Гіперборея: короткий вступ до шизоісторії

Нашим предкам було властиве усвідомлення того що десь далеко є міфічна країна, яка переповнена багатствами або чудернацькими речами — Terra Incognita. Деякі з цих міфічних земель часто згадують і досі: Шамбала, Агарта, Лемурія, Авалон, Ельдорадо, Атлантида. Переважо як елемент фантастики які постійно миготять у фільмах про розкрадачів гробниць. Або ж серед людей які носять шапочки з фольги та псевдонаукових передачах на телебаченні.

Вмощуйтеся зручніше, запасайтеся смаколиками та вмикайте атмосферну музику на фоні. Це дивна історія, в якій замішані стародавні греки, окультисти, нацисти, шизи та інші.

[I] КОРІННЯМИ З АНТИЧНОСТІ

Єдиним нашим бажанням при згадуванні Гіпербореї було те, щоб наші нащадки придумували різні конспірологічні теорії про неї та мучили ними справжніх істориків - Античні мислителі.

Якщо вже братися за дану тематику, то потрібно робити це правильно. Починаючи з коріння і закінчуючи молодими паростками. «То ж яка першооснова?» запитає розумний читач.

[Застереження. Даний розділ вміщує велику кількість різних античних описів. А так як це міфологія то і описи ці будуть різнитися за змістом і часто протиречити один одному. Така багатоплановість може змусити вас повірити що Гіперборея існує. А далі і до рептилоїдів близько]

Назва Гіперборея походить від грецького слова Ὑπερβορεία що означає «за Бореєм». Борей величався в греків як пурпурово-крилий бог північних вітрів, син хтонічних титанідів Астрея та Еос тож ще одним трактуванням назви є «за північним вітром».

Започаткування гіперборейського міфу датується 2 тисячоліттям до нашої ери. На жаль, ми не маємо настільки давніх письмових джерел, але маємо більш «сучасні» в яких цитуються попереді.

Найдавніше збережене джерело, в якому детально згадується Гіперборея є «Історії Геродота» [книга IV, розділи 32–36]. Її написання датується бл.  450 роком до н.е.. В цій праці автор заклав міфологічні підвалини Гіпербореї про які нам відомо сьогодні. Геродот посилався на попередні трактати в яких також згадувалися міфічні землі за північним вітром: Гесіода, Гомера [«Епігоні»] та напівлегендарного поета Арістея [«Арімаспея»]. Всі вони для нас втрачені, тож перевірити вірогідність слів Геродота ми не можемо.

[I.II] Як зображали землі Гіпербореї?

Відгомони дельфійських переказів про Гіперборею ми знаходимо у історіографа Александра Македонського Гекатея Абдерського, який описував країну Аполлона як прекрасний далекий острів в океані, що «має гарний і родючий ґрунт. А ще його відрізняє помірний клімат, який щорічно приносить подвійний урожай». На цьому острові є «і чудова священна ділянка Аполлона, і чудовий храм, оздоблений багатьма дарами та круглий у плані», а також священне місто, більшість мешканців якого — кіфаристи, і «граючи безперервно в цьому храмі на кіфарі, вони співають богові гімни, прославляючи його подвиги».

Греки поміщали гіперборейські землі за той далекий горизонт з-за якого гуси та лебеді мігрували в давнину. Лебідь в міфології є дуже поширеною твариною, і справді з’являється в грецьких міфах про гіперборейські священні дійства на честь бога Аполлона [Клавдій Еліан: On Animals 11. 1 ]:

З лебедями було пов’язане міфічне озеро яке знаходилося в Гіпербореї. Озеро утворив Фаетон, син бога сонця Геліоса, який пролетів на сонячній колісниці надто близько до землі. За однією з легенд озеро рятувало населення Гіпербореї від старіння. Якщо вони впадали в немічність, то стрибали в озеро, щоб перетворитися на тих самих лебедів.

Розповідаючи про Гіперборею і звичаї її мешканців, Пліній Старший слідом за Гелланіком і Мелою поміщає цю країну на північ від Скіфії, за Рифейськими горами, де сонце світить по півроку, а решту пів року стоїть полярна ніч:

Оскільки майже всі народи на північ від Македонії стародавні греки називали «варварами», справедливо сказати, що далеко чужа Гіперборея іноді функціонувала як наративна форма для «прийнятного» обличчя варварства: як Платонова «Атлантида», Плутархова і Гомерова «Огігія». Вони всі представляли іпостась універсального екзотичного варварського минулого людини, зображеного як життя за вищими філософськими ідеалами, більш схожими на ідеалізоване теократичне афінське суспільство. Тож гіперборейці були стародавньою формою «благородних дикунів».

[I.III] Географічне знаходження за античними джерелами

Знаходження міфічних гіперборейських земель було чи не найбільшим запитанням для грецьких та римських письменників. Головним чином воно впиралося в питання їх матеріальності, яке інколи заперечували навіть в ті часи, сповнені віри в богів які спускаються з Олімпу до простих смертних. В античних згадках про Гіперборею та інколи описується як символ античного раю, або античного потойбічного світу.

Такий підхід до цього питання утворює бар’єр між світом смертних, що характеризувався як темний, холодний і сповнений важких проблем, таких як смерть, і землею гіпербореїв, яка уявлялася вічно світлою, радісною і досконалою в усіх відношеннях.

Та у зв’язку з тим що в назві розділу є слово «географічне» варто буде все ж відкинути такий філософський підхід та розглянути найбільш відомі версії.

Через міфічність Гіпербореї її географічне місцезнаходження в античних рукописах є таким туманним як і відповідь на питання «чому римляни носили спідниці?». Одне нам відомо точно. Гіперборейські землі знаходяться за Рифейськими [Гіперборейськими] горами, які різними авторами ототожнювали з різними існуючими в реальному світі гірськими масивами: Альпами, Уральськими горами чи навіть Карпатами.

Стародавній граматик Сіммій Родоський у 3 столітті до н. е. пов’язував гіперборейців із масагетами [назва перекладається буквально як «Рибоїди»], яких зараз прийнято вважати середньоазійськими племенами які були споріднені зі скіфами причорномор’я.

Філософ-стоїк Гієрокл прирівняв гіперборейців до скіфів, а Рифейські гори — до Уральських гір. Наступні хто торкався цієї теми, а саме Климент Олександрійський та інші ранньохристиянські автори також підтримали це твердження.

Пізніші античні автори інколи розглядали Гіперборею та Скіфію як одне й те саме. Інші ототожнювали Гіперборею з землею кіммерійців [що також не сильно змінювало ситуацію].

Незважаючи на те, що Геродот та інші запропонували розташування Гіпербореї на північний схід над чорноморськими степами, деякі античні автори, вбачали знаходження міфічних земель на території Британії.

Гіперборея була ототожнена з Британією вперше учнем Піррона з Еліди — Гекатеєм Абдерським в IV ст. до н. е., автором утопічної повісті «Про гіпербореї»:

Гекатей також писав, що гіперборейці мали «круглий храм» на своєму острові. Через що деякі англійські вчені минулих століть ототожнювали його зі Стоунхенджем (звісно помилково).

На відміну від Гекатея через сотню років інший давньогрейцький поет Аполлоній Родоський («Аргонавтика», III ст. до н. е.), запропонував більш традиційне «кельтське» розташування на заході. Він написав про зворотню подорож аргонавтів через нижню течію гіперборейської річки «Ерідан»:

Псевдо-Скімн, близько 90 року до н.е., писав, що Борей жив на краю території Галлії (яку також населяли і кельти), і що він встановив стовп на своє ім’я на березі моря (Periegesis, 183). Дехто стверджував, що це географічне посилання на північну Францію та Гіперборею як Британські острови, які лежали відразу за Ла-Маншем.

Утім, багато античних учених були впевнені, що Кельтика перебуває в безпосередньому сусідстві зі Скіфією. Зокрема Плутарх (46-120/127 н. е.) писав:

Таким чином, протиріччя між свідченнями древніх письменників-мислителів про географічне знаходження Гіпербореї не видається таким гострим як може здатися з першого погляду.

Сам Плутарх, у I ст. н. е., пов’язував гіперборейців з галлами, які розграбували Рим у IV ст. до н. е.. Тоді ж Плутарх уточнив, що гіперборейці не були кельтами взагалі, а конкретно племенами Галлії. Він розмістив їх на території сучасної північної Франції. Він називав Альпи Італії Ріпейськими горами, а народи, що живуть на північ від них на північ від них - гіперборейцями.

