«Кожен отримує таку любов, якої прагне. Хтось народився панею — хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму її перетворює на пані — у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом — може бути страшною в'язницею, як в'язницею може бути — і буває — сама любов. Хтось любить їжею, хтось — каменем, хтось — молитвою».
Сюжет роману «Фелікс Австрія» — це історія двох жінок, які виросли разом, вони «як два дерева, які сплелись стовбурами». Аделя із заможної сім'ї, Стефа - її служниця, яка навіть грошей за свою працю не отримує. Їхні залежні стосунки (шипери — мовчіть!), внутрішня подорож Стефи до самоцінності — основа цієї історії. Фон — це старий Станіславів (нині Івано-Франківськ) в складі Австро-Угорської імперії, моя улюблена межа 19 та 20 століть.
Оповідь йде від особи Стефи, більшість подій описана наративом з мінімумом діалогів. На початку трохи незвично читати такий потік свідомості, але потім звикаєш і починаєш насолоджуватись.
Текст настільки густий, насичений деталями побуту тих часів та галицькою говіркою, що я не можу перестати волати, наскільки це красиво. А коли розумієш, що майже всі імена і значні події (як Мармулядова пожежа) — дійсно мали місце в Станіславові того часу... У мене навіть дух перехоплює. Скільки роботи, скільки сил вкладено! Це те, заради чого в принципі варто читати книжку (і причина, чому я хочу її тепер в папері — читати й надихатися).
Я спершу подивилася фільм по книзі «Віддана» — і він… інакший. Дуже красивий, навіть магічний, але, дивлячись фільм, від книги очікуєш… чогось іншого? Я розумію, чому так, бо візуальною мовою дуже складно передати ту химерність, хиткість тексту. Це таки зробили за допомогою елементів магічного реалізму, в моменти, де Стефа спілкується з рибинами чи портретами, наприклад.
І от… знаєте, фінал фільму здався мені трохи зім‘ятим. Я очікувала від книжки, мабуть, більшого розкриття подій, як це зазвичай буває, але фінал в книзі взагалі відчувається обірваним. Ти одночасно розумієш, що Стефа вже пройшла свою внутрішню трансформацію, але все одно хочеться спитати: «Так а шо було далі?..»
Причина, чому я не люблю відкриті фінали. От мені треба, щоб автор розклав все по поличках 🫢
Тому якісь дивні відчуття після прочитання. З одного боку, мені дуже сподобалась мова написання, всі ці деталі, які малюють перед нами-читачами картину життя в Станіславові 19-20 століття. І атмосфера — те саме відчуття прекрасної епохи за мить до катастрофи, за яке я й люблю цей часовий проміжок. І я розумію, чому «Фелікс Австрія» входить до списку ста найкращих творів української літератури (за версією Українського PEN-клубу). З іншого боку, у мене сильне відчуття, наче мені чогось не додали 😶 Зазвичай в таких випадках я психую і йду писати щось своє, але зараз це місце вже зайняте 😅
А ви читали «Фелікс Австрія»? Чи, може, фільм дивились? Поділиться враженнями, може я взагалі неправа 🤣
