Ми майже не говоримо про смерть. Ми нічого не знаємо про горювання. В наших грудях щось неодмінно зводить при вигляді труни чи поховальних хрестів. Мене, на додачу, ще й дратує аромат ладану. Гірше, мабуть, лише солодкий літр парфумів на якійсь пані у час пік.
Коли я мала вік допитливої дитини, то відверто не розуміла чому не можна перезапустити серце померлої людини. Я тягла ноги з цим питанням до дорослих, але, видно, так дістала всіх навкруги своїми незліченними “чому?”, що ті дорослі роздратовано зітхали і відповідали щось на кшталт: “Та ну як ти його перезапустиш?!”. Коротко кажучи, мені ніхто так і не відповів на це питання з наведенням аргументів.
Ймовірно, це одна з причин появи анатомії на моїй книжній полиці у 12 років. Я була єдиною в класі, хто знав місцезнаходження всіх внутрішніх органів людини (крім нирок). І я була чи не єдиною, кого не смішили зображення голих тіл на передостанніх сторінках того підручнику. Можливо, в класі всім набридали постійні цікаві факти про організм людини, але, при тому, я почувалася справжньою зіркою на уроках основ здоров`я.
Я ніколи не планувала бути лікарем, бо страшенно боялась крові та мала підвищену фізичну та емоційну чутливість. Комічно, що вже кілька років я із задоволенням зачитуюсь медичними статтями та блогами медичних працівників, а моя перша наукова стаття писалась на тему правових аспектів евтаназії. Я б і диплом написала про репродуктивні права жінок чи права СНІД-інфікованих, якби можна було щось з цього вибрати. Як на мене, тут більше медичного захоплення, ніж правового.
Коли в березні помер тато, я не могла вхопитись за релігійну опору, бо дуже давно невіруюча - фрази про те, що він у кращому світі чи щось подібне, викликали дратівливий ефект, адже моя голова була забита стадіями тілесного розкладання, які чекали на батька. А опору шукати треба було.
Чи варто говорити, що я скептичного ставлення до християнського виду захоронення чи це надто очевидно? Вогонь вартий короля, як казав Бром з “Ерагона”, і я погоджуюсь з ним.
Ще до початку повномасштабного вторгнення я купила свою першу книгу, написану судовим медичним експертом. Книгу, нестандартного великого розміру, одягнену в червону обкладинку, що, крім тексту, ховає всередині QR-коди з посиланнями на фото. Фото інструментів, вирізок, частин тіла, які зазнали тих чи інших стадій розкладання. Я не змогла її прочитати, бо перші півроку війни ледве справлялась з концентрацією смерті тут і зараз.
Без того я продовжила шукати. Шукала та надавала собі відповіді на питання про те, чому ж не можна перезапустити серце померлої людини. На більш глибинному рівні, ніж просто: смерть мозку - незворотня.
З відвідування патологоанатомічного бюро в мене є кілька особистих висновків. Перший - ряди трун та пластикових вінків одразу при вході в будівлю виглядають дурнувато, але гнітюче. Уявіть, це - перше, що бачать працівники моргу щоранку. Не з кави, як-то кажуть.
Другий - санітари такого закладу не скупі на специфічність та безтактність. Один говорив так, наче піде до холодильника по банку пива, а не перевірити чи закінчений розтин тіла. З іншим - я була готова до справжньої сварки. Хоча вони майже янголята, коли роблять вигляд, що не беруть гроші за вдягання тіла померлого. Бо, звісно, беруть.
Чи вважаюсь я тепер повноцінною частиною корумпованої системи, яку намагаюсь уникати всіма силами? Питання риторичне, бо відповідь очевидна.
Чи мала я вибір? Хай скажуть ті, хто не платив.
Третій - я ще не бачила лікарів із таким відчуттям самоцінності, як патологоанатом. Страшенно ввічлива, етична. Обличчя - не пам`ятаю, бо вивчала та підписувала папери. Поки чекала на висновок, бачила деяких інших лікарів бюро, які ходили із кабінету в кабінет. Здається, більшої поваги, ніж до них, я не зможу відчути.
Я давно вважаю, що віра в бога в якомусь сенсі психотерапія ціною воскової свічки. Мабуть, це звільняє, коли сповідаєшся за особисті гріхи, можливо, це надає сил, коли молишся за живих, допускаю, це заспокоює, коли запалюєш фітиль пам`яті тим, кого немає.
Але що ми знаємо про дешеву психотерапію? Еге ж.
Що мене приваблює в церквах, так це штучно створена тиша.
Мене не надихає Ісус на хресті і дико смішить, коли просять доплату за кожного згаданого померлого в молитві.
Користуючись нагодою, коли помру - не доплачуйте за згадку мого імені в молитві, або ж уявіть, що в такому випадку я сміятимусь з хмарини, покурюючи свої сигарети, адже це чистий разводняк на гроші. Звідки й кому знати за душу якої Діани молиться священик? Релігійні люди ненавидять такого роду питання, бо на них немає чіткої відповіді. Як нерелігійна людина, такі питання я обожнюю найбільше з тієї ж причини.