Антімах Колофонський з Малої Азії (бл. 405 року) не погодився з Протархом і сказав, що вони були арімасплами. Ним було задокументовано, що кельти жили в околицях Альп з часів бронзового віку. Слідом за ним Протарх і Антимах з Колофона ототожнювали цих кельтів з гіперборейцями. Ці два автори, схоже, перемістили розташування гіперборейської батьківщини зі східного театру грецької колонізації на західний, щоб надати міфічне пояснення триваючому історичному процесу грецької колонізації на заході.

Гераклід Понтійський, який народився в Гераклеї Понтійській на узбережжі Чорного моря і писав у IV ст., повідомляв, що гіпербореї жили над Альпами. Можливо, він дотримувався тієї ж традиції, що й Протарх та Антимах. Крім того, він писав, що чув про військо з землі гіперборейців, яке завоювало грецьке місто Рим, розташоване десь біля Середземного моря.

Цей фрагмент видається цікавим, оскільки і Аристотель, і Теопомп, які писали приблизно в той самий час, також згадували про розграбування Риму, але обидва правильно ідентифікували загарбників як кельтів, а не гіперборейців.

Останнім автором, який ототожнював гіперборейців з кельтами та/або кельтські землі з гіперборейськими, був Посейдоній Родоський . Крім того, Афіней зберіг фрагмент записів Посейдонія, в якому той пише, що Рифейські гори пізніше були названі «Ольвійськими», а в Галатії їх називали Альпами. Давньогрецький філософ також згадав що коли спалахували лісові пожежі, ці гори стікали сріблом.

Враховуючи дату написання твору Посейдонія та його походження з Малої Азії, цей фрагмент може бути пов'язаний з великими кельтськими міграціями періоду Ла Тене. Посидоній також посилається на Гельвеції, річки та струмки яких приносять золоті піщинки, які жінки та немічні чоловіки розтирають з піском, просіюють і несуть до плавильного горщика. Тут може бути натяк на ототожнення гіперборейців з кельтами, оскільки золото також є гіперборейською рисою.

Та крім вищезазначених локалізацій Гіперборех існувала також «острівна» версія. Колос античної географії Ератосфен (275-194 до н. е.) ототожнював Гіперборею з островом Туле [в деяких варіантах Фулу]. Він розробив меридіан з півночі на південь, який проходить від Асуана до Александрії, потім Родосу, міста поблизу Візантії, потім Ольвії (грецької колонії на півдні України) і, нарешті, Туле. Це змусило деяких пізніших коментаторів спробувати віднести «Thule» до Балтики. Проте ця ідея не витримує сучасної критики.

В уявленні грецьких філософів та поетів цей острів мав легендарне значення, та був одним з країв земної площини [Туле був північним кордоном світу, екватор - південним, а паралель Родосу - центральною віссю географічних карт].

Діодор Сікул також описував Гіперборею як маленький острів «за тим місцем, звідки дме північний вітер (Борей)».

Про острівне становище Гіпербореї згадує навіть Страбон (64/63 до н. е. — 24). На картах, заснованих на опорних точках і описах, наданих ним, міфічні північні землі зображені по-різному: як півострів або острів.

Єдиним джерелом інформації від греків про Туле був Піфей з Массалії, який за легендою відвідав острів біля IV ст. до н. е.. Його слова збереглися лише в роботах Страбона, який їх занотував. Піфей стверджував, що до цього острову треба пливти шість днів на північ від Британії, і про те, що Туле знаходиться біля «замершого моря».

Сам острів описаний дуже дивним чином:

Кліматичні умови також дуже схожі з оригінальним описом країни гіпербореїв. Наприклад, грецький астроном І ст. до н. е. Гемін Родоський стверджував, що назва Туле походить від архаїчного слова яке позначає явище полярної ночі – «місце, де сонце йде на відпочинок».

По закінченню полярної ночі на острові:

Останнім автром, який додав нові згадки про цей фантомний острів був Прокопій Кесарійський в VI ст.. За його словами, Туле - дуже великий острів, що вдесятеро перевищує за розміром Британію. При цьому більша його частина незаселена, зате в тих місцях, де цивілізація все-таки є - живуть одразу сім багатолюдних племен, причому кожне зі своїм царем.

Згодом «гіперборейська географія» розширилася ще значніше. Коли греки дізналися про Індію у зв’язку з походом Александра Македонського, то з’явилися різного роду утопії і міфи про цю країну чудес. І елліністичні романісти не забарилися ототожнити гіперборейську країну з Індією. Проте все ж найпоширенішою локалізацією Гіпербореї залишалася «скіфсько-північна» версія.

Пізніші римські та грецькі джерела продовжували змінювати розташування Рифейських гір, а також Гіпербореї, яка ймовірно розташована за ними. Зокрема Птолемей і Маркіан з Гераклеї помістили Гіперборею в Північне море, яке вони назвали «Гіперборейським океаном», а Помпоній Мела помістив їх ще північніше, поблизу Арктики. Однак усі ці джерела погоджуються, що всі вони були на крайній півночі Греції або південної Європи.

По суті, чітка географічна локалізація країни гіпербореїв і не була потрібна античному суспільству. Не це є головним завданням міфології. Їй [як нам відомо] притаманне бажання зобразити той чи інший тип соціального життя: чи то гомерівських кіконів, лотофагів, кіклопів, лестригонів, феаків. Стародавні греки або римляни не бажали спокушати власних та чужих авантюристів на пошуки міфів. Їм було достатньо існування цих міфів на папері та фресках.

[I.IV] Місце Гіпербореї в грецькій міфології

З Гіпербореєю пов’язаний цілий пласт античної міфології. У Стародавній Греції міфічні землі пов’язували насамперед із міфами про Аполлона й Артеміду. Ця північна країна, згідно з переказами, була батьківщиною богині Лето, доньки титана Кея і Феби. Зевс оволодів нею, обернувшись перепелом. Рятуючись від переслідувань ревнивої Гери, Лето прийняла вигляд вовчиці і, пройшовши дванадцятиденний шлях від Гіпербореї до острова Делос, народивши близнюків - Артеміду і Аполлона. Допомогу під час пологів надала їй богиня-повитуха Іліфія, яка спеціально для цього прибула з тієї ж Гіпербореї.

Приховані для звичайних греків гіперборейські землі подобалися міфічним героям та богам. За однією з легендарних версій Аполлон кожної дев’ятнадцятої зими повертався в країну гіпербореїв де клімат завжди був приємним. Це свідчить про те, що культ Аполлона породив окремий міф який був тісно пов’язаний з аграрно-хтонічними драмами Деметри-Аїда-Персефони-Діоніса (які також мали «відпустки»).

Про це а також важкодоступність гіперборейських земель згадував один з найвидатніших поетів античності — Піндар [Ode Pythia X, 10.29-45 ]:

Саме туди він вирушив віщувати після свого народження, ще до того, як прибути в Дельфи, куди Зевс йому наказував негайно з’явитися без жодних зупинок. Саме там Аполлон переховувався після суперечки з Зевсом через те що той вбив його сина — бога медицини Асклепія. Саме туди після падіння міста Сард Аполлон відвіз свого улюбленця, нечувано багатого легендарного лідійського царя Креза. Пізніше Аполлон час від часу приїжджав до Гіпербореї розвіятися і набратися натхнення.

Пов’язані ці землі і з головним артефактор Апполона, про що згадує Ератосфен [Catasterisms 29 ~ Heracleides fr. 51c Wehrli]:

Гіперборею згадували ще в кількох міфах. У цій країні Геракл переслідував керинейську лань із золотими рогами, викрадав яблука із саду Гесперид і здобував оливу, щоб уперше привезти її до Греції та нагороджувати переможців олімпійських ігор оливковими вінками. До неї доходила у своїх мандрах Іо, дочка річкового бога Інаха. Перетворена на корову зевсова коханка гнана його дружиною Герою побувала в безлічі місць. Відвідати цю країну вдалося вже нащадку Іо - Персею, який згідно одного із варіантів міфу убиває горгону біля кордонів країни гіпербореїв.

Гіперборея в античній міфології була не тільки місцем дії, а й походження героїв тих чи інших міфів. Найкраще це ілюструють аргонавти Зет і Калаїд, які разом з Ясоном здійснили морський похід за Золотим руном та за однією з версій були вбиті Гераклом. Брати-близнюки були гіперборейцями та синами бога Борея через що в міфах згадуються як — Бореади. Обидва мали фіолетові крила, які або виросли разом із їхніми першими бородами, або були подарунком від батька, щоб підійти для подорожі аргонавтів.

