Those Left Behind

Троє ельфів з клану Лавеллан йдуть на Конклав у Храм Священного Праху та по дорозі намагаються розібратись в своїх заплутаних стосунках.

Чим особисто він, Ейрлін Лавеллан, прогнівав богів та хранительку, що опинився посеред Морозного хребта, та ще й з ним? 

За весь шлях з Вільних Меж він сказав Ейрліну від сили декілька слів: «Я перший на варті» та «Це вечеря». Не те, щоб Галейр й раніше був душею компанії, але Ейрлін відчув себе ураженим, коли застав їх з Інар тиху бесіду біля костра.

Так, ще була вона. Вперта і зарозуміла Інар, яка намагалась зачепити його всю дорогу.

Відправляти їх у довгу подорож разом було не найкращою ідеєю.

— Ми не можемо залишитись у церкві, — невдоволено зашепотіла Інар, як тільки вони увійшли до Втіхи. — Забув, що шемленські маги роблять з церквами?

Таке забудеш. Вибух, який зніс кірквольську церкву, сяяв на усі Вільні Межі. 

— Табір ми розбити теж не можемо, надто холодно, — пояснив Ейрлін. 

— А що церква зробила нашому народу, ти не подумав?!

На її вигук обернувся один зі стражників, що проходив повз. Їх було багато на вузьких зледенілих вулицях — легкі обладунки, розпізнавальні знаки андрастіанської церкви. Не храмовники, скоріше, найманці Божественної, але Ейрлін все одно натягнув капюшон нижче, ховаючи обличчя та довгі ельфійські вуха.

— Кажи тихше, — шикнув він. — Ми маємо виглядати, як звичайні паломники. 

Інар фиркнула, але, на щастя, значно тихше:

— Ти просто боїшся! 

З нею неможливо розмовляти, не тоді, коли вона вирішила помірятись, у кого довше. Жодні пояснення про необхідність бути на Конклаві потаємно та чутки про храмовників, що нападали на кожну особу, хоч трохи схожу на мага, її не переконають.

Він озирнувся на Галейра, шукаючи підтримки, але того наче склони гір цікавили більше, ніж питання, де ночувати.

Ейрлін зітхнув.

— Ми залишимось у церкві й не викликатимемо підозр, — твердо сказав він. — Зрозуміло? 

Інар закотила очі. 

— Зрозуміло, — неохоче пробурмотіла вона.

Селище нагадувало осине кубло; Ейрлін так і відчував напругу в повітрі, як перед грозою. 

Церква майоріла на верхівці холма. Дорога до неї вела повз низенькі дерев‘яні хатинки, крізь вир незнайомих облич та голосів, крізь ціле містечко яскравих наметів, розбите паломниками — він розрізнив величезні капелюхи орлейців та темні прості одежі ферелденців. 

Інар відчутно ткнула Ейрліна ліктем у бік — мовляв, он шемлени розбили табір прямо в селі, не настільки холодно. 

Маги в оторочених хутром мантіях, храмовники у важких обладунках з символом меча милосердя на грудях збиралися у юрми подалі одні від одних. Проходячи між ворогуючими групами, Ейрлін відчував себе наче здобич під пильними поглядами мисливців. На щастя, маги та храмовники уникали прямих зіткнень — що не дивно, бо над ними нависали здоровезні найманці-кунарі.

Ейрлін ще ніколи не зустрічав кунарі.

Масивні дерев‘яні двері церкви вели в задушливий зал, освітлений тільки теплим полум‘ям свічок. Вздовж рядів колон стояли довгі лавки для паломників, яким ніде було зупинитись; майже всі вони були зайняті. Люди тихо розмовляли між собою, хтось промовляв Спів Світла — церква наче гуділа десятками голосів.

Галейр рішучим шагом попрямував у кут залу, звідки відкривався хороший огляд на двері; він кинув у кут наплічник, опустився на підлогу з таким виглядом, наче його не бентежило холодне каміння. Інар наслідувала його приклад, але в першу чергу розстелила ковдру.

— Чого стоїш, леталлін? — глузливо поцікавилась вона. — Думав, тут буде зручніше, ніж в таборі? 