Через трагічні обставини, згадані вище, мені довелось кілька разів побувати в церкві за короткий проміжок часу. Звісно, дурнуваті ситуації мене й тут не оминули. Чи як ще назвати те, що я пулею вилітала за територію, бо до мене почав чіплятись тамтешній жебрак? Якби не переляк, можна було крикнути щось на кшталт: “Та побійтесь бога!” й тікати щосили. А потім віддихатись ііііі - сміятись, сміятись, сміятись.
Такий собі досвід.
Якщо вас лякає вигляд померлої людини, то згадайте чи бачили ви хоча б раз привабливу новонароджену дитину. Якийсь пранк від життя - народжуєшся синюшньо-червоним, зморшкуватим та у білій смазці, а помираєш у вигляді воскової ляльки.
Дивна штука.
Серед усіх цих жартів та легкості може здатись, що я легко відношусь до смерті.
Насправді ж, я не вмію горювати.
Не вмію оплакувати.
Не вмію випускати з себе увесь той біль.
Стоячи над його труною, я вже не намагалась задаватись питанням про те, чого ж його серце неможливо перезапустити.
Проте, мій мозок виштовхував у свідомість розуміння, що смерть - це надто природно.
Запах смаженого на вогні білого хлібу та запечені рожеві яблука. Ти робиш кінчик гілки ще гострішим, щоб було легше нанизувати ті фрукти та шматочки білої скоринки. Ми багато сміємось. Ти робиш все, щоб багаття ставало ще більшим на тлі осіннього неба. Наш одяг пропах димом. Здається, в той вечір ми відчували себе найщасливішими дітьми.
Ця яблуня в твоєму дворі давно спиляна і я більше ніде не бачила плодів такого ж рум`яного кольору.
Виглядаючий шов на скальпі та розуміння, що мозок в черепну коробку після розтину не вкладають.
Твої п`ять кілограмів мандарин (чи більше?), важке очікування, поки ті нагріються на батареї (бо нам не дозволяли їсти холодне, коли боліло горло), а наступного дня - сип на тілі, бо, здається, я з'їла забагато.
Трупні плями, які вказують, що смерть настала, поки ти лежав на спині.
Твої повчання, щоб я завжди давала здачі і моє надсильне милосердя ще з дитинства.
Як воно відчувалось в тобі, коли донька справжнього бійця не може відповісти ображчику?
Візуальна оцінка того, наскільки добре я випрасувала твою сорочку і чи вгадала з розміром одягу.
Я чудово пам'ятаю той вечір, бо не могла відмовити тобі в тому, щоб з`їсти омлет.
- Що це, батько не може пригостити свою доцю вечерею?
А потім - куріння з тобою на ґанку як дорослої з дорослим та відверті розмови про минуле.
- Знаєш, я стільки років не можу кинути палити, було б так круто, якщо
ти зуміла б.
Кожного разу, кидаючи палити, я згадуватиму цю розмову.
Чому шви на твоєму тілі темного кольору? Бо санітару їх краще видно?
Ти ніс мене на плечах до школи, коли було надто слизько. Боявся, що інакше я впаду, а я боялась, що так ми точно полетимо на землю вдвох і трималась за твою голову сильніше. Ти просив мене стискати слабше, бо зовсім не міг повернути шиєю.
Я досі не можу довіритись сісти на чиїсь плечі, крім твоїх.
Чому молитва російською?
Наша взаємоповага до вибору один одного. Ти любив, посміюючись, називати мене атеїсткою, а я терпляче відносилась до твоєї глибокої віри в бога. Релігія ніколи не була предметом нашого спору чи доказувань - ми приймали один одного такими, які є.
Чому люди в труні здаються меншими на зріст, ніж вони здавались за життя?
На заміну одному дитячому “чому” - безліч дорослих.
Березневий пробираючий холод замінило літнє тепло. Опускаюсь навприсядки над твоєю могилою - мої кросівки лоскочуть залишки незірваного бур'яну.
Дістаю з пачки тонку сигарету з ментоловим смаком фірми вінстон. Згадую, як ти ганив їх, покурюючи саморобні з якіснішим тютюном. Від цього спогаду куточок моїх губ повзе догори, утворюючи щасливу зморшку. Підкуривши цигарку, залишаю її біля твого фото.
Дістаю другу. Знов підкурюю, затягуюсь димом. Вдивляючись в твоє обличчя, я згадую наш останній спільний перекур на ґанку.
- Може підемо?
- Ні, хай спочатку докурить, - з посмішкою на обличчі я струшую попіл з
твоєї сигарети, поки та не дотліла до фільтра.
Покидаючи кладовище, я подумки все ще обіцяю тобі, що одного разу обов'язково кину палити.