Крім аргонавтів гіперборейське походження приписували легендарному поету Олену, що вважався першим жерцем Аполлона. Павсаній наводить думку дельфійської піфії Бойо, яка називала Олена серед гіперборейців, які прибули в Дельфи і заснували там Дельфійське віщунство. Поряд з Оленом у списку фігурували Пагас і Агійей, а також інші гіперборейці, імена яких не називаються.

Згадуються також дві дівиці Арга й Опіда (Упіс), що з дарами для Артеміди прибули на Делос із Гіпербореї в компанії своїх богів - Аполлона й Артеміди. Ось що про їх візит згадує Геродот [«Перські війни», IV.35.1]:

Крім цього легендарного візиту одна з жриць, а саме Опіда має також відношення до грецької теогонії сузір’їв. Сузір’я Оріона за легендою є беотійським велетнем, сином Посейдона та океаніди Евріали. Рятуючись від велетенського скорпіона, насланого на нього самою богинею землі Геєю, він був застрелений Артемідою, якій перед цим бог сонця Геліос збрехав про те що той є злочинцем, який збещестив її жрицю [Опіду]. Зрозумівши що вона накоїла, Артеміда попросила Асклепія воскресити Оріона. Виконавши її прохання Асклепій сам потрапив під блискавку Зевса якому набридло що той повертає до життя кого йому заманеться. Після цього Артеміда помістила велетня-мисливця Оріона на небо, що логічно закінчило цей міф.

[I.V] Якими були гіперборейці на думку античних мислителів

Самі гіперборейці найдокладніше описані в текстах, присвячених їхньому походженню. У низки грецьких авторів вони, як і решта народів із чотирьох країв землі — божественного походження. Царі Гіпербореї нібито ведуть свій рід від уособлення північного вітру Борея та богині снігу Хіон (доньки Арктура).

Так. Саме царі. Греки вважали що першими царями Гіпербореїв були три сини бога Борея. Вони були велетнями, зростом більше трьох метрів, але, як правило, вважалися такими, що не мали вад, характерних для інших велетенських рас в грецькій міфології.

Пізніше гіперборейськими землями за цією ж традицією правили три царі-жерці Аполлона, що були прямими нащадками цих перших божественних правителів. Тож, формою правління була теократична монархія.

В архаїчну епоху грецької цивілізації, коли жили письменники Піндар і Алкман [VII-VI ст. н. е.], гіперборейці ще не ідентифікувалися з будь-якими конкретними народностями, які проживали в хоча б теоретично доступній області знаних греками земель. Греки вважали їх казковими «небожителями», людьми Аполлона, у яких він періодично гостює і набирається натхнення, сама ж Гіперборея малювалася їм як якась сакральна країна на краю світу, недоступна простим смертним.

Згадки про міфологічне коріння гіперборейців присутні навіть в часи панування Imperium Romanum у всьому середземномор’ї. Римський письменник Клавдій Еліан (бл. 175 — бл. 235 р. н. е.) згадує Борея та Хіону як батьків трьох гіперборейських жерців Аполлона. Ймовірно запозичено це було із записок давньогрецького історика Діодора Сицилійського (90 до н.е. — 30 до н.е.), де йшлося про те що ціла династія гіперборейських царів і жерців вела свій рід від грізного Борея.

Грецький граматик Елій Геродіан (II ст.) який жив в другому столітті вважав, що завдяки божественному походженню вони виростали до трьох метрів у висоту, жили довго або й взагалі вічно, та могли перебувати в двох місцях одночасно — білокація.

Поет Ференик пояснював їхню спорідненість з богами тим, що гіперборейці вийшли з крові титанів. Вони були схожі на міфічних Арімаспів, які, як правило, мали світле волосся, світлу шкіру та світлі очі (проте гіперборейці не були одноокими).

[Арімаспи — легендарне плем’я однооких людей північної Скіфії, які жили в передгір’ях Ріфейських гір. Про них відомо переважно через розповіді про їхню боротьбу з грифонами - охоронцями золота в гіперборейських землях біля печери Борея. Згадуються Геродотом.]

Були також наявні описи населення Гіпербореї в контексті інших міфічних земель та народів. Всі вони посилаються на слова історика Феопомпа (IV ст. до н.е.) про якихось велетнів, які мешкають на таємничому континенті (можливо Атлантиді), розташованому за межами населеного світу. Зібравши мільйонне військо, вони нібито переправилися через океан і дійшли до гіперборейських меж, однак «не побажали йти далі, бо, начувшись про те, що тамтешні жителі славляться в нас найщасливішими» побоялися їхньої сили.

З цих ранніх розповідей випливає, що гіперборейці відправляли дари зі своїх «перших плодів» (у вигляді зерна або соломи — щодо цього згадки різняться) до передбачуваного місця народження Аполлона – колись плаваючого та раніше рухомого острова Делос. Є й зовсім інша версія, за якою, жертовно дари лише загорталися в солому. За словами Павсанія, ця практика існувала аж до II ст. н. е..

Нам також частково відомо про релегійну сферу таємничих гіперборейців. Переважно та її частина яка відноситься до релегійного паломництва до грецьких міст. Про що йшлося в попередньому розділі, та зокрема в історії про Гіпероху і Лаодіку. Їх посольство на батьківщину так і не повернулося, і надалі гіперборейці, злякавшись, що посланців щоразу може спіткати таке нещастя, передавали дари через своїх сусідів - аримаспів, ісседонів, скіфів. І так — аж до самого Делосу.

За свідченнями Геродота, жителі Делоса і в його час продовжували вшановувати гіперборейських жриць. На могилу гіпербореянок, що знаходилася «у святилищі Артеміди при вході з лівого боку завжди стоїть маслина, там греки покладають пасма свого волосся, дівчата - накручене на веретено, а юнаки - намотане на зелену гілку».

Згідно з цією версією, Гіперборея - це вже не міфічна країна, яку не досягти «ні суходолом ні морем», не оселя богів і героїв «біля піднесених струменів» небесної річки Ерідан, а реальна територія, яка має чітку географічну локацію, а саме - на далекій Півночі, шлях до якої лежить через Кіммерію та Скіфію - уже відомі на той час грекам і римлянам землі.

Надлюдські якості гіперборейців підкреслюються в оповіданнях про їхню появу в найвідповідальніші та найнапруженіші моменти античної історії. Подібна подія сталася під час оборони Дельф від кельтів-галатів 279 року до н. е., які мали намір розграбувати скарби Аполлона. Тоді в бій вступили гіперборейці Гіперох і Амадок. Давньогрецький письменник-мандрівник Павсаній згадував, що:

Одак повідомлення Павсанія про гіперборейців, які отримують перемогу над кельтами є суперечливі. В іншому місці свого «Опису Еллади» він пише про появу в бою не героїв-гіперборейців, а їхніх привидів. Крім цього соратника Гіпероха звуть цього разу вже не Амадок, а Лаодок.

Ці імена воїнів-гіперборейців імовірно могли бути пов’язані зі згаданими Геродотом гіперборейками Гіперохою і Лаодікою [згадуваних вище].

За деякими переказами від гіперборейців перейшли до греків і уявлення про потойбічний світ, які, без сумніву, відіграють роль найважливішого культурного патерну. Одним з них є псевдо-платонівський «Аксіох» де йдеться про гіпербореїв Опіса і Гекаерга, які привезли зі своєї батьківщини на Делос дві мідні таблички, що містять опис підземного житла, куди вирушають душі після вивільнення з тіла. За іншими згадками, Опід і Гекаерг - вихованці Аполлона й Артеміди, які стали їх головними жерцями.

Таким чином, можна помітити, що за уявленнями греків, які сформувалися в архаїчну епоху, Гіперборею населяли боги, жерці та герої (та тільки вони могли туди потрапити). Вони час від часу втручаються в життя греків, відкривають їм таємниці світобудови і надаючи допомогу в скрутну хвилину.

[I.VI] Абаріс Гіперборейський, або як скіф греків повчав

Коли в Греції з’являлися «варвари», відомі своєю мудрістю, вони зазвичай описувалися як вихідці з Півночі, і їхня мудрість проявлялася в релігійній сфері, пов’язаній з культом Аполлона. Що автоматично їх переносило до гіперборейського міфу.

Абаріс, найлегендарніший жрець культу Аполлона, теж був родом з Гіпербореї. Тобто з Північного Причорномор’я, яке греками вважалося однією з версій знаходження цих незвіданих земель. Більш пізніші античні автори іменують Абаріса також скіфом. Він був наділений даром пророцтва, і цим, а також своїм скіфським одягом, простотою та чесністю викликав великий фурор у Греції та користувався високою повагою серед населення.

