В пошуках острова Туле

Що є рушійною силою людства? Традиційний дух, який веде його до крайніх меж світу, до площин поза ними [«terra incognita»]. Внутрішня енергія, яка прагне зафіксувати невідоме, класифікувати цю невідомість в зрозумілі людині критерії, встановити принципи й закони…

[Керувати Хаосом]

[Вступ]

В цьому короткому викладі ми обійдемося без більшості уточнень й лише в загальних рисах покажемо — коріння й розвиток [Туле] одного зі складових елементів «неоміфології», створеної в наш час, яка змінює зовнішність з року в рік й від країни до країни. Яка за останню сотню років була пов’язана з окультними надорганізаціями, які вели таємні війни з інопланетними або позаземними альянсами, з секретними технологіями й секретними військовими базами, з так званими «нацистськими НЛО» або взагалі кораблями невідомої технології й походження, які знаходяться в розпорядженні якоїсь воєнізованої організації і т.д.; з антисіонізмом, з «Порожнистою Землею», Шамбалою, з Гіпербореєю, Антарктидою, продовженням Другої світової війни на більш секретному рівні, що є настільки ж глобальним [тобто таємна світова війна], різні дивні хрестові походи і ще більш дивні інформаційні потоки. Одним словом, ціла альтернативна культура і величезна теорія змови, а також багатошарова фентезі-література...

[§ 1] Експедиція

«Тим, кого забрало бурхливе море, а їхні кістки обпалила сіль океану»

Цикл про острів Туле бере свій початок від античності. Принаймні відомий нам початок, збережений великими зусиллями цілих поколінь працівників пера. Письмена яких ведуть нас до грецький портів й тих хто відпливав з них, прямуючи в невідомість.

Тогочасна модель всесвіту, на якій будувалася навігація складалася з двох частин — небесної й земної сфер. Земний світ, обмежувався тими землями, які, на переконання грецьких мудреців, лежали на північ від палаючих тропіків («diakekaumenē») і на південь від замерзлої тундри («katepsugmenē»). Якщо ж в історіях мореплавців місця які вони описували здавалися надто південними або надто північними, то їм треба було або зовсім не вірити, або скоригувати їх, припустивши, що просування корабля було перебільшенням п’яного моряка.

Та якщо території з надмірною спекою середземноморським грекам були хоча б приблизно, але зрозумілі, то землі закуті в нелюдський холод були суцільним географічним міфом, який від покоління до покоління отримував нові подробиці.

Грецька філософія вважала догматом, або принаймні неминучим висновком, що в океані, як і на суші, тваринне життя зменшується в кількості в північному напрямку через зменшення тепла, поки не настане межа, за якою воно зникне повністю. За цією межею лежала величезна зона смерті, яка, на думку стародавніх греків, починалася на північ від Європи.

Там, серед наднизьких температур якимось чином утворився острів назва якого в перекладі на українську мову буде звучати як — Туле. У грецькій мові воно постійно пишеться як «Θούλη» [τέλος], латинською — «T(h)yle», «Thola», «Thule».

Що означало слово Туле для стародавніх народів?

Філологічна складова історії про яку йтиметься далі не менш цікавою та загадковою ніж всі наступні. Грецький астроном І століття до нашої ери Гемін Родоський стверджував, що назва Туле походить від архаїчного прадавнього слова яке означало явище полярної ночі — «місце, де сонце йде на відпочинок». Якщо поглянути на схожі за звучанням слова в інших стародавніх мовах то можна помітити такі особливості:

Очевидно, що набагато простіше виявити з яких мов ім’я острова не походить. До прикладу. Кельтські мови того періоду не мали слів, що починалися на звук «th», тож вони точно не підходять.

Тим не менш, немає сенсу дужче затягувати з розгляданням стародавніх мов [до того ж це робота філологів]. Кораблі вже завантажені а веслярі чекають команди.

[§ 1.1] Відомий світ й неясне море

Великі порти Середземномор’я були нервовими центрами грецького світу: вони були вузлами, через які проходили люди, приносячи з собою знання про світ — від особистих спостережень, починаючи від почутих розповідей про цікаві племена й дивну поведінку, до комерційно цінних відомостей про місцезнаходження рідкісних ресурсів і точних деталей маршрутів якими можна було б їх здобути. Вони також, можливо, приносили з собою уривки знань від давніших цивілізацій, з Вавилону та Єгипту, щоб підживлювати розум допитливих греків.

