, досягти рівня єднання навколо вирішення нагальних проблем хоча б віддалено близько до необхідного рівня, але це, до чого ми маємо рухатися з усіх сил. Інакше ми ризикуємо програти не тільки битву за теперішнє, але і війну за майбутнє.