В античних легендах він літав Грецією верхи на золотій стрілі (символі його покровителя), передбачав майбутнє і лікував епідемії. До того ж він ніколи нічого не їв і жив понад чотириста років. Йому приписують відкриття для спартанців очисних жертв; припинення чуми, що лютувала в Спарті; та створенням там храму Персефони.

Стріла про яку так часто згадується при описі постаті Абаріса крім міфологічного характеру мала й певний реальний підтекст. Бо саме в стрільбі з лука та верховій їзді славилися народи які населяли південно-причорноморські терени, та які греки узагальнююче називали «скіфами».

Давньоскіфський пророк та чудотворець стоїть серед гіперборейців які відвідали Грецію, дещо осібно - його ім'я фігурує в такій великій кількості джерел, що в його реальному існуванні сумніватися вельми важко. Про цього міфічного чаклуна згадував також Сократ в дещо іронічному тоні як гіперборейця з магічними та лікувальними здібностями.

Але найбільш раннім джерелом, яке може нам запропонувати більше, ніж кілька рядків про цю постать, є промова «Проти Леократа» [330 р. до н.е.], що збереглася у фрагментах. Тут говориться, що метою Абариса було не більше не менше як порятунок людства. Абаріс прибув до Греції, щоб попросити допомоги, оскільки гіперборейці та решта світу були охоплені чумою, моровицею або голодом, і Аполлон наказав, щоб греки молилися за всі народи, щоб відвернути це лихо.

Місія його виявилася доволі довгою, і встиг досконало натуралізуватися і вписатися в грецьке суспільство. Цей факт підкреслював, наприклад, софіст Гімерій [Himer. Orat. XXV]:

Абарис увійшов у грецький легендаріум і як провісник майбутнього. Згідно з афінським архонтом Лікургом Афінським що жив у IV ст. до н. е., ставши богонатхненним, Гіпербореєць «виголошував оракули і віщування». Віщування проводив на нутрощах тварин як було заведено в ті часи.

Порфирій і Ямвліх (III-IV ст.) повідомляють, що, подібно до Піфагора, Абарис мав здатність безпомилково прогнозувати землетруси та мав дружні відносини з прославленим філософом. Про вміння Абариса передбачати землетруси, а також морові хвороби та небесні явища свідчить і Аполлоній Парадоксограф (II ст. до н. е.).

Абаріс був пов’язаний з кількома іншими містиками того часу. Одному з них, Арістею з Проконнесу, острова в Мармуровому морі, приписують епопею під назвою «Арімаспея», з якої збереглися лише два невеликі уривки. Кажуть, що цей епос описував подорож на північ, до Гіпербореї через землі народу аримаспеїв і грізних грифонів.

Забігаючи наперед хочу зазначити що навіть християнські мислителі середньовіччя, коротко згадуювали Абаріса в різних контекстах. Згадки були загалом нейтральні за змістом і не засуджують його як язичницького чаклуна, за винятком Фірміка Матерна, який стверджував, що він є підлим скіфським дикуном, і натякав, що він шахрай і/або некромант.

Ім’я Абаріса вдається знайти й у відомій візантійській енциклопедії «Суда», яка була створена наприкінці Х ст.. Цей фундаментальний твір подавав низку відомостей з давніх джерел, що зараз втрачені нами. У «Суді» Абаріс іменується сином Скіфа Севта. Також там називаються твори, що начебто були ним написані. Це три прозові твори – «Весілля річки Геброс», «Очищення» й «Теогонія». А також поема – «Прибуття Аполлона до гіперборейців». На жаль, згадками єдиними.

Та навіть на цьому пам’ять про давньоскіфського героя не зникла в європейській культурі. Французькі композитори створювали на його честь цілі опери [ Жан-Філіп Рамо — «Тріумф Абаріса» 1763 р.], а німецькі класики брали його ім’я як псевдонім [Йоганн Вольфганг фон Гете вступивши в масонську ложу Ілюмінатів, взяв собі ймення Абаріса].

Абаріс так і залишився для греків найзнаменитішим гіперборейцем, який відвідав їхні краї. Збережені розповіді античних мудреців про легендарну (або не зовсім) постать гіперборейського скіфа є одним з доказів тісних взаємин між тогочасною грецькою цивілізацією та народами Північного Причорномор’я. І звісно найкоротшим шляхом цієї взаємодії був Крим, як осередок античних колоній та інших культур.

[I.VII] Погляд крізь століття

Якщо підійти з наукової точки зору до міфологічної основи земель за домом Борея, то точне місце їх розташування все ще залишається предметом дискусій. Деякі історики та вчені припускають, що ідея Гіпербореї була просто метафоричним зображенням ідеалізованого, утопічного суспільства. Інші вважають, що концепція Гіпербореї могла бути заснована на давньогрецьких знаннях про справжні, але далекі землі, такі як Скандинавія чи Сибір.

Про правдивість ряду описаний античними мислителями легенд свідчать археологічні дослідження останніх століть. Прикладом цього є повідомлення Геродота про гіперборейських дароносиць. На початку 1920-х рр. експедиція французьких учених знайшла на острові Делос залишки храму Артеміди і теменос із гробницями, що належать до пізньомікенської епохи, в яких було впізнано усипальниці Гіперохи і Лаодіки, докладно описаних Геродотом.

Тоді ж на Криті було знайдено ритуальний перстень із зображенням людини, що летить, зі стрілою в руці, який було ототожнено з чудотворцем Абарісом Гіперборейським.

Ми також маємо відповідь на таку різноманітність географічної локалізації земель за Бореєм. Якщо впорядковувати згадки про Гіперборею у хронологічному порядку, можна побачити, що з часом вони рухаються все далі на північ. Це тому, що Гіперборея була «невідомим місцем на півночі». Греки та римляни, які писали про неї, знали лише узбережжя Середземного моря, а все, що лежало за Балканськими горами, було Гіпербореєю. Тож в міру того як ставали відомі північні землі, Гіперборея, просувалась все. Як горизонт, якого ніколи не досягнути.

[II] ГІПЕРБОРЕЯ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

А ось античних християн Гіперборея особливо не цікавила. Що є очевидним якщо згадати про те як перекладається назва міфічних земель та до якої міфології приналежна. Винятком є слова християнського богослова Климента Олександрійського, який на її прикладі у II столітті розповідав, що язичникам не чуже християнське поняття «граду небесного». Це чи не єдина згадка гіперборейців богословами за довгий час.

[II.I] Утиски свідків Гіпербореї

Після остаточного падіння 476 року Західної Римської імперії про гіперборейців і зовсім майже перестали писати. Їх усе ще згадували, але уваги їм приділяли вкрай мало. Однією з головних причин було те що в той час з’являються інші легенди та перекази про далекі міфічні землі. Християнська цивілізація породила нові інтереси, патерни, ідеали й нові доктрини.

Колись загально відоме слово збереглося для людини раннього Середньовіччя лише в назві Гіперборейських гір - вперше згаданих Птолемеєм, а також у переносному значенні - як назва незрозумілих північних племен, диких і жахливих, від яких не варто було чекати чогось доброго.

Керуючисьдругим значенням невідомий нам автор під ім’ям Етик Істрійський у VII столітті назвав гіперборейців найдурнішим народом, чиї території багаті на метали і стада худоби, але не родючими землями.

У X столітті в «Палатинській антології», збірці грецьких сатиричних віршів, візантійський автор написав: Артеміда молила, аби хвороба відійшла кудись подалі, в «межі гіперборейські». Тобто Гіперборея і тоді була метафорою чогось украй далекого.

Знову голосно заявили про Гіперборею тільки в XIII столітті - приблизно тоді християнські автори знову зацікавилися античними класиками. Філософ Роджер Бекон, спираючись на твори Плінія і Марціана, вирішив, що Гіперборея повинна знаходитися в лісах за горами північної Русі. Англійський науковець також зазначив що гіперборейці були дуже миролюбні і довго жили завдяки місцевому «цілющому повітрю».

[II.II] Території України-Русі як гіперборейські землі

Середньовічні давньоукраїнські землі також були вплетені в гіперборейську міфологію. У 860 році під час облоги Константинополя руськими (давньоукраїнськими) військами патріарх Фотій говорив про «грозу гіперборейську» - тобто північну.

Військовий похід здивували не тільки Царгород [Візантію], який тепер був змушений налагоджувати відносини з руськими правителями, а й ознаменували вихід на міжнародну арену невідомої до того часу держави. Крім того її населення показало себе як народ войовничий і відчайдушний. Надалі епітет «гіперборейці» вельми тривалий час відносився здебільшого саме до них.