Попри це, на IV століття до нашої ери [до Різдва Христового] знання про Звичний світ здебільшого обмежувалися узбережжям Середземного та Чорного морів, а також річками Єгипту та Месопотамії. За цими привілейованими територіями, які зібрані разом окреслювали цивілізованим світом, знаходилися невідомі, небезпечні й міфологізовані території. В портових містах ходили напівправдиві чутки про зони екстремального холоду й спеки, а за ними, можливо, безперервний водяний простір — «Океанос», з’єднаний з внутрішнім морем — «Нашим морем» або «Великим морем» — вузькою протокою, Геракловими стовпами.

Страх стародавніх людей перед виходом в глибоку, безрозмірну невідомість був великим. Таласофобія. Проте затишний цивілізований світ був занадто малий щоб надовго стримувати своїх мешканців, серед яких народжувалися нові покоління, з авантюризмов в жилах та сміливістю яка придушувала страх. Настав час вирушити назустріч грізному Океану — його землям, його народам та його ресурсам.

Массалія: ситість породжує голод

Массалія [VI ст. до нашої ери]. Грецьке місто-держава з аристократичним укладом, розташоване на південному побережжі сучасної Франції (Марсель). Процвітання міста ґрунтується на її здатності контролювати торгівлю навколо берегів північної половини західного Середземномор’я й з цих прибережних регіонів у варварські глибинки за ними. Поліс є улюбленим місцем для торгівлі металами й мінералами з великою кількістю форпостів в інших регіонах.

Переважну частину цієї «торгівлі» на якій тримається грецьке місто становить те, що археологи називають обміном «вниз по лінії». За такою схемою, предмет міг переходити від однієї спільноти до іншої в процесі обміну подарунками, а потім міг бути переданий наступній, можливо, як викуп за наречену, або іншим видом дружніх міжгрупових обмінів. Шматок бурштину, підібраний на ютландському побережжі, міг пройти через десятки власників, перш ніж потрапити до Массалії. Торговець, який привіз його до міста, скоріш за все, не мав жодного відношення до його видобутку. Зі свого боку, грецькі торговці, що жили на узбережжі Середземного моря, були цілком задоволені такою схемою, доки не припинялися поставки. Вони не мали особливого бажання проникати в ці туманні, хаотичні й небезпечні системи варварських племен.

Місто займає довгий і досить вузький скелястий мис, що височіє над великою прямокутною гаванню, відомою як «Лакідон» («Старий порт»). Безпечна корабельна стоянка, до якої з моря можна дістатися лише вузькою протокою завширшки менше метра. Таким чином, вона була добре захищена як від негоди, так і від несподіваного нападу з моря.

Крім стандартних для давньогрецького міста споруд в межах поліса стоять храми Артеміди та Аполлона. Вздовж берега гавані тягнувся портовий район з причалами, пристанями й рядами корабельних сараїв, де в зимові місяці флот міг стояти під накриттям і проходити капітальний ремонт.

Але Массалійське процвітання не може бути вічним. За природніми законами повинен з’явитися торговець більших масштабів. Ним в V-IV ст. до н. е. став Карфаген, торгова експансія якого сколихнула все середземномор’я.

Сувора реальність полягала в тому, що у світі, де зростає конкуренція, для того, щоб вижити, Массалія повинна була знайти нові ринки збуту і отримати монополію на нові джерела сировини. Їй потрібні були підприємці, готові ризикувати всім, досліджуючи невідоме. Це був виклик, який близько 325 р. до н. е. вирішив прийняти місцевий авантюрист — Піфей Массалійський .

[§ 1.2] Піфей та його час

Відкриваючи нові горизонти

Епоха, в яку жив і працював Піфей, була часом великого розвитку наукових знань у багатьох галузях, таких як географія, математика, астрономія, інженерія, архітектура і особливо дослідницьких подорожей, в яких греки відігравали провідну роль, роль, яка увійшла у світову історію.

В той час коли Піфей проводив свої дослідження, в іншій частині середземного моря возвеличував себе й свою державу Александр Македонський. Але не мечем єдиним. Правителю були також цікаве дослідження нових земель, чи то для вдалішого завоювання чи рухаючись власними, прихованими бажаннями. Для цього він брав з собою в походи деяких відомих грецький науковців, таких як Вітон, Діогнет і Амінтас. Результатом їх польових досліджень, став значний розвиток античних пізнань про світ поза межами середземного моря.

