Усунення династії Хмельницьких від влади
Спадкова влада для козацької держави була явищем новим тому коли сам Богдан Хмельницький був недугою скований, в цій державі почала виникати опозиція щодо неї. За іронією долі першим ділом вона з’явилася серед козацької старшини, творіння першого правителя козацької держави. Того що за його ідеями повинно було стати фундаментом для нового порядку, чотирма колонами для української державності. Але, як ми побачимо згодом, через власні амбіції та бажання прислужитися московському та польському дворам більшості з нового козацького нобілітету вистачило лише на п’яту колону.
В. Липинський зауважив що саме з боку «свободолюбивої старшини» почалася «глуха і в початках несмілива опозиція». Це були насамперед старі полковники, для яких головною ціллю було збереження старих традицій, республіканський характер влади.
Далі опозиційний рух з’явився і в війську. На той час воно знаходилося в Польщі, ним командував полковник Антін Жданович, який повернув війська до Чигирина. В Хмельницького відбувся серцевий приступ через який він помер так і, не поборовши антимонархічні настрої в середовищі козацької старшини.
Після смерті Богдана Хмельницького і початку доби Руїни відбулася зміна пріоритетів в розбудові держави. Його сина Юрія Хмельницького, а з ним і династію Хмельницьких усувають від керівництва Військом Запорозьким. Сучасні дослідники козацької доби описують це як зрив процесу формування монархічної влади, яка на той момент була єдиною формою влади яка могла б запобігти внутрішній боротьбі за владу і сприяти консолідації еліт.
Виговський та його амбіції: «Руське князівство»
Наступний гетьман І. Виговський обрав курс на нову форму правління – олігархічну республіку. Хоча він і відкинув минулий курс Б. Хмельницького, але деякі факти вказують на те що він мав наміри монархічного характеру. Прикладом цього є титул який визнала за ним Річ Посполита в Гадяцькій угоді – «Гетьман військ Князівства Руського».
В Гадяцькій угоді 1658 року між козацькою державою та Короною Польською козацькими елітами було висунута ідея рівноправності литовського, польського та українського народів в складі Речі Посполитої, яка до того визнавала статус лише двох перших. За договором до складу України з назвою «Велике князівство Руське» повинні були входити воєводства: Чернігівське, Київське та Брацлавське. Крім цього козацька старшина ставала рівною за правами з польською шляхту, остаточно узаконюючи цим свій елітарний статус в майбутній федерації.
Реалізувати повною мірою цю домовленість з польським королем не вдалося через втручання московської сторони, яка на додаток наплодила велику кількість запроданців серед тогочасного козацького стану.
Такий проєкт був несподіваним, історики досі шукають відповідь на те чому козацтво зробило такий вибір. Можна припустити що причинами могли бути: Історична пам’ять про існування Київської Русі та великокнязівської влади в Києві протягом XV століття або бажання взяти приклад з автономного перебування ВКЛ.
Втративши будь-які надії на становлення українського князівства Виговський разом зі своїми сподвижниками спробував повстати проти польської шляхти, але отримавши поразку був страчений в 1664 р.. Микола Костомаров так описав закінчення життєвого шляху цього правителя:
«Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».
[До слова]
Поховання українського гетьмана І. Виговського досі не знайдено. Над тим де він знаходиться ламали голови не одне покоління українських істориків, зокрема в другій половині XIX – на початку XX ст..
До наших часів зберігся текст заповіту Виговського. Він був знайдений в Чернігівському літописі та був вперше оприлюднений Михайлом Грушевським:
“Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. До того ж монастиря ігуменови і братії за відправування сорокоусту соборних парастасів за відпущення моїх гріхів записую дві тисячі золотих, щоби ся сума за чотири роки з містечка мойого Руда по п’ятсот золотих на кожний рік була віддана…”.
Тож на цей час є дві можливі версії: Манявський скит, або Юсиптицький монастир. Найбільш вдало про складність цього запитання написав історик І. Крип’якевич:
«Про місце, як зложено тіло нещасного гетьмана, є декілька звісток, що суперечать одна одній, і відшукання могили Виговського стрічає значні труднощі».