Наступний опис який нас цікавить поєднаний з важливою подією європейської середньовічної історії: коли руські правителі відправили до Константинополя посольство і через нього запрохали дозвіл на хрещення. В тогочасних історичних джерелах ця подія згадується в контексті того, що відряджений Фотієм єпископ хрестив саме «гіпербореїв».

Варто зазначити, що, за деякими відомостями, фотіївськими місіонерами і першими хрестителями Русі виступили Кирило і Мефодій (що є елементом дискусій). У своєму посланні до східних архієрейських престолів 867 р. патріарх із задоволенням відзначив, що:

[III]«ПОДОРОЖ» ГІПЕРБОРЕЇ В НОВОМУ ЧАСІ

[III.I] Нове розташування

Створення Галицько-Волинського князівства (або Королівства Русі), входження до складу Великого князівства Литовського та згодом Речі Посполитої відібрали в українських територій звання «незвіданих гіперборейських земель». За вже усталеною традицією його передали до дальших та відсталіших земель — тобто московських.

Починаючи з XV ст. європейські мандрівники та дипломати почали наново відкривали московію яка до того знаходилася під монгольським чоботом. Щодо неї продовжували використовувати епітет «гіперборейський», найчастіше у зв’язку з топонімами з «Посібника з географії» Птолемея.

Одним з перших хто використав нове місцезнаходження Гіпербореї був італієць Юлій Помпоній Лет, який мандрував півднем московії 1479 року, та заявляв що: «він почув про великий північний острів, де день триває півроку - усе як у античних класиків».

Про європейські уявлення щодо московських земель можна судити за знаменитою картою світу Мартіна Вальдзеемюллера 1507 р.. На їх місці фігурувала країна Гіперборея яка за стандартом знаходилася за Гіперборейськими горами, а там племена амазонок та антропофагів (буквально людожерів), й інші міфічні (або не дуже) об’єкти.

[III.II] Заперечення існування Гіпербореї в Новому часі

Пришвидшення колонізації та відкриття до того небачених нових земель поставило тогочасних картографів перед фактом обмеженості античних карт, що призвело до масового заперечення античних авторитетів. Того про що в минулі століття не могли й подумати.

Одним із перших авторів Нового часу, які наважилися заперечити авторитет Птолемея та існування Гіпербореї на території Східної Європи, став сам придворний лікар та астролог польського короля Сигізмунда І Старого — Матвій із Мехова.

Його «Трактат про дві Сарматії» (Tractatus de duabus Sarmatiis Asiana et Europiana et de contentis in eis), який був написаний 1517 року, зробив великий внесок в тогочасний географічний світогляд. Трактат складався з двох книг: одна про Сарматію Європейську — землі русинів, литовців і московитів (хоча ми б посперечалися за останніх) від Дону до Карпат; а інша про Сарматію Азійську — місця проживання татар та передкавказьких народів від Каспійського моря до басейна Дону.

Придворний науковець польського короля наважився спростувати найважливіші постулати птолемеївської географії та виступив із твердженням, що:

Уже незабаром до краківського вченого приєдналися нідерландський письменник Альберто Кампензе, який у 1523-1524 рр. написав працю яка детально заперечувала можливість існування Гіперборейських гір, «що їх випустила на світ брехлива Греція, а не природа».

Альберто Кампензе засвітився не тільки як руйнівник міфів а також як базований хлопака. Ось як він описав в 1534 р. тогочасні українські землі та Києва зокрема:

Наприкінці XV століття в Західній Європі новий доступ до Географії Клавдія Птолемея призвів до появи багатьох нових карт «Сарматії», на яких були зображені Рифейські гори. Дехто серед науковців та правительських послів стверджував що гір не існує, а дехто їх ототожнював з Уральськими горами.

Італійський дослідник Паоло Джовіо у «Книзі про посольство Василя», написаній 1525 р., називав «стільки разів прославлювані стародавніми» Гіперборейські гори «абсолютно нечуваними». Дещо пізніше про це ж написав і автор «Загальної космографії» (Cosmographia Universalis), виданої 1544 р. Себастьяном Мюнстером.

Настільки зухвала переоцінка наукових цінностей розбурхала вчений світ Європи: Птоломея й Арістотеля не доповнили новими відомостями, як належало на той час, але рішуче переглянули та розкритикували.

Не дивно, що не було меж обуренню великого любителя географії імператора Священної Римської імперії Максиміліана I Габсбурга, якому Меховський відправив свій твір [тогочасний тролінг, не інакше]. Споряджаючи з посольською місією до московського правителя Василя III дипломата Франческо да Колло, імператор дав йому особливе доручення - спростувати повідомлення краківського звіздаря.

Це доручення венеціанець виконав з належною старанністю. Розповіді тамтешнього населення, дали йому підставу ототожнити Гіперборейські гори з Уралом. Франческо у своєму "Доносі про Московію" (1519) помістив витоки руських річок, зокрема й Танаїса (Дона).

Але процес заперечення існування Рифейських гір відбувся [В особливості після праці написаної Зигмундом Герберштеном]. Протягом XVI ст. вони поступово зникли із західних карт Східної Європи разом із багатьма іншими стародавніми твердженнями про цей регіон.

В 1549 р. вийшов латинський трактат німецького барона та по сумісництву посла Священної Римської імперії Зигмунда Герберштейна під назвою «Записки про московитські справи» («Rerum Moscoviticarum Commentarii»). Ця робота містить ґрунтовний опис московитів, який любо читати. Слідом за попередніми географами Герберштейн описав дикі звичаї «нових гіперборейців», зокрема, їхнє «раболіпство». Також варто відзначити й те, що Герберштейн вказував на той факт, що «цей народ любить рабство більше, ніж свободу».

Він описує «техніки тіла», які дозволяють російським царям тримати свій народ у рабстві. Закріпачення московитів іде, на його думку, через... роздачу на святах випічки, що нагадує за виглядом хомут, що знаменує, на думку Герберштейна, «тяжке ярмо і вічне рабство». Він підсумовує це порадою до європейських правителів не мати нічого спільного з московськими землями та їх народом.

Герберштейн певною мірою закрив гіперборейську проблематику. Ні картографи, ні побутописці далеких країн відтоді вже не потребували терміну «Гіперборея» з його страхітливою конотацією. Для цього тепер стають цілком придатними поняття «росіянин», «росія», «москва».

У міру накопичення географічних знань і уточнення топонімів поняття «Гіперборея» мало всі шанси залишитися не більше ніж джерелом поетичних алегорій. Однак у тому ж XVI ст. тема Гіпербореї набула нового звучання у зв’язку з двома обставинами: відродженням у Європі інтересу до античної культури і початком формування національних держав.

[III.III] Нації потребують Гіперборею

Одним зі знарядь політичної міфотворчості в епоху становлення національних держав стає тема Гіпербореї, витягнута із засіків історичної пам’яті і обтрушена від пилу. Відповідно до класичної античної традиції, гіпербореї знову сприймаються як священний, богообраний народ, який у всьому перевершує всі інші. Без жодного негативного відтінку - адже саме до них тепер належить зводити свій рід німецьким народам.

Першим хто використав Гіперборею в цьому плані став нідерландський лікар Йоганнес Горопіус Беканус, який в 1569 році цілком серйозно написав абсолютно абсурдну книжку «Виникнення Антверпена» («Origines Antwerpianae»), у якій багато розповідав про стародавнє германське плем’я кімврів. Вони, на його думку, говорили прадавньою мовою, якою користувалися ще в раю - тобто антверпенським діалектом голландської, нібито найбагатшою з усіх мов. Кімври, за його словами, створили всю античну цивілізацію, а сусіди називали їх «гіперборейцями». У підсумку вони породили славний народ антверпенців.

У наукових колах книжку назвали повною нісенітницею, а Бекануса обсміяли. Але на нього продовжили посилатися: він усе-таки одним із перших почав займатися перспективною порівняльною лінгвістикою і мав певний авторитет.

У XV столітті низка шведських авторів стверджували, що шведи походять від готів - не менш богообраного народу, ніж ізраїльтяни. А архієпископ Іоанн Магнус у XVI столітті заявив, що Гіперборея знаходилася у Швеції. На цьому тлі ідея Бекануса про те, що Швеція - це Гіперборея, просто не могла не заграти новими барвами.

