Пролог: В очікуванні світанку, за крок від невідомого
Космос ніколи не мовчить. Навіть у найглибшому вакуумі пульсує беззвучний шум — відлуння думок, напруга нервів, розмірений ритм датчиків, що відміряють секунди. А ще – розмови, що стають своєрідним маяком у безмежній темряві. Особливо, коли більша частина екіпажу занурена у кріосон, і лише двоє, мов вартові, пильнують на межі свідомості.
Коридор космольоту «Павук»: Перший виліт до COROT-7b
Космічний корабель «Павук» був квінтесенцією функціональності. Його стіни, відбиваючи ледь відчутне світло, нагадували вену, якою тече життя. Кожен металевий шов, кожен вбудований сенсор, навіть кріплення для інструментів на стелі – усе тут свідчило про єдину мету: тривалий автономний політ крізь міжзоряну порожнечу. Атмосфера всередині підтримувалась оптимальною, але не м'якою: трохи прохолодно, сухо, іноді тісно. Це було середовище, що не заохочувало до розслаблення, але ідеально підходило для справжніх розмов – тих, що прорізуються крізь зовнішню оболонку і торкаються суті.
— А мені подобається, як побудовані міста на Марсі, — голос Еріка, наче камінь кинутий у застиглу воду, розірвав тишу. Він почухав потилицю, його очі блищали від невисловленого ентузіазму. — Прямі кути, симетрія... Якщо дивитися зверху — ніби на місто наклали ідеальну сітку.
Ерік був втіленням відкритості та невгамовної енергії. Навіть тут, у металевому утробі корабля, він залишався собою: у теплому худі поверх комбінезона, з розкуйовдженою зачіскою, що жила своїм власним життям, і завжди готовим жартом на вустах. Його життєрадісність пробивалася крізь найглухіші міжзоряні бар’єри, здавалося, навіть розряджаючи напругу самого космосу. Він перевів погляд на свого товариша, який завжди здавався спокійним, майже відчуженим від усього, що не стосувалося їхнього прямого завдання.
— А ти звідки, Маркусе? — запитав Ерік, намагаючись пробити невидиму стіну, що, здавалося, оточувала його колегу.
— Я з Ностурі, — коротко відповів той, не відриваючи погляду від мерехтливих енергопанелей на стіні. Його голос був рівним, як поверхня криги.
Маркус. Людина, яку годі було назвати балакуном. Кожен його рух був вивіреним, голос — спокійним, а погляд — таким, ніби він одночасно бачив теперішнє, минуле і, що найважливіше, шанси на виживання у будь-якій ситуації. Високий, худорлявий, він майже завжди носив безрукавку, наче навіть космічний холод не міг змусити його відчути потребу в додатковому одязі. Він був загадкою, що рухалася поруч.
— А-а-а... Ну, тепер я розумію, чому ти тут ходиш у майці, а я вже не знаю, що на себе натягти — змерз страшенно, — Ерік потер руки, намагаючись зігрітися. — А як у вас там будують міста?
— Я не архітектор, — Маркус знизав плечима, але в його голосі не було роздратування, лише констатація факту. — Але в нашому місті є центр — серце, куди ведуть усі головні вулиці. Загубитися складно. Якщо дивитися згори… — він замовк, замислившись, його погляд здавалося, проникав крізь стіни корабля до далеких спогадів, — воно схоже на...
Ерік не перебивав. Він бачив, як думка повільно, але глибоко формувалася у його товариша. І, нарешті, Маркус вимовив, наче відкриваючи давню таємницю:
— На живу істоту.
— Що? — здивувався Ерік, його брови злетіли вгору.
— Усі вулиці йдуть до центру, наче артерії до серця. Денний трафік — як потік крові, що живить кожен закуток. Люди рухаються між кварталами, як клітини — виконують свої функції. Хтось будує, хтось лікує, хтось продає. А вночі — місто завмирає. Ніби засинає. Пульс стає слабшим, але життя лишається, глибоко всередині.
— Філософ ти, Маркусе, хоч і мовчун, — Ерік усміхнувся, відчуваючи, як лід між ними потроху тане.
— Якщо цей рух зникне — усе помре. Якби в твоїх жилах зупинилась кров — ти б загинув. — Маркус скривився, наче задихаючись від власної думки, а потім додав, перевівши погляд на панелі управління: — Або уяви, якби паливо в нашому «Павуку» застигло…
— Нііііі, припини! — Ерік різко підвівся, його очі розширились від удаваного жаху. — Не жартуй так під час ПЕРШОГО польоту! Хочеш, щоб я інфаркт схопив?
Маркус засміявся — тихо, щиро, його сміх був рідкісним явищем, але зараз він звучав тепло і розслаблено.
— Ну, пробач, але ти б себе бачив, Еріку. Це було видовищно.
— Знаєш, а я думав, що ти просто замкнутий. А ти смішний. І страшний. Одночасно. — Ерік посміхнувся, його обличчя пом'якшало.
— Просто… форми вулиць можуть бути різні — прямі, круглі, складні. Але потоки людей і машин — вони однакові. Це рух життя. Його не зупинити.
— Значить, ми — кров? — Ерік вказав на себе і на Маркуса.
— Ага. Іноді — навіть кровотеча.
— А от у моєму місті все інакше, — замислено додав Ерік, знову дивлячись на стіни корабля, наче крізь них бачив далекий Марс. — У нас усе під сіткою. Марс не пробачає помилок — пил, сонячна радіація, нестача кисню. Тому наші міста — під ковпаками. Згори — ніби на планету хтось поставив шахову дошку. Все квадратами: модулі, коридори, куполи. Але в цьому є своя краса — порядок. А ще відчуття, що ти частина експерименту, який все ж вдається.
— Системність як виживання, — кивнув Маркус, його погляд став серйознішим. — Це вже не просто місто — це укріплення. Фортеця.
— І не тільки. Там навіть вечори по-особливому тихі. Усе освітлене штучним світлом, але коли ти дивишся вгору крізь прозорі куполи — бачиш справжнє небо. Таке чорне, що здається — воно тебе затягне у свою безодню, назавжди. І тоді відчуваєш себе маленькою частиною чогось величезного і незбагненного.
Погляд на COROT-7b: Межа невідомого
У цей момент з вікна оглядового відсіку з'явилось щось нове, щось, що змусило їхні розмови затихнути. Яскраве світло блимнуло з віддалення, розрізаючи безкінечний чорний оксамит космосу — це була їхня ціль. COROT-7b.
Планета світилася в темряві, мов розпечена вуглина в попелі зірки, яка щойно догоріла. Непритомно красива, гіпнотизуюча і небезпечно близька. Її поверхня — червоно-сіра, поцяткована розпеченими тріщинами, що нагадували давні шрами на обличчі старого титана. Атмосфера — тонка, напружена, вся в тумані випарів і блискучого пилу, що створював ілюзію мерехтливого ефіру.
— Вона… жива? — тихо, майже пошепки запитав Ерік, його голос звучав дивно, майже побожно.
Маркус, який зазвичай був незворушним, лише похитав головою. — Ні. Але вона пам’ятає.
Їхній сміх змовк. Слова більше не були потрібні. Попереду була робота, небезпека — і перший крок на ще не знаній, загадковій землі, що приховувала свої таємниці у розпечених надрах. Тиша знову опустилася на корабель, але цього разу вона була сповнена передчуттям.