Вплив Александра Македонського був настільки сильним, що наступні грецькі подорожі переважно йши його слідами: Індійський океан досліджує Неарх, пізніше його описують Сіміас та Агатархід (ІІ ст.); Андростен досліджує Аравію, Дасій і Сімонід - басейн Нілу, Патрокл — Каспій, Демодам — регіони Скіфії, а Мегастхен — Індію і т.д. .

Статус мореплавця

Внутрішньоконтинентальні торгові шляхи, звичайно, не були мережею доріг з легким доступом, а маршрутами, повними пасток і труднощів. Тож головною метою Піфея було дослідження нових морських торгових шляхів, північних берегів Атлантичної Європи та їх ресурсів.

Про самого командира експедиції відомо вкрай мало. Настільки що навіть роки його життя є лише грубими припущеннями сучасних науковців (бл. 370-310 років до н.е.). Такий «інкогніто» статус не сходиться з тими досягненнями які стоять за його плечима.

Піфей ще перед початком легендарної подорожі повинен був мати ряд заслуг перед полісом. До того ж його вік на момент відпливу кораблів до берегів північної європи був далеко не молодим, особливо по міркам античності.

Єдине що нам відомо про Піфея крім його наукових заслуг походить від слів грецького філософа й географа Страбона. Той називає дослідника «приватною особою» («idiōtēs») й «бідною людиною» («penēs»).

Вислів «приватна особа» означав що людина, про яку йдеться, не була «на очах громадськості» та не обіймала державних посад. Що ж до «бідної людини» то, можливо, Страбон мав на увазі, що Піфей не належав до правлячої аристократії. Проте, очевидно, він був високоосвіченою людиною і вченим значної майстерності. Поза цим ми можемо лише здогадуватися. Можливо, він був сином заможного торговця, який проходив стажування у корабельного майстра, або ж кимось іншим.

«Навколосвітнє плавання»

Ця подорож, як ми побачимо пізніше, мала подвійний характер:

Окремо, експедиція Піфея мала на меті, нанести на карту шлях до Массалії прямо з Північного моря через море Каспійське. Звичайно, це була географічна помилка, до якої доклалися цілі покоління мореплавців. Вони приносили з плавання невірну інформацію, міфічні події чи легенди (наприклад, про зворотний шлях аргонавтів) тощо. На картах, які були в руках організаторів подорожі, ці два моря були з’єднані, так що Піфей через Чорне море прибув би до Массалії з абсолютно протилежного боку, тим самим, зробивши коло.

Спонсори

[Поліс: Очевидна версія] Піфей був командиром урядової експедиції — досить ймовірно, експедиції, яка частково або повністю фінансувалася грецьким містом-державою Массалія. Крім того, існувало питання цивілізаційного престижу, адже це був час великих починань, й поліс, пишаючись своєю могутністю, хотів би отримати частку слави від комерційних і наукових досліджень.

Рішення Массалії [яка по суті була олігархічною республікою] щодо далекої й небезпечної експедиції розглядали найбільш шановані жителі поліса, аристократія, архонти міста — 600 тимучоїв («ті, хто має почесті («timaí»)»).

[Александр Великий: міфічна версія] Цілком імовірно, що Піфей здійснював свій північний похід за наказом і коштом Царя царів — Александра Македонського, який надав би в розпорядження досліднику важкі військові кораблі і судна постачання.

На користь думки, що Піфей проводив атлантичні дослідження близько 325 р. до н.е. не як приватна особа, а за царським наказом, свідчить знахідка в лютому 1960 р. біля берегів Франції грецької золотої монети, викарбуваної близько 330-320 р. до н.е. в Кіренаїці. Згідно з повідомленням, зробленим французьким археологом Жаном Буске з «Академії написів і красного письменства» в Парижі («Akademie des Inscriptions et Belles-Letrres»), ця золота монета, ймовірно, належала кораблю, що зазнав аварії, з флоту Піфея.

[§ 1.3] На чому підкорювати море?

На верфях Массалії вправні майстри і робітники почали будувати кораблі, які повинні були витримати невідомі до того часу умови плавання, забезпечити елементарний комфорт для екіпажу та місце для припасів на довгі місяці.

Що ж це були за кораблі? Достеменно відомо, що це були одноярусні кораблі з 25 веслярами на кожному з бортів, в довжину від 28 до 33 метрів а в ширину близько 4 метрів, з квадратними вітрилами, оснащених усіма доступними на той час удосконаленнями суднобудування. Прості, швидкі й вмілі коли діло доходило до маневрування.