1601 року настоятель католицького монастиря поблизу Дубровника Мавро Орбіні написав італійською мовою, працю «Слов’янське царство», де на основі даних усіх авторів, які писали про Гіперборею, заявив: слов’яни створили взагалі всі цивілізації. Гіпербореєю він називав Скандинавію, звідки слов’яни нібито розселилися Євразією. Орбіні вказує і на м’який клімат слов’янської прабатьківщини, і на її жителів, «найсправедливіших зі смертних», які вирізняються винятковим довголіттям.

Його книжка вперше у світі описувала історію слов’янських народів. Ґрунтуючись на повідомленнях майже 400 авторів від античності до Нового часу, включно з Матвієм Меховським, Герберштейном, Горопієм та Беканусом, автор зробив сенсаційний для своєї епохи висновок про центральне місце слов’ян у світовій історії.

Зрештою католицька церква заборонила цю книгу за єретичні ідеї. Та навіть попри висміювання та заборони його праця та ідеї Бекануса стали фундаментом для майбутніх езотериків.

[III.IV] Шведська Гіперборея-Атлантида XVI-XVII ст.

У XVI-XVII ст. Швеція виступала на міжнародній арені як велика та амбітна держава. А, як нам добре відомо, такі держави потребують величного минулого. Минулого яке легітимізує дії правлячої верхівки, виокремлює її народ серед інших, мотивує інтелігенцію до розвитку культури та є фундаментом для всього суспільства. У випадку тогочасної Швеції популярною версією такого минулого стала ідея відомо-невідомих гіперборейських земель.

Першим з шведської правлячої верхівки про це заявив архієпископ та примас Швеції Іоанн Магнус у XVI столітті. На цьому тлі думка Бекануса про те, що Швеція - це Гіперборея, просто не могла не заграти новими фарбами.

На початку XVII століття копія «Виникнення Антверпена» потрапила до шведського сановника і мовознавця, королівського бібліотекаря Йоганнес Буреус. Незабаром Буреус, який був фанатичний окультистом та містиком, серед незліченних авторських нотаток на полях книжки знайшов записи про те, що Гіперборея могла перебувати у Швеції: «Треба бути божевільним, щоб не зрозуміти, що Гіперборея - у Скандії» (сторінки примірника з нотатками придворного бібліотекаря опублікував 1934 року шведський історик Юган Нордстрем).

Буреус незабаром оголосив, що Швеція - це Атлантида, батьківщина людства. Одного разу туди повернулися гіперборейці - останні люди, які знали початкову мову, ту що до падіння Вавилонської вежі. Свою говірку вони записали за допомогою рун, завдяки чому Абаріс Гіперборейський потім зміг передати стародавні знання Піфагору.

Зробивши корисне для своєї країни «відкриття», Буреус дав результативний пас своїм послідовникам, які продовжили його справу. У 1685 р. вийшла праця шведського філософа Георга Штерн’ельма «De Hyperboreis Dissertatio», в якій на основі скандинавського епосу доводилося, що всі давньогрецькі культи були народжені на шведській землі, що Аполлон - це Одін, а Ньйорд [який являє собою вітер та морську стихію] - це Норд, якого греки виявляється помилково переклали як «Борей», а ім’я Абаріс - це викривлене Еварт або Іварт.

Ідеї Штерн’ельма гарно передалися наступним поколінням скандинавських дослідників. Його учень Олаус Верелій слідом за своїм вчителем не полишив наполегливих пошуків слідів гіпербореїв в ісландських сагах.

Найбільшим досягненням у шведській «гіпербореїстиці» стала праця Улофа Йоганн Рудбек під назвою «Атлантика, або Мангейм, - істинне місце проживання нащадків Яфета, а також і батьківщина», яка отримала значну популярність серед науковців та шалено друкувалася впродовж 1679-1702 рр..

Слідом за своїми колегами по цеху Рудбек призначає Швецію, нібито звану греками іноді Гіпербореєю, а іноді Атлантидою, колискою людства, з якої по всьому світу поширилася цивілізація. Причина, через яку цю найбільшу істину забули, полягала в спотворенні шведських імен і назв, які Рудбек узявся відновити.

Він наполегливо доводив що слово «Гіперборея» є спортвореним на грецький лад, і насправді колись нібито означало шведською «місце, де мешкають високородні з людей». Але треба віддати належне Рудбеку, він принаймні для підтвердження своїх слів створив вигадливий генеалогічний ланцюжок, чим не цікавилися попередні шведські генії думки.

На Європейському континенті ними стали захоплюватися найперші володарі дум. На цій хвилі праці шведських істориків-фантастів із прихильністю читали і в Англії.

Проте вже в XVIII столітті Швеція розгубила свою могутність, через що зацікавленість її походженням пішов на спад. Проте ідеї її істориків, окультистів та фанатиків все одно продовжували ходити Європою, хоча їх мало хто сприймав серйозно.

[III.V] Забуття Гіпербореї та її відродження окультистами

Під впливом Рудбека гіперборейською темою зайнявся французький астроном Жан Сільвен Байї. Він в 1779 році дійшов висновку, що античні вчені нічого не відкривали, а лише переймали знання у давньої, більш розвиненої цивілізації. Зародилася вона нібито на приполярному континенті, який розташовувався між Гренландією та архіпелагом Нова Земля, а потім зник через кліматичні зміни. Це одночасно і Атлантида, і Гіперборея, і місце, де предки всіх людей пережили Великий Потоп.

В XVIII ст. гіперборейська тема доходить і до московських дворів. Але крім жалюгідних спроб завдяки їй якось приписати себе до античної цивілізації та описати Сибір як власну колиску у них нічого не вдалося.

Європейська читацька публіка кінця XVIII - початку XIX ст. втратила інтерес до подібних вигадок. Усі старання знайти сліди священного народу й таємничих земель виявилися марними.

Заключна праця цього періоду про Гіперборею належала французькому містику Антуану Фабру д’Оліве. На їхній основі та на хвилі своїх вражень від східної філософії він 1824 р. написав книжку «Філософічна історія людського роду», де називав Арктидою той північний континент, де варто шукати Гіперборею-Атлантиду.

Фабр вважав, що кожна людська раса з’явилася незалежно від інших, а раса білошкірих борейців зародилася саме в Арктиді. Деякий час борейці були рабами темношкірих, але потім повстали і побудували могутню імперію від Північного Полюса до Індії.

Завдяки Фабру вигадки про Гіперборею остаточно перемішалися з езотеричними течіями та прадавніми культами шизів. І це відкрило нову, божевільну сторінку в історії пошуків та «дослідження» Гіпербореї.

Згідно з деякими езотеричними системами і духовними традиціями, Гіперборея була земним і небесним початком цивілізації. Батьківщиною первісної людини.

Тема Гіпербореї втратила актуальність майже на ціле століття, відродившись на рубежі XIX-XX ст. Реанімована вона була, з одного боку, ентузіазмом модних мислителів-езотериків - Сент-Іва де Альвейдера, Рене Генона, а також індійського націоналіста Бал Гангадхар Тілака, а з іншого боку - зусиллями представників класичної філології та філософо-вантузіастів, які розширили діапазон наукових інтересів.

Інтерес до гіперборейської проблематики збільшили відкриття в галузі лінгвістики, археології та антропології, а згодом і у сфері нової науки ДНК-генеалогії. Зберегла актуальність і політична складова інтерпретацій гіперборейського міфу. Так починалася нова епоха міфу про Гіперборею.

У 1880-х праці всіляких окультистів користувалися шаленою популярністю, тому міф про Гіперборею чув ледь не кожен. Навіть Ніцше в своїх книгах використовував гіперборейців як приклад дикого північного народу, який знайшов щастя в сміливості.

Природно, що за такої популярності всього, що пов’язано з Гіпербореєю, цю міфічну країну почали особливо шанувати німці. Готицисти вже давно ототожнювали гіперборейців із стародавніми германцями, тому німецькі археологи і лінгвісти намагалися знайти батьківщину індоєвропейців на півночі Європи. За їхніми уявленнями, Фабр д'Оліве та інші представляли расу гіперборейців як предків сучасних індоєвропейців.

Це стало останнім кроком до безповоротніх змін в подальших використаннях Гіпербореї, як культурного та псевдоісторичного важеля звеличення та приниження.

[IV] СИМВОЛ ТОТАЛІТАРНИХ ДЕРЖАВ

Темні часи настали для Гіпербореї. XX століття принесло з собою не лише світові війни, а й терор таких масштабів, які важко було виправдати лише словами «За Гітлера!» чи «За Сталіна!». Державам з імперськими амбіціями було необхідно вкладати в голови свого населення ким воно є [«Homo sovieticus»] та яке її походження [Арійське]. На жаль, гіперборейський міф ідеально підходив для другого.

