2. Спогад 1
Кожен ранок в дитинстві іде довше, ніж він є наяву, це закономірність нашого земного часу. Так казав розумний чолов'яга, що доносився із динаміка телефона, який слухав Бен, під час перебування на дворі. Розумні слова, але трохи не підпадають під інших. Поки інші трудилися - я зустрічав вже дев'ятнадцятий сон, кожен пориа був ліпше іншого. Територія, по якій я мешкав, була невеликою, розгулятися було де, допоки я не жаждав іншого.
В людей це кличуть залежністю своїх очікувань або страх майбутнього, по тваринному - нас не можна тримати довго, тоді у нас прокидається щось загадкове. Через дорогу жила сім'я, із величезними сонячниками, думаю собі, чи довго вони будуть стояти чи зів'януть, всі зів'януть, але коли?
В сусідів було двоє дітей, один Марк, другою була дівчинка на ім'я Менді. Розташування було дивне, будинок, сходи, сад, озерце, і все обгорожене сіткою. У нас теж сітка, але трохи інше, тоді я став вважати їх нашим, я був повноцінним членом сім'ї, якого люблять, навіть при скруті.
Мені рідко виходила з дому, в більшості вона проводила час у подруг або на самоті, інколи вона приносила щось, це закарбовується на деякий час, і залишає помітний слід.
Марк любив шукати все нове, прямо аналогія якась із ним у мене. Але сад був його віддушиною, здавалося відтягти від нього, може лише злива. Дорослі ходили, метушилися, йому теж хочеться бути корисним, всім хочеться бути корисним. Приладдя дали, показали, і можна приступати до чогось більшого. Перші кроки жваві, але малопродуктивні, ми починаємо помічати помилки, вчитися, пам'ятати. Все по-кругу, так пару років, не помітиш, і тобі більше тридцяти, а ти пам'ятаєш усе, навіть коли поїхав у далеке і більшовите містечко.
Деніс закінчив слухати просту і поспішив в будинок, на остаток віддячивши за участь, куди без цього, бистрі рухи
перебирали напівмножинну посітчену шерсть.