Пентеконтер («п’ятдесятивесельник») був улюбленим кораблем греків впродовж всієї античності, оскільки добре поєднував у собі бойові та транспортні якості. Ми знаємо, що подібні судна використовувалися під час Троянської війни для перевезення греків на ворожий берег, але є свідчення, які дозволяють припустити, що такі судна були відомі грекам з дуже давніх часів, тобто з II-го і III-го тисячоліть до нашої ери.

Завдяки допоміжній силі гребного апарату, який на кораблі знаходився в центральній частині, корабель звільнявся від повної залежності перед вітром. До того ж, гребна сила стародавніх галер, що доповнювала вітрила, за своєю силою могла позмагатися з паровою енергію XIX століття.

Крім півсотні веслярів, усіх вільних й перебуваючих на зарплатні громадян (яким платили по три оболи [ỏßολóς] на день), на кораблі зазвичай було ще 10 осіб: адмірал або майстер, лейтенант носової частини, два капітани або рульові, які керували носовою частиною корабля. Два стернових або рульових, які керували веслами по обидва боки, два старшини, які підтримували ритм веслування, б’ючи в барабан. Крім вже згаданих ще деякі інші члени команди наявність яких залежала від тривалості подорожі, такі як кухар, лікар, слуги і т.д. У воєнний час на човні перебувало також від 15 до 20 воїнів. Таким чином, загальний екіпаж міг становити близько 80 осіб.

Тим не менш, під керівництвом Піфея був цілий флот, в якому могли бути не лише пентеконтери. Різні типи кораблів, могли мати перевагу в довгій подорожі поза середземним морем.

В такому випадку, Трієра («трирядник»), як найбільш пристосований для тривалої подорожі мав би всі шанси потрапити до цієї подорожі. Трієра була бойовим кораблем зі з’ємними щоглами, на якому веслярі розташовувалися в три яруси з обох бортів корабля. [Якщо попередній корабель зарекомендував себе під час легендарних Троянських війн то про цей нам відомо через його активну участь в греко-перському протистоянні 500 до н. е. — 449 до н. е.].

Крім того, трієра викликала б певну повагу серед далеких народів, до яких грецька експедиція могла б завітати. У великій трієрі переважно було 54 нижніх весляра [таламіти], 58 середніх [зевгіти] і 62 верхніх [траніти] весляра, тобто всього 174. І це не враховуючи морських піхотинців [12-30] та керівний персонал [10-12] разом з яким число екіпажу досягало всього 200-220 осіб.

Останнім типом кораблів експедиційного флоту Піфея могли бути Дієри («дворядники»). Вони також були придатними для далекого плавання, були найпростішими та найменшими [24 метри] з багаторядних кораблів. На борту дієр перебувало 120 веслярів, а загальне число людей на кораблях досягало близько 150. Зазвичай виконували розвідувальну роль.

На всіх кораблях повинно було бути вдосталь їжі, одягу та речей які були в ціні серед варварських племен які б зустрілися по дорозі. Їжа була в глиняних посудинах: переважно пшениця, просо, ячмінь, горіхи, сухий інжир, оливкова олія, вино, засолена риба і т.д..

Тож Піфей, вирушив на декількох кораблях зазначених типів, кожен з яких мав екіпаж від 80 до 200 чоловік. Прибившись до південних берегів Піренейського півострову новостворені кораблі затримуються там на кілька днів, щоб виміряти відстані від рідного поліса та оцінити стан суден.

[§ 1.4] Початок шляху

На період проведення морської експедиції, Массалія була в зеніті свого багатства і могутності. Місто було вигідно розташоване, його стіни були міцними, гавань — чудовою, а жителі, не зважаючи на віддаленість від Еллади (Ελλάδα), зберігали виняткову чистоту грецької культури та звичаїв.

Статус міста мав пряме відношення до того чи відбудеться морський похід взагалі, оскільки, за деякими даними, дослідницька подорож Піфея почалася з блокади Гераклових стовпів (Гібралтарської протоки) карфагенянами.

Ще задовго до діяльності Піфея, фінікійці [предки карфагенян] утримували міцний контроль над протокою, стримуючи мореплавців Середземномор’я, щоб ті не мали доступу до атлантичної торгівлі. Важливе місце в цій торгівлі займала торгівля оловом з Кассітерідами, яку Карфаген вміло використовував і хотів залишити лише за собою.