[IV.I] Арійська Гіперборея

На початку минулого століття німецька ідеологія почала активно шукати свій Aufklarung. В цьому їй допомогли австрійські містики Гвідо фон Ліст і Йорг Ланц фон Лібенфельс яким вдалося придумати свою езотеричну систему - арманізм. Вони, агітували всіх німців забути про чуже для них християнство і повернутися до язичницького коріння. Багато їхніх ідей потім розділила значна кількість німців.

У 1908 році фон Ліст написав про те, що в давнину у земної осі змінився кут нахилу. Через це в Північній Європі змінився клімат, а її корінне населення, арійці, пішло з північного континенту - Арктогеї.

Центром їхньої нової держави став міфічний острів Туле, найпівнічніший на думку античних учених. Арійці дали світло цивілізації іншим народам, тому в них у формі казок збереглися історії про північні країни на кшталт Гіпербореї. Тож арійці, за словами фон Ліста і фон Лібенфельса, - раса панів, а всі інші повинні їм служити.

У 1918 році великі фанати арманістів заснували окультне та історичне Товариство Туле. Вони вірили, що настануть часи, коли арійці з Німеччини поборють усіх і створять нову імперію надлюдей. На хвилі розчарування в підсумках Першої світової війни члени Товариства Туле активно посприяли створенню НСДАП у 1920-му.

Члени окультної організації вірили, що таємниці стародавньої землі не були втрачені:

Але Гітлер, який очолив партію наступного року, почав усіляко критикувати окультистів і максимально дистанціювався від Товариства. У 1933 році, коли НСДАП прийшла до влади в Німеччині, німецькі езотеричні товариства розігнали. Їхніх лідерів посадили у в’язниці на невеликі терміни, а багато книг німецьких окультистів заборонили.

Однак ідеологія Товариства Туле все-таки сильно вплинула на погляди більшості засновників німецької нацистської партії. Та й у керівництві Третього Рейху схожі погляди поділяло чимало людей: вони взагалі хотіли створити нову релігію на основі християнства, німецького язичництва і деяких ідей окультистів - на кшталт тієї ж теорії про Гіперборею.

Альфред Розенберг, «уповноважений фюрера з контролю за загальним духовним і світоглядним вихованням НСДАП», сам у 1930 році написав книжку «Міф двадцятого століття», де критикував християнство і вторив словам арманістів. Герман Вірт, перший керівник Аненербе, за два роки до вступу на посаду організував виставку, на якій показували залишки цивілізації гіперборейців. Наприклад, стародавні камені з рунами. Він навіть хотів, щоб про них розповідали в усіх школах.

Однак пошук земної «Гіпербореї» багатьма дослідниками і пересування первісної «раси» був надзвичайно складним і самовпевненим. Довести можливість існування людини на Північному полюсі десь між 8000 і 10 000 роками до н.е. не так вже й складно, особливо якщо ви живете у XX столітті. Численні теорії, що пропонували суперечливі або тенденційні «докази», лише дискредитували саму ідею Гіпербореї. Те ж саме можна сказати і про теорії, які намагаються довести існування «загубленого континенту Атлантиди». Прагнення довести реальність земної Гіпербореї затьмарило її окультне і символічне значення.

[IV.II] Італія та гіперборейський міф

У той же час в Італії фашистські ідеологи концентрують увагу на більш реальному минулому та побудові на ному історичної пам’яті, а саме величному Римі та його імперії. Та це не зупинило тогочасну італійську аристократію та інтелігенцію, яка була зацікавлена окультизмом, цікавитися гіперборейським міфом.

Зокрема, італійський філософ, спадковий аристократ та один з найзнаковіших містиків XX ст. Юліус Евола. Він один з небагатьох хто торкався даної теми не зі сторони величності та прадавності міфічної Гіпербореї, а зі сторони її занепаду, зникнення.

Однією з найпопулярніших теорій занепаду Гіпербореї був фізичний нахил земної осі (природня катастрофа). Юліус Евола, пояснює, що в цей момент завершився перший цикл людської історії і розпочався другий, атлантичний:

[IV.III] Гіперборея в тенетах неонацизму

Падіння Третього Рейху послабило популярність вигадок про реальність Гіпербореї. Але не надто сильно, адже більшість головних теоретиків приходу арійської раси з острова Туле та Гіпербореї навіть не були німцями: Рене Генон був французом, Мігель Серрано - чилійцем. Тож вони спокійно продовжували писати і після Другої світової.

Чилійський дипломат Мігель Серрано в 60-70-х навіть став біля витоків езотеричного нацизму та став головною фігурою цього руху, в інтерпретаціях якого Гітлер міг спілкуватися в Шамбалі [ще одна міфічна країна, яка розташована в Тибеті] з духами гіперборейців.

В своїх працях він також цитує гіпотезу індійського націоналіста Бала Гангадхара Тілака про арктичну батьківщину індоарійців. Робив він це задля ідентифікації земного центру арійських міграцій із «втраченим» арктичним континентом Гіпербореєю. Таким чином, позаземні боги Серрано також ідентифіковані як гіперборейці.

Під впливом езотеричного нацизму багато неонацистів зі США, Норвегії, Московії та Німеччини наприкінці XX століття прийняли язичництво і увірували в північну прабатьківщину арійців. Або навпаки - неоязичники тих країн почали симпатизувати Гітлеру.

[V] І ВДАРИВ ГРІМ

Якщо ви думаєте що нацисти-окультисти це найгірше що могло статися з міфом про Гіперборею….то ви помиляєтеся. Найгірше було попереду. Дамоклів меч шизів нависав над всім світом. Загроза чаїлася під кожним шитпостом…

[V.I] Гіперборейовіруни

Сучасне розуміння міфу про існування Гіпербореї можна віднести до Schizowave. Головною причиною такого тлумачення є змішування гіперборейського міфу з іншими конспірологічними теоріями що призводить до утворення шизоїдної каші яку тільки їсти і не обляпатися.

[Schizowave — це об’єднання різноманітних «теорій» змови, починаючи від скандинавських прибульців і закінчуючи цивілізаціями порожнистої землі].

Кожен віруючий описує Гіперборею по-різному, але в кожному з них є певне відчуття надприродного, а вся увага зосереджується на Гіпербореї як на чистій, утопічній арійській батьківщині і формує міф про походження білої раси [хоча варіацій безліч]. Сучасний контент Гіпербореї є спадкоємцем езотеричного нацизму.

Можна провести паралелі з Гіпербореєю, теорією Великого заміщення та іншими ультраправими наративами.

Сучасний гіперборейський контент, який здебільшого складається з модних відео та легкозасвоюваних мемів, цілеспрямовано відтворює ці образи ідеалізованих людей - високих, світловолосих, м'язистих і білих - які живуть у прихованій цивілізації, непідвладній "корупції" сучасного суспільства.

Задля просування власного контенту гіперборейовіруни використовують естетичні стилі на кшталт «фешн-хвилі» , які викликають у допитливих користувачів відчуття духовного піднесення і передають містичну вищість, пов’язану з міфічною землею. Ці ідеї впливають на вразливу молодь, яка шукає ідентичність і сенс, що надаються наративами про стародавні містичні батьківщини.

Безжальні віруни навіть не відмовляються бити по слабким місцям публіки. Їх контент використовує культурні підказки з ігрових спільнот та аніме, щоб донести свою ідею за допомогою гумору.

Після кількох смішних відео здобич потрапляє до мисливця. Бідний 14-літній підліток із затьмареною свідомістю не розуміє що наступні кілька років буде блукати сніговою пустелею Гренландії з лопатою в руках за компанію з 70-літнім дідуганом, який підозріло добре знатиме німецьку.

[V.II] На болотах завжди «сонячно»

Ідеї прихильників езотеричного нацизму перейняли багато європейських неоязичників, але у нас особливо відомі «Родновєри», винахідники слов’янського [переважно московського] неоязичництва. Ідеологічно в радикальних осіб цієї касти немає нічого нового: навіть причина злету популярності їхніх ідей у 90-х нагадує те, як німці-реваншисти вдарялися в язичництво в 1920-х і шукали собі якомога більше великих предків, поки навколо панувала жорстка економічна криза, бідність та відчай.

По суті, багато слов’янських неоязичників просто замінили арійців на словєян-аріїв, свастику - на коловрат, а Гіперборею почали шукати не в Скандинавії або Балтійському морі, а на Кольському півострові, на Уралі або в Сибіру. «Родновєри» часто вважають росіян нащадками давньої надцивілізації, а досягнення всіх інших народів принижують [що присутнє у всіх московитів].