Ейрлін проігнорував її випад; він дістав з наплічного мішка свою ковдру, постелив на підлогу, сам щільніше закутався у вовняний плащ. Сильно тепліше від цього не стало. Гірше — варто було трохи посидіти нерухомо, одразу дали про себе знати натерті обладунками місця та зачесався згин ліктя.

— О ні, зараз він знов почне скаржитись на обладунки, — тихо фиркнула Інар.

Вона полірувала лезо своєї улюбленої сокири із залізної кори, її очі колюче блиснули в невірному світлі.

— Не моя вина, що вони з неякісної тканини, — обурився Ейрлін.

Стьобані куртки, що клан виміняв у людей, мали слугувати маскуванням. На думку Ейрліна, їм вже нічого не допоможе — шпигуни з них ніякі.

— Нічого, повернемося і будеш знов носити свої розфуфирені плаття. 

— Це не плаття, це мантії, — терпляче пояснив Ейрлін. — І вони не розфуфирені!

— Ага, дійсно. — Плавно Інар піднялась на ноги, підхопила сокиру. — Піду пройдусь.

— Та що з нею не так? — Ейрлін повернувся до Галейра. 

Той мовчки підвівся.

— Я візьму першу варту, — кинув Галейр, не дивлячись на нього, і направився вслід за Інар.

— Виходити не обов‘язково, — помітив Ейрлін, але той вже ступив за поріг.

Краще б Галейр просто поговорив з ним. Краще б кричав, влаштував сварку, все що завгодно краще цієї дурної тиші та несказаних слів.

Ейрлін вважав, що не зможе заснути, надто холодно-самотньо, шелест голосів, запах горілого воску та тривоги. Він всього на мить закрив очі, а коли відкрив — над ним стояла Інар та трясла за плече.

— Твоя черга, — тихо сказала вона, позіхнула в кулак та мерзлякувато здригнулася.

Вже третя варта?

Він потер руками обличчя, змусив важке заніміле тіло піднятись.

Інар вже в своєму куті влаштовувалась на залишок ночі. Галейр спав, зіщулившись біля стіни. Капюшон збився, стало видно бліде беззахисне обличчя з зоряним розсипом родимок, на якому яскраво виділялись візерунки валласліну.

Ейрлін поборов бажання підійти до нього, зігріти. Він прослизнув назовні, намагаючись зачинити важкі двері якомога тихше. Останнім, що він помітив, виходячи, була Інар, яка поправляла Галейру ковдру.

Селище Втіха не спало.

У вікнах будинку неподалік від церкви танцювали відблиски полум‘я, хтось грав на лютні, жіночий голос співав пісню, слова якої Ейрлін не міг розібрати. 

Мабуть, це мало б підтримати дух тих, хто зібрався в холодній, вкритій снігом Утісі в очікуванні розв‘язання маго-храмовничої війни.

Ейрлін вдихнув морозне повітря. Його думки, як по зачарованому колу, знов повернулись до Інар та Галейра.

Можливо, хранителька Дешанна відправила їх разом, бо сподівалась, що вони помиряться.

Раніше вони завжди були втрьох. Він, учень хранительки, що знав всі історії про богів та зоряне небо, Галейр, той, хто крав для нього книжки брата Дженітиві у шемленських торговців, та Інар, донька майстра клану, що зробила для них амулети вічної дружби. 

А потім вони виросли і все пішло не так.

Ейрлін нащупав в кармані кільце. Його деревина була несподівано теплою, але пекла не пальці, а десь у грудях.

Складно перестати думати, що той, через кого їх дружба розвалилася, то він сам.

* * *

Ейрлін вже перестав рахувати, як довго вони підіймались на гору, поки не побачили величезні статуї біля Храму. Він вже встиг пошкодувати, що з обережності не взяв з собою посох.

З висоти Втіха виглядала пустою, схожою на іграшкове селище. Точнісінько як ті, які Ейрлін бачив в одній крамничці у Вікомі, зі свічками всередині хатинок.

Він читав про ці місця. Утіха колись слугувала притулком культу драконопоклонників, які вважали себе справжніми послідовниками пророчиці Андрасте, допоки Героїня Ферелдену років зо десять тому не знайшла селище та сам Храм. 

А тепер і він тут. Він не читатиме про Конклав у книжках, а спостерігатиме на власні очі, як твориться історія.