Крім контролю над протокою, на початку VIII століття до н.е. фінікійці заснували торговий пост на острові біля Іберійського узбережжя [Піренейського узбережжя], що знаходився на атлантичному боці Гераклових стовпів. Вони назвали це місце Гадір («укріплений»). Для римлян це був Гадес(Gades), а для греків — Кадіс (Κάντιθ). Звідси фінікійські кораблі регулярно плавали на північ вздовж атлантичного узбережжя, але подорожі зазвичай були обмеженими, тривалістю не більше кількох днів від домашньої бази на острові.

Є кілька версій того як саме Піфей разом зі своїм флотом вдалося пройти повз карфагенську блокаду яка міцно сковувала Іраклійські колони, ворота до Атлантики:

Але Карфаген не покладався лише на свою блокаду протоки. Нащадки фінікійців намагалися перешкодити спробам обійти або прорвати блокаду, поширюючи страшні історії про непрохідні моря, переповнені жахливими химерами титанічних масштабів. Ці розповіді, безсумнівно, мали вплив на греків, але ці міфи створені для залякування навпаки повинні були пробудити грецьку цікавість й скептицизм.

В містах-державах ширилися чутки про плавання за Гераклові стовпи, тож греки були готові принаймні до певної міри знехтувати передбачуваними хтонічними жахами. До того ж протока не була значною фізичною перешкодою для проходу, якщо людина була готова дочекатися правильного поєднання вітру і течії.

Перетнувши протоку й опинившись в атлантичному океані, Піфей одразу почав проводити вимірювання, головним чином щодо іберійського Священного або ж Сагреського мису (ἱεροῦ ἀκρωτηρίου). Вивчав явище припливів і відпливів, й умови атлантичних вод.

Евтімен: шлях на південь

Тут варто згадати ще одну тіньову постать — Евтімена, теж сина Массалії й теж прославеного мореплавця. Насправді Массалія, з нагоди нового комерційного буму, який вона переживала, вирішила розширити свою діяльність і відправити не одного двох вчених для виконання

Евтімен одночасно з Піфеєм вийшов з порту міста-держави, так само разом з його кораблями плив до протоки. Після подолання Іраклієвих колон попрощався з Піфеєм та поплив на південь уздовж узбережжя Африки, досягнувши щонайменше Дакару й Сенегалу, можливо, навіть Гани, тоді як Піфей поплив на північ, принісши розповіді про невідомі землі до яких ведуть океанські води.

Цю подорож він описав у книзі під назвою «Періп» («Περίπλους»), майже повністю втраченій в пісках часу. В єдиному збереженому від неї уривку він стверджує що Зовнішнє море (Атлантичний океан) — це прісна вода, в якій живуть істоти, подібні до тих що плавають в Нілі, й що саме з Атлантики починається Ніл, а повені спричиняються атлантичними штормами, які змушують морську воду спускатися вниз за течією по річці.

[§ 1.5] Землі кельтів

Поки кораблі Евтімена зникали з поля зору Піфея, той не зупиняючись направився на північ. Кораблі експедиції йшли паралельно узбережжю Піренейського півострова (Іспанії) не наважуючись випробовувати себе в глибоких й бурхливих атлантичних водах. Обпливаючи півострів вони зайшли в Біскайську затоку де зупинился в торгових форпостах встановлених фінікійськими купцями.

Окремо згадується один з найбільших економічних центрів того регіону — кельтське місто Карбілон, розташованого в гирлі річки Луара. Там грецькі мореплавці дізналися що олово до міста надходить з півночі, тому рушили далі.

Мовою, якою розмовляли на цьому шляху, була мова, яку мовознавці вирішили назвати «кельтською» — мова, яка, як відомо, була поширена на більшій частині Галлії на той час, коли вона була поглинута Римською імперією наприкінці І століття до н.е., і якою також розмовляли на Британських островах. Оскільки це була мова корінних мешканців внутрішніх регіонів Массалії які переважно займали нижчі класи, Піфей та греки які були в його команді були з нею знайомі.

Можливо, Піфей й сам міг спілкуватися кельтською, але в такому випадку його південний діалект, ймовірно, був би не зовсім зрозумілим для кельтомовних мешканців півночі, через відстань яка була між ними. Однак для професіонального мандрівника не було б складно знайти місцевих жителів, які знали б достатньо різних діалектів кельтської мови, щоб виступати в ролі перекладачів під час його подорожі.

Під керівництвом Піфея кораблі пришвартувалися до берегів Арморики («Бретань»), землі назва якої буквально означає «на морі» («are-mori»).