Вони, як Беканус, всюди бачать абсурдні запозичення з рідної мови. Подібно до готицистів та арманістів, вони готові закрити очі на будь-які незручні докази сучасної науки, натомість до езотериків прислухаються охоче що інколи доводить до абсурду.

Проте це не просто запозичення гіперборейської символіки та штампів задля веселих картинок де слов’яни залізають в дерев’яні зорельоти зі свастикою. Болотні віруни пішли далі.

Зокрема в питанні зникнення Гіпербореї. Вони вірять що Леля (колишній супутник Землі), яка могла робити повний оберт навколо нашої планети за 7 днів, впала на її поверхню. Але впала вона не випадково. Вона був знищений у космічній битві. Саме це падіння стало причиною глобальної катастрофи, в результаті якої Гіперборея загинула.

За архівними документами московських шизів [які бачили тільки вони самі] відомо про те що не лише нацисти шукали Гіперборею. Крім них міфічні землі намагалися знайти й комуністи. За наказом Дзержинського вони відправили цілих три експедиції. Дві з них зникли (найімовірніше, загинули), але одна повернулася до Москви з доказами існування Гіпербореї.

З невідомих причин керівник експедиції Барченко незабаром був розстріляний, а решта його групи безслідно зникла. Що шукали всі ці експедиції? Лише археологічний інтерес? Ні. Швидше за все, їм були потрібні втрачені знання гіпербореїв. Адже стародавні мешканці північної країни вміли пристосовувати сили природи для власної вигоди, для своїх потреб.

А якби найшли? Ну тоді б на літаючих тарілках ганяли.

Та якщо після даного опису у вас склалося враження що в Московії гіперборейовіруни так само як в англомовних країнах вважаються шизами то ви глибоко помиляєтеся. В росісії гіперборейошизи справді вважаються лідерами думок. Їх запрошують на наукові конференції, різні заходи та до шкільних закладів щоб вони всі свої відкриття пояснювали широкій публіці.

Це натякає на те що населення цієї (також в майбутньому міфічної) країни не далеко втекло від періоду 90-х років, коли заряджало банки з водою біля телевізорів.

[V.III] Українська гіперборея

В цьому всьому різноманітті шизотеорій постає вагоме питання. Яке наше (українське) місце в даній тематиці? Та якщо чесно….хто зна.

Згадок про більш менш помітні українські спільноти або постаті, які б спеціалізувалися на гіперборейському міфі майже немає. Якщо Гіперборея потрапила в західі країни [конспірологія, влада нам бреше, історія переписана і т.д.] та до русні [де перемішалася з різними неоязичницькими культами і розповсюдилася серед довбославів] як в суху землю, то незалежну Україну ідея прадавньої та забутою в століттях часу магічної країни не зацікавило.

Але як і в будь якій царині, тут є винятки. Гіперборея в донецьких степах? Звісно є. Так вирішив кандидат юридичних наук Андрій Шульга побачивши Лагозіну балку в передмісті селища Донське Волноваського району. Все по канону: дивні малюнки які можна порівняти з іншими «таємничими» місцями; каміння оброблене дуже «прогресивними» методами; ну і звісно творцями була дуже й дуже давня культура. Але в пана Андрія є на все відповіді. За його версією, вся територія балки — це не що інше, як частина легендарної Гіпербореї — прабатьківщини сучасних слов’ян.

Також на широких теренах інтернету можна натрапити на публікацію невідомого Ігора Сокола під назвою «Гіперборея – крізь сни забутих історій». Буду радий процитувати уривок з цієї гіперборейської мудрості:

Виглядає як новий рівень пізнання всесвіту, який ще прихований від нас [на жаль чи на щастя ненадовго].

Крім цих веселих статей маємо також тематичні відео, перегляд яких дозволяю лише прикривши тім’ячко шапкою з фольги.

Та на цьому цікаві знахідки припиняються. На відміну від інших осередків гіперборейовірунів на українській території не було сформовано помітної структури прихильників. Можливо це й на краще.

Що ж було причиною такої низької зацікавленості Гіпербореєю на наших культурних теренах? Версій багато, та ми змушені лише здогадуватися.

[VI] ГІПЕРБОРЕЯ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

XXI ст. як абсолют масової культури не оминув такий великий пласт міфології як Гіперборею. Її міфічна форма над створенням якої працювали мислителі античності, теологи середньовіччя, езотирики та окультисти віднайшла своє місце в фільмах та серіалах, відеоіграх, журналах, мемах, музиці та багато чому іншому.

[VI.I] Література, фільми та комікси

Одним із перших цю країну почав згадувати письменник Кларк Ештон Сміт, який нерідко черпав ідеї для своєї творчості з теософії. Він сильно вплинув на хорори і сформував образ сучасних некромантів, а ще першим почав писати фентезі в сеттінгу Гіпербореї, яку неминуче накриє льодовиком.

Кларк Ештон Сміт написав цілу серію оповідань, відомих як «Гіперборейський цикл» (1931-58). Цикл описує доісторичну Гренландію, що до льодовикового періоду була покрита джунглями. Континент населяють останні з динозаврів, місцеві розумні мавпи та люди, прибулі з півдня. Цикл перейняв низку ідей Говарда Лавкрафта в описах істот і божеств Гіпербореї.

Зробив свій внесок в популяризацію цієї теми і видатний фантаст Роберт Ірвін Говард. Завдяки його творам про Конана-варвара Гіперборея швидко перетворилася на звичну для фантастики та фентезі країну. Її згадували не так часто, як ту ж Атлантиду, зате на її основі було створено всілякі північні країни.

У романі Джорджа Макдональда «За північним вітром» представлена ​​жіноча версія Борея на ім’я «Північний вітер» , яка веде хворобливого хлопчика Даймонда «на задній берег північного вітру», куди вона сама не може потрапити. Більше двох розділів присвячено опису Гіпербореї Макдональда і того, як туди потрапив Алмаз.

До Гіпербореї здійснюють подорож герої фільму «Синдбад і око тигра».

Гіперборея та її мешканці іноді згадуються у всесвіті коміксів Хеллбой, зокрема в міні-серіалі «Лобстер Джонсон: Залізний Прометей».

За сюжетом цього всесвіту існувала давня високотехнологічна цивілізація гіперборейців, яка будувала роботів. Вона правила світом протягом 100 000 років. Використовуючи Вріл як джерело енергії, вони створили величезну імперію, і мали міста по всьому світу, такі як: Фадрети, Лето, Гіпос, Уррасан та Атлантида. Але до початку головної сюжетної лінії вже давно занепали.

[VI.II] Відеоігри

В ігровій індустрії гіперборейці переважно зображаються як суміш вікінгів та інших людських спільнот які живуть в засніженій місцевості. Гіперборея в цьому випадку зазвичай магічна крижана територія, або ж загублений футуристичний край.

У рольовій системі «Astonishing Swordsmen & Sorcerers of Hyperborea», що наслідувала D&D, дія розгорталася, що очевидно, в Гіпербореї - північному краю, натхненному роботами Говарда Лавкрафта, Ештона Кларка і Роберта Говарда.

У модифікації «The New Order: Last Days of Europe» на комп’ютерну гру Hearts of Iron IV, за сюжетом якої нацистська Німеччина здобула перемогу у війні, на території Пермі [можна сміятися] розміщено нацистську державу Арійське братерство, створену й очолювану росіянами, які оголосили себе «арійцями», під керівництвом Гутрума Вагнера [За основу взятий Алексей Добровольський - реальний очільник московських неоязичників, також нацист].

Ця держава поневолила і частково винищила слов’янських «недолюдей» і насадила німецьку культуру населенню яке залишилося. В одному з варіантів розвитку подій у грі владу захоплює Зігфрід Шульц [Валерий Ємельянов — те саме що й Добровольський: неоязичник і клоун], який потім створює Гіперборею - тоталітарну теократичну державу з неоязичницькою ідеологією, згідно з якою «вищою расою» є «слов’яно-арії». На рабів у Гіпербореї перетворені всі інородці й ті слов’яни, які не прийняли нову ідеологію. Проводиться політика «десіонізації» [боротьба проти єврейського населення].

[VI.III] Гіперборейський плейлист

[VII] ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

Починаючи з античних колон та закінчуючи постмодерною покрівлею Гіперборея є одим з тих феноменів, який заставляє по справжньому усвідомити всю глибину, міфотворчих процесів людської історії та хаос який вони породжують. Він не потребую висновків та не потребує узагальнень.

Ну і спойлер про наступний масштабний довгочит.