Ейрлін глибоко вдихнув колюче морозне повітря і продовжив підійматись.

Крок, ще крок, сніг поскрипував під жорсткими подошвами незручних черевиків, дихання повисало в повітрі хмаринками пари…

Він настільки зосередився на ходьбі, що здригнувся, коли поруч з‘явився Галейр.

— Ти бачив Інар?

В голосі Галейра неначе звеніли туго натягнуті струни; не треба добре його знати, щоб зрозуміти — він серйозно стривожений.

Ейрлін повільно качнув головою.

— Хіба вона не з тобою йшла?

— Вона відстала, я думав, вона з тобою.

Повз них проходили маги з посохами, храмовники, що греміли обладунками, прості паломники та найманці Божественної; якщо Інар загубилась в натовпі, вони ніколи її не знайдуть.

— Ми її знайдемо, — впевнено сказав Ейрлін і знов пошкодував, що залишив посох в останьому таборі. З ним він виглядав солідніше; а ще можна було б стукнути ним Галейра по макітрі, якщо не повірить.

Вони зійшли з горної тропи убік; тепер потік людей їм не заважав.

— Добре, майстре-слідопите, — легко, наче все в порядку, почав Ейрлін, — що ти бачиш? 

— Сніг, — похмуро відповів Галейр і раптово прикрикнув: — Це не має сенсу, тут сотні слідів! Вона, мабуть, вже нас обігнала!

— Ти сам сказав, що вона відстала. — Ейрлін зхрестив руки на грудях. — Ми повернемось назад і пошукаємо її. Якщо не знайдемо — будемо сподіватись, що вона нас обігнала.

Галейр ніколи не був найрозважливішим з них, але, на щастя, хоча б не став сперечатися. 

Вони покрокували в зворотній бік по краю горної тропи, проти руху потоку.

— І зовсім необов‘язково було на мене кричати, — тихо помітив Ейрлін.

— Вибач. — Галейр зітхнув. — Я просто… хвилююся за неї.

Щось неприємне заворушилось всередині. 

— За мене ти ніколи так не хвилювався. 

Галейр кинув на нього похмурий погляд з-під капюшона і кинув:

— Зараз зовсім не на часі.

— А коли буде на часі? Ми навіть не розмовляли з тих пір, як…

Взагалі небагато розмовляли, якщо подумати.

— Сліди, — перебив його Галейр і кинувся вперед.

Ланцюжок маленьких, неглибоких слідів вів у сторону від тропи і трохи вниз, повз груду каміння, до обрива.

Інар стояла на самому краю, дивлячись вдалину, де небо спиралося на горні вершини. Вона обернулась; капюшон спав з її голови, відкриваючи смугле обличчя зі світлими гілками валласліну та гострі вуха, вітер тріпав її довгу косу.

— Тут нема натовпу шемів, — пояснила вона. — І небо гарне. Може, не потрібний нам той Конклав? 

— Інар, — почав Галейр, його голос знов звенів напругою. — Відійди від краю, будь ласка. 

— А то що? — розсміялась вона. — Злякались, хлопці? 

Вона закружилась на краю прірви, тонка і гнучка, у своїх громіздких черевиках та стьобаній куртці не по розміру.

Галейр сіпнувся.

— Інар... 

— Бачиш, все в порядку, — посміхнулась вона. — Мені просто треба трохи часу без шемленів.

Вона повернулась назад, знов кинула погляд на рваний край неба. Черевик сковзнув по заледінілому камінню; одну довгу мить Інар балансувала на краю, наступної з коротким вскриком рухнула вниз.

Ейрлін довго не думав. Він шагнув крізь Затіння, на мить все попливло перед очима. Приземлився на коліна біля самого краю. Встиг спіймати Інар за вислизаючу долонь. Ривком його потягло вниз; правою рукою він намагався намацати щось, за що можна схопитись. Почав плести захисне закляття; при падінні з такої висоти жоден захист би не допоміг, але... 

Міцна рука без перчатки схопила його за зап'ясток. 

Галейр.

Ейрлін вчепився в його руку, наче це була найкоштовніша річ у світі; нарешті зміг підвестись на ноги. Удвох вони одним сильним поривом витягли Інар і як мішки повалилися на сніг.

— Більше не сходіть з дороги, ви обидва, — видихнув Галейр. 