Скільки часу Піфей пробув в Армориці — невідомо. Його візит міг бути швидкоплинним, але він також міг вирішити залишитися на деякий час і дослідити цю чужу грецькому досліднику землю. Тут він швидше за все знайшов би густо заселену сільську місцевість навколо узбережжя та лиманів, але більше знелюднену якщо зайти глибше, оскільки там людські будинки й угіддя поступалися місцем густому лісу та глибоким болотам.

Крім цього, командир експедиції навряд чи міг не помітити кам’яні стовпи, сотнями розкидані по всій прибережній сільській місцевості. Деякі з них були високі, кілька метрів заввишки, інші - низькі та напівсферичні. Більшість з цих стовпів були ретельно оброблені, як колони, квадратної, або гранчастої форми. Деякі також були рифлені, а деякі декоровані. Демонстрація місцевої культурної згуртованості. У кількох рідкісних випадках можна помітити, що стели були пов’язані з поховальними ритуалами, але переважна більшість з них не мають жодного, зрозумілого нам контексту. Можливо, вони позначали якесь особливо священне місце, його межу, або вказували на право власності в місцевих жителів.

Ми мало знаємо про племінну організацію населення Арморики на момент прибуття Піфея. Він сам згадує, що найзахідніше місцеве гальське плем’я йменувалося «Ostimioi» («Ὠστιμίους»), назва якого буквально означала «крайні», тобто «найвіддаленіші люди», «ті, що живуть на краю Армориканського півострова». Це плем’я зазвичай ототожнюють з «Osismii» — назвою, яку у 57 році до нашої ери використає Юлій Цезар [вони підкорилися засновнику імперії та його легіонерам, що не завадило їм разом з сусідніми племенами Арморики взяти участь у невдалому повстанні проти Риму в 56 році до н. е.. Були асимільовані римлянами].

Кораблі місцевих галлів були побудовані і оснащені не так, як грецькі. Їхній кіль був дещо пласкішим, щоб вони могли легше долати мілину та мілководдя під час відпливів; їхня носова частина була незвично висока, як і корма, призначена для того, щоб витримувати великі хвилі та люті шторми. Корпус кораблів був повністю зроблений з дуба, щоб витримати будь-який сильний поштовх або удар; поперечні балки з колод завтовшки в 30 см були скріплені залізними прогоничами завтовшки з великий палець людини; а якір міцно тримався залізними ланцюгами замість мотузок. Вони використовували вітрила зі шкур або м’якої шкіри. На таке рішення теж повинна була бути причина, можливо льону було нажто мало й армориканське населення не знало, як його використовувати, або, що більш ймовірно, тому, що вони думали, що з лляними вітрилами вони не зможуть протистояти силі лютих атлантичних штормів й керувати такими важкими кораблями.

[§ 1.6] Британія: прибуток першим ділом

Про експедиційний флот нічого не чути, аж поки він не досяг острова Уессан біля бретонського узбережжя, який Піфей називає Уксісама [перша складова означає грецькою «кислота»]. Там, від місцевого населення, він отримав підтвердження своїм здогадкам про велике джерело олова неподалік. Звідти він відплив до Британії.

З точки зору Середземномор’я Британські острови були віддаленими і таємничими. Чутки про ці дивні землі за краєм континенту та їх великі поклади дорогоцінної руди ходили повсюдно, але достовірних свідчень про них та їхніх мешканців було мало, і навіть їхня назва викликала сумніви. Тепер йому випала нагода побачити ці землі посеред морських хвиль на власні очі — можливо, він був першим греком, якому це вдалося.

Більш вірогідно, що Піфей, прибувши до британськи берегів, спочатку попрямував добре відомим маршрутом до міфічних олов’яних островів — Кассітерідів (півострів Корнуолл).

Олов’яні острови

Чутки про міфічні олов’яні острови, відомі як Кассітеріди (Κασσιτερίδες), що лежать десь біля атлантичного узбережжя Європи, рясніли серед купців та мореплавців античного світі. Ці острови (Корнуолл) разом з Іберією (Іспанії) та Бретанню (Франція) були трьома найбільшими центрами видобутку олова. Металу який в сукупності з міддю перетворювався на бронзу, міцну та набагато простішу у виготовлені ніж залізо,яке ще повинно було пройти етап очищення.

