Я не знаю, як сказати правильно, того буде як є.
Найбільше мене за весь час розйобувало, коли я бачив або спілкувався з сімʼями полеглих побратимів. На війні я трошки надивився різних речей. І поранених і померлих бачив. І там, на фронті це завжди якось скупо або цинічно. Двохсотий і крапка. Не пощастило або сам винен. Йобана рycня. Там звикаєш.
Я був на похоронах в шістьох побратимів. І ти тримаєшся там. Тримаєшся, поки гроби не кладуть в землю, і ти не дивишся на дружин і матерів.
І тоді розйобує.
І розйобує так, що нічого не можеш сказати. Просто не знаєш. Починаєш думати, а як їм далі бути, а чим помогти й стає ще гірше, бо не знаєш. Потім хтось плаче або пʼє, просто щоб забути.
Мене не розйобує від портретів загиблих в центрі міста. А коли до фото загиблого приходять його чи її діти, то так накриває, що думаєш краще б далі був на фронті та не бачив цього.
А сказати нічого не можеш. Просто як німий. І побратими стоять так само, намагаються не дивитись в очі, бо не можуть нічого сказати.
Деякі ще й винними себе почувають, бо типу: він в землі, а я тут стою, дихаю. Його дружину чи маму під руки ведуть, а я до своїх повернусь.
І так кожний раз. Я в якийсь момент просто перестав ходити на похорони. Побратимам так і заявив: морально не стягую. Нуль стягував, обстріли, окопи стягував. А це ні.
Того завжди виходить оце: мої співчуття.
Я думаю багато людей насправді співчувають. Багато намагаються розділити біль багатьох дружин матерів чи дітей полеглих. Багато хотіли б допомогти пережити втрату. Багато хто б хотіли сказати щось, від чого полегшає. Але не знають як. І я не знаю. Того виходить оце: мої співчуття, мені шкода.
Насправді капець як шкода.
P.s. На архівному фото ми з побратимами та посестрою на відкритті меморіальної дошки побратиму Лисому. Мені його не вистачає. Всіх моїх не вистачає. Капець як не вистачає.