Інар десь збоку від нього нервово хмикнула.

— З мене вистачить на сьогодні польотів.

— Ненавиджу гори, — підсумував Ейрлін. 

Втім, небо дійсно було гарне.

Вони з Інар переглянулись і, не зговорюючись, зареготали вголос.

— Дурні, — качнув головою Галейр. 

— Тим і живі. — Інар перестала сміятись, піднялась на лікті й раптом цьомнула Галейра кудись в не прикрите капюшоном підборіддя. 

Сміх застряг у Ейрліна в горлі. На мить він знов відчув ту величезну прірву, що відділяла його від колишніх друзів. 

— Ходімо, ще без нас почнуть, — кинув він трохи різкіше, ніж хотілося, і підвівся, намагаючись не дивитися на них.

* * *

Головний зал Храму був заповнений людьми так, що здавалося, вони зараз залізуть одне одному на голови. Добре, що в висоту місця вистачало — склепінна стеля крилася високо в темряві, куди не діставало світло жаровень. Звуки голосів відлунювали та губилися десь між колонами.

— Дивно, що Церква відкрила таку історичну пам'ятку для відвідувань. — Ейрлін розглядався по сторонах, намагаючись роздивитись крізь натовп хоч якісь статуї з тих, що згадував брат Дженітиві в книзі. — Я б хотів після Конклаву побачити Урну Священного Праху та місце, де Героїня Ферелдену проходила випробування! 

— Знов ти носишся з цією шемленською релігією, — фиркнула Інар. 

Після свого невдалого падіння вона була незвично замисленою; між бровами залягла помітна складка, викривляючи лінії валласліну.

— Героїня Ферелдену була долійкою! — обурився Ейрлін.

— Але ж це не її прах! І я щось не чула, щоб церковники їй щиро дякували! 

— Замовкніть, ви обидва, — шикнув Галейр. — Я втомився від ваших сварок! 

Весь залишок підйому до Храму він виглядав непорушною скалою; тепер же він хмуро поглянув на Ейрліна та Інар, пройшов між ними та рішуче направився кудись до ряда колон.

— І так завжди, — помітила Інар. 

Ейрлін хмикнув.

Вона не зрушила з місця; Ейрлін теж не поспішав доганяти Галейра. До того ж, у нього було відчуття, що Інар хоче щось йому сказати. Він тільки сподівався, що не чергові образи.

— Дякую, — нарешті вимовила Інар. — На мить мені здалося, що ти мене відпустиш. Там, на краю.

Цього він точно не очікував.

— Чого б мені це робити. — Ейрлін знизав плечима. 

— Бо ти ревнуєш. 

— Я?! — На мить у нього перехопило подих. — Я не…

— Не роби таке обличчя, — сумно посміхнулась Інар. — Я знаю, що ви були разом. 

— Це він тобі сказав? — Звичайно, він же розмовляє з ким завгодно, окрім Ейрліна. — Що ще він розповів? 

— Він нічого не казав. — Інар смикнула плечем. — Весь клан і так знав. Ти ж не думаєш, що ви настільки добре ховалися? 

— Думав, — пробурчав Ейрлін. 

Між ними повисла тиша. Інар дивилася кудись вбік, наче уникала самого погляду на нього.

— Він, може, не дуже вправний зі словами, але він все ще піклується про тебе. І ти про нього. — Вона зітхнула. — Іноді я почуваюся сьомим колесом до аравеля. 

Ейрлін скоса глянув на неї. Мабуть, це вперше він бачить таку Інар — живу, вразливу, з відкритим серцем, яка не намагається його зачепити чи образити. Яка його розуміє.

— Він обрав тебе, — сказав Ейрлін. — Тобі нема чого боятись. 

Інар нарешті повернулася до нього з сумною посмішкою. 

Він мав зробити щось ще, щось сказати, але горло наче здавило, вони ніяково замерли, дивлячись одне на одного. Вони насправді дуже схожі, раптово подумав Ейрлін, хоч і виглядають зовсім протилежними, як день і ніч, сонце й місяць.

— Іди, — нарешті промовив він. — Мені треба трохи пройтись. 