За грецькими переказами першими досягли острову фінікійські мореплавці. А саме фінікієць: «Мідакріт першим привіз олово з Кассітерідів». Слід додати що ім’я Мідакріт є грецькою адаптацією фінікійського слова «Мелькарт». Як стародавні фінікійці так і їх нащадки карфагеняни намагалися приховувати розташування олов’яних джерел, тож для грецького світу єдиним доступом до далеких олов’яних покладів були довгі торгівельні шляхи які вели через землі варварів.

Торгівля оловом була безперервною і процвітаючою, метал надходив з олов’яних копалень у вигляді брусків, які завантажували на підводи й перевозили на бретонське узбережжя, а звідти річковим транспортом до Мессалії. З чуток або від особистих знайомств з їхніми комерційними агентами, місто мало багато інформації про умови навколо Ла-Маншу (протока між континентом та Британією), а також гостре бажання дізнатися більше деталей.

Прибувши до Кассітердів Піфей одразу дає міру відстані міжними та континентальним узбережжям, та складає опис мешканців островів та їхнього способу життя. Ми цитуємо його враження про острови та їх олов’яні копальні в уривку, який Діодор, ймовірно, отримав від Тімея:

Назва олов’яного мису Белеріум («BELE´RIUM») яку використовує Піфей в своєму «бортовому щоденнику» має місцеве походження. Тогочасні місцеві жителі називали британське узбережжя «Be-Helleri», від назви якого був утворений переклад грецького мореплавця, який, ймовірно, був першим, хто це зробив.

Від мису Піфей поплив уздовж південного узбережжя Британії до острова Іктіс (острів Вайт), який був найбільшим центром експорту олова. На той час острів був з’єднаний з материком перешийком, чого не можна сказати про сьогоднішній день. Там від грецької експедиції відокремлюється один з кораблів, навантажений оловом та цінною інформацією він попрямує до Карбілона й ріками у Массалію, як це робили кельти.

Після острова Іктіс Піфей продовжив свою подорож до південно-східного краю Британії, який він назвав Кхдіон (мис Північний Форланд, Кент), де провів додаткові географічні виміри. Він обчислив свою відстань від Мессалії, відстань між Кандьє і протилежним кельтським узбережжям. Крім того, він отримав можливість вивчати припливи і відпливи і дійшов висновку, що вони зумовлені гравітаційним тяжінням Місяця [Він став першим серед греків, хто дійшов правильного уявлення про припливи].

Він також наводить дані про ширину протоки (Ла-Манш) між двома берегами, яку обчислює у сто стадій (близько 16 км) [Зараз й надалі Піфей буде використовувати стандарт Геродота в 180 метрів для однієї стадії]. Пояснень отриманій Піфеєм відстані, яка сильно різниться з сучасною, є декілька:

Піфей направив кораблі далі. До Північного моря. На схід.

[§ 1.7] Море Страху

Чим дужче кораблі Піфея віддалялися від середземного моря тим важче було досліднику орієнтуватися, спираючись на географічні знання попередніх грецьких вчених, які очевидно часто виявлялися помилковими. Експедиція прямувала на захід уздовж берега, не ризикуючи поки довіритися невідомім водам.

Судячи з рукописів Піфею вдалося описати «те, що знаходиться за Рейном аж до Скіфії». Варто розуміти в часи, коли писав Піфей, вважалося, що Європа була зайнята двома різними варварськими народами — кельтами на заході і скіфами на сході. Виходячи з такого поділу, античні географи щиро вірили що якщо пливти на північний схід уздовж узбережжя Північного океану, то можна було потрапити із земель кельтів у землі скіфів, дістатися до «скіфського узбережжя».

У географів пізньої Римської республіки та ранньої Римської імперії, таких як Птолемей, Скіфія теж простягалася на схід від гирла річки Вісли. Це може означати те що Піфей, в уривку «описував» німецьке узбережжя Балтійського моря повз яке тримав курс на наступний дорогоцінний матеріал — Бурштин.

Золото Півночі

Бурштин — камінь, що поєднує в собі інтенсивне сяйво сонця і прозору чистоту сльози. Римляни називали його «concreti maris purgamentum»,(«замерзлі морські залишки») які, на їх думку виникали після весняного потеплінння. В той же час як стародавні греки використовували слово «ἤλεκτρον» («електрум», від імені сонця, електра — сяйво), щодо цінного мінералу, який дав назву електриці через його здатність набувати заряду.

Цей дорогоцінним матеріалом, який подорожував європейськими річками, щоб потрапити в грецькі держави-міста, там функціонував як прикраса для жінок із вищого суспільства, декоративний елемент будинків грецьких архонтів, ліки для хворого, захист для смертного і супровід для мертвого у підземний світ.