П. Дорошенко
На Корсунській раді 1669 р. було обрано Дорошенка гетьманом з умовою що ця посада буде «до смерті, а після нього - сину і внуку його неодмінно». Того ж року правобережний гетьман Михайло Ханенко стверджував що Дорошенко бажає «вічного гетьманства без дозволу і ради всіх нас». Львівський єпископ Йосип Шумлянський також помітив прояви самодержавства в політиці гетьмана. Після свого зимового візиту в Чигирин 1671 р. він свідчив, що П. Дорошенко «абсолютно [у них] панує і користується у всього народу любов’ю…не чув про нього жодного поганого слова».
Гідним уваги є згадування підканцлером Андрієм Олешевським про прагнення гетьмана «незалежної ні від кого монархічної влади». Д. Многогрішний (про якого йтиметься далі) вірив в те що гетьман Правобережної України намагався «стати удільним князем».
Згадками про самодержавні ідеї Дорошенка також рясніють спогади іноземних дипломатів. Польські комісари у «Реляції» (яка була написана після Острозької угоди 1670 р.) вказували на те що гетьман має наміри «здобути собі титул господаря або удільного князя й, поневоливши козаків, володіти Україною».
Такі описи діяльності П. Дорошенка сучасниками можна вважати або вагомими доказами його монархічного курсу, або чутками та наклепом який зводився задля усунення його від гетьманської булави.
Проте не на словах єдиних П. Дорошенко активно намагався утвердити самостійність козацької України. Боротьба проти анархічних проявів серед старшин та козаків, ліквідація отаманства, та впровадження місцевих владних інститутів сильно зміцнили його владу і тим самим наблизили до становлення монархом.
Вже в 1668 році на генеральній раді його обрали гетьманом України «обох берегів Дніпра». Це стало кульмінацією його прагнення стати володарем єдиної козацької держави.
Про монархічні бажання гетьмана також вказує його розпорядження за яким в церковних службах не повинен був згадуватися московський цар, замість нього згадували «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Але невдала співпраця з Османською імперією призвела до падіння авторитету П. Дорошенка серед населення, він розчарувався в політиці Порти та вирішив зректися булави. Таким чином його князівські претензії так і не набули свого логічного завершення.
Дем’ян Многогрішний
Обраний в грудні 1668 р. гетьманом Лівобережжя Дем’ян Ігнатович «Многогрішний» проводив відверту промонархічну політику. Він діяв як самовладний правитель, про що свідчить те що головний демократичний інститут козацької держави, як козацькі ради, остаточно перестав працювати, а всі важливі питання гетьман вирішував разом зі своїми наближеними. Він особисто змінював виборних полковників і влаштовував на старшинські посади своїх родичів що перекликається з ідеєю створення родового клану Б. Хмельницького.
Гетьман Дем’ян Многогрішний силою придушував спроби сваволі та карав винних. Хоча опозиційні настрої серед старшин були доволі значними, але гетьман зміг в 1671 році назвати наступним гетьманом свого брата Василя, наказного гетьмана та полковника Чернігівського.
Прагнення до єдиновладдя та намагання встановити спадкову владу збільшило ворожість старшин до гетьмана, що привело до їх змови. На Многогрішного був написаний донос, а очільники старшини (серед яких був також наступний лівобережний гетьман Іван Самойлович) заарештували його та брата Василя. Після чого вони були відіслані подалі від українських земель.
Заключна частина
Таким чином, смерть Богдана Хмельницького не тільки призвела до становлення періоду «Руїни» в козацькій державі, а й призупинила монархічний вектор в українській історії. Прикладом цього стало те що династія створена ним не закріпилася при владі, що також стало закономірним висновком відсутності сильного спадкоємця та старшинських політичних амбіцій.
Але монархічна ідея не пропала в козацькій державі зі смертю Б. Хмельницького. За його правління ідея монархії набула конкретної форми, вона була предметом уваги та спроб реалізації гетьманів П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи та К. Розумовського. Про трьох наступних йтиметься згодом.
Література для додаткового ознайомлення:
Верба І. В. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (друга половина XVII – XVIII ст.).
Липинський В. Україна на переломі 1657-1659 : замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації.
Щербак В. О. Державна ідея в ранньомодерній Україні.
Чухліб Т. В. Проект «козацького князівства» – історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини?.