Він розвернувся і майже побіг назад, так швидко, наскільки дозволяв натовп. Хотілося ковтнути повітря, чи просто побути наодинці з собою, десь, де нема цього гомону, де не тхне важкою сумішшю застарілого пота та лаванди, а в обличчя не лізуть кольорові пір‘я зі шляп орлесіанців.

Йти проти потоку людей було важко; проштовхатись до виходу з Храму — майже неможливо. Ейрлін прижався до кам‘яної стіни, прослизнув у вільний боковий прохід — темна арка ніяк не охоронялась — і опинився в порожньому коридорі, освітленому тільки парою невеликих жаровень. Тільки тепер він нарешті зупинився, привалився до прохолодного каменя стіни та перевів дихання.

Думки, що до цього скакали, як перволіток галли на непропорційно довгих ногах, потрохи заспокоювались.

Ейрлін дістав з кармана кільце. Деревина все ще зігрівала пальці.

Він знав кожну нерівність на цьому кільці, кожну літеру, на якій зіскочив різець. Він кілька разів порізав собі пальці, поки вирізав кільце і напис на ньому — «Ара са‘лат», моє єдине кохання.

Втім, напис трохи втратив актуальність, коли Галейр повернув кільце.

На що він взагалі сподівався, таскаючи кільце з собою? Повернути Галейра? 

Тепер це не має значення. Він хоче повернути їх обох. Відновити те, що втратив з власної дурості, коли зізнався Галейру і зруйнував їх дружбу.

Можливо, спочатку буде боляче, але він переживе.

Ейрлін шагнув до жаровні, затримав руку з кільцем над вогнем. Всього лиш розтиснути пальці — й воно згорить, щезне, туди й дорога разом з дурними почуттями, що не принесли нікому щастя…

Але він чомусь зволікав. Тремтіла рука.

— …можіть! — Ехо принесло обривок слова.

Ейрлін завмер, напружено вслухаючись в напівтьму.

— Допоможіть! — почув він вже чіткіше й кинувся туди, звідки донісся крик — в глибину коридорів Храму.

* * *

За словами Шукачки, Храм було знищено; Ейрлін і сам бачив руйнування, яких зазнала дорога туди. Він здогадувався, що чекає на нього попереду, але все одно виявився не готовим. 

Залишки кам‘яних стін, витончених колон, склепінної стелі розкидало, перекрутило невідомою силою. Вибух оголив лиріумні жили під поверхнею Храму — і гігантські стовби руди вирвалися з землі, та й застигли, наче уламки ребер якоїсь гігантської істоти. Не то кам‘яний пил, не то попіл вкрив все навколо, здіймався хмарами при кожному кроці, забивався до носа, заважаючи дихати. 

Але гірше за все були фігури.

Спотворені лиріумом, викривлені так, що ледь нагадували людські, ельфійські, гномські. Ейрліна пройняло морозом, коли він поглянув у їх обличчя — з темними провалинами замість очей та ротом, неприродньо роззявленним у вічному стражданні.

Шукачка Кассандра казала, саме тут він з'явився з розлому. Казала, що він єдиний, хто пережив вибух. 

Він йшов між скрючених фігур і сподівався, сподівався, що вона помиляється. 

Щось хруснуло під важким чоботом. Ельфійська сокира, оплавлена, вкрита шаром сірого попелу. Ейрліну не треба було бачити рослинні візерунки на лезі, щоб впізнати її.

Інар зробила цю сокиру сама, без допомоги батька. Це було перше, що в неї вийшло змайструвати із залізної кори — і що не розвалилось за пару ударів.

Вона не розлучалася з цією сокирою, мабуть, навіть уві сні. Вона б ніколи не кинула її добровільно.

Звичним рухом Ейрлін нашарив в кармані прохолодне кільце — на щастя, його ніхто не відібрав. Озирнувся, намагаючись не роздивлятися обличчя фігур. Шукав поглядом сліди, відголоски руху, хоч щось, що натякне — вони живі, вони змогли втекти, захиститись, боротись…

Тиша. Тільки вітер ганяє пил.

— Треба йти, — окликнула Ейрліна Шукачка Кассандра.

Ейрлін обернувся до неї, кивнув та послідував за нею та супутниками в глибину руїн, не обертаючись.

Позаду, між скам'янілих фігур, залишились сокира з лезом, вкритим візерунками, та дерев'яне кільце з написом "Вічне кохання".