Античних мудреців особливо цікавило походження палаючого каменю,на що вказують численні версії, різного рівня міфологізації. Ось кілька з них:

Всі ці різноманітні грецькі міфи, незважаючи на їхню різноманітність і фантазійність, мають кілька спільних рис - розуміння того, що бурштин може бути скам’янілою смолою дерев, що він має певний зв’язок із Західним океаном і що долина річки По та верхів’я Адріатики певним чином пов’язані з історією його надходження до грецьких полісів. У всіх цих віруваннях є частка правди.

До грецьких полісів бурштин прямував від Балтійського моря довгим торговим шляхом початок якого не міг бути відомий середземноморським купцям. Єдине що грецьким дослідникам було відомо про цей шлях, те що германці якимось чином отримуючи бурштин перевозили його до Паннонії, звідки венеди поширювали його далі.

Такі довгі за розміром торгові шляхи, особливо в стародавні часи, мали властивість давати збої, що піднімало вартість янтару та виробів з нього. Морська подорож Піфея розпочалася якраз в той час, коли традиційне постачання бурштину з Ютландії починає давати збій. Мессалія потребує нові шляхи імпорту.

Під час однієї зі стоянок експедиція дізналася назву відкритого ними моря. Місцеві жителі називали його «Мен Тунум», що давньоскандинавською означає «морський прохід». На відміну від них Піфей нарік ці води словом «Mentonomon» (род. від. — «Metuonidis»), сенс якого не піддається точному перекладу. Пізніше назва дана мореплавцем була перекладена в римських рукописах як Метуоніс —Море Страху.

Пропливаючи вглиб Балтійського моря утвореного на місці річкової мережі Ерідан («Ἠριδανός») мільйони років тому, нащадкам аргонавтів вдалося наблизитися до місця де починався бурштиновий шлях. Відповідно до спостережень експедиції Піфея збережених римським істориком та командуючим флотом Плінієм Старшим:

В цьому згаданому Піфеєм німецькому племені гутонів (або гуйонів «Inguiones») неважко впізнати готонів (готів), які в той час оселилися на узбережжі Балтики. Про те що експедиція бачила саме готів свідчить й латинська назва «Gutones» використана мореплавцями, яка є спрощеним варіантом двох рукописних варіантів, «Guttonibus» і «Guionibus», які в називному відмінку були б «Guttones» або «Guiones» , готами.

Останнім та найважливішим для Піфея місцем згаданим в уривку був острів Абалус. На ньому за словами мореплавця знаходиться така кількість бурштину, якого не зустріти в жодній частині світу. Мінерал збирають мешканці острову, які використовують його як паливо, або ж переносять його на протилежний берег, де й продають.

Наступні покоління греків помилково переклали місцеву назву острову Абалус (кельтською — яблуко) на Балтію або ж Басілей («Baltia», «Valizia», «Basilia», «Bpononos ‘Abalis»). Назва острова, однак, не настільки важлива, як місце, де він був розташований.

Виходячи з кількості бурштину яку описує Піфей, острів міг бути затопленими сьогодні Гельголандом та Зюдштрандом, Зеландією, берегами Гданської затоки, Самбією або Куршською косою, які історично були найбагатшими джерелами бурштину в північній Європі.

Втім, набільш вірогідною й надійною версією знаходження «янтарного острову» є те що незадовго після подорожі Піфея він був похований на дні Північного моря. Сучасна наука не знає для нього жодної нової назви, тому доцільно залишити за островом його стародавнє ім’я — Абалус.

[§ 1.8] Острів Туле

Після завершення комерційної частини місії, експедиція Піфея вирішила взятися за наукову сферу діяльності, тобто відправитися в райони ще більш віддалені та ще більш загадкові. Вони попрямували на північ.

Першим географічним об’єктом за дослідження якого взявся мореплавець були «британські острови». Експедиційний флот очевидно, повністю обігнув Британію, оскільки Піфей описує її землю трикутну за формою [три кути — Кантіон, Белеріум та Оркас] й дає виміри трьох її сторін, однак, сильно перебільшуючи розмір острова. Що не було винятком для античної географії: Геродот перебільшував довжину Чорного моря, Пліній Старший — Азовського й т.д..

Вважаючи її сторони довжиною 7 500, 15 000 й 20 000 стадій (1327, 2648 й 3552 км), він підрахував