“Ви втратили свою героїню. Знадобиться час, щоб відгорювати цю втрату”, — сказала мені моя терапевтка.
Я не наважувалась написати цей текст. Я не знала Іру Цибух особисто. Але бачила її у всьому, що вона робила. Я ніби відчуваю, що не маю морального права про це писати. Але мені дуже треба виговоритись. І терапії недостатньо. Це щось схоже на записки Нати на грані божевілля.
Власне, впорядкувала свої нотатки, зроблені у дні після похорону.
Я віднайшла свою героїню. Так пізно.
І втратила її. Так швидко.
Донедавна героєм для мене був сукупний образ кожного, хто воює і допомагає тим, хто воюють.
І тут трапилась вона. І тепер моя героїня на щиті. В одну мить стало на цілий всесвіт менше.
Нещодавно розмовляла з кількома людьми про моральних авторитетів. Після загибелі Іри у мене народився ніби-то діалог всередині:
— Хто твій моральний авторитет?
— *якийсь росіянин чи какая разніца*. А твій?
— Подруга Чека… була і буде
Я ніби втратила подругу, яка насправді ніколи не була моєю подругою.
Я втратила свою героїню.
Вперше на Марсовому полі.
Вперше на похороні військової.
Військової медикині.
Вперше сонячний удар.
Оточена людьми, для яких в унісон не існує “какая разніца”, “нє всьо так адназначьна”, “русскій, он всєм прєнадлєжит”, “ми нє вибіралі ета вайну”, “ти слішкам радікальная”. Я нікого не знала, але ще ніколи не бачила таку єдність у цих людях навколо, у пікселі і вишиванках. Я відчувала повне прийняття того, що є в мені.
І я така собі кажу: “Звідки ви, всі ці прекрасні люди? Чому я вас не знаю? І чому я досі не з вами?”
Молитва українських націоналістів. Слухаю з завмерлим серцем. Ридаю. Співи. Ватра. Все, як вона хотіла. Але якби вона знала, скільки в цьому було болю.
Вона об*єднала навколо себе стільки чудових людей.
При житті і після нього.
Війна об*єднала навколо себе стільки чудових людей при житті.
Але її життя забрала не війна. ЇЇ життя забрала росія.
І так я втратила свою героїню.
Прийняття можливої смерті в бою — вершина внутрішньої свободи.
Так дивно, як за століття росія виховала цілі покоління, які не готові “положити душу й тіло за нашу свободу”.
“Живу своє краще життя. Вмираю своє краще життя”
Моя героїня померла.
Четвертий день опісля. Спустошення від втрати Іри вбило у мені будь-який сенс подальшої боротьби. І життя взагалі. Мені стало страшно від одних з найтемніших у моєму житті думок.
Інший певно зібрався б і пішов далі, а може направив би цей біль у дію. Моя ж втрата почала жерти мене зсередини.
В голові неслось: “Стати військовою медикинею, мобілізуватись, волонтерити на Сході, байдуже, що буде зі мною, треба щось робити, Нато… що робити?”
У потязі зі Львову, десь на грані жахливої обсесії, мені довелось витягнути з себе найщиріше зізнання.
Я симулювала розмову з коучем:
— Я не розумію, що робити далі по життю
— А кому ви заздрите? Ось що саме вони роблять так, що б ви хотіли, але не наважуєтесь?
— Я заздрю Ірі Цибух. Бойовій медикині. Заздрю тому, якою неймовірною, відважною, непохитною, мудрою, глибокою, всенаповнюючою вона була. Тому, якою безстрашною і ідейною вона була, бо поставила ціну власного життя на терези і без жодного докору сумління відійшла, заради України. Хоча вона б радше жила, як ніхто інший жила, заради України. Як би жахливо абсурдно це не звучало, але я заздрю ще й тому, що вона тепер не повинна жити у цій війні, якій нема кінця і краю… Бо я більше не можу…
Наступного дня я написала психіатру.
Всі ці думки були не про бажання боротися. Це було бажання якомога швидше закінчити ці страждання. Померти.
Як же тепер без моєї героїні?
Для мене уже давно втратило сенс все, що не стосується відродження нашої культури і боротьби у цій війні.
Нічого не матиме значення, якщо не стане України. А зберегти її можна тільки у боротьбі.
Жити, любити, боротися, як казала Іра, бо без третього не буде нічого іншого. Можна безкінечно ховатись від боротьби, але цей незворотній процес наздожене сам.
Подруга Чека ніколи не ховалась.
Тому моєї героїні більше нема.
Але вона назавжди в мені.
— After all this time?
— Always
Іра Чека, назавжди.
18.06.2024
P.S. Цією публікацією даю собі і вам обіцянку пройти базову та тактичну медичну підготовку. Це не мобілізація. Але наразі це тверезе усвідомлення потреби бути готовою до будь-якого сценарію. На готовність до перших кроків у мене пішло 2… Всі 10 років.
P.P.S. Цією публікацією я висловлюю невимовно глибокі співчуття родині Іри, побратимам та посестрам, друзям і близьким, тим, кого ця втрата зачепила так само, як і мене, і всій Україні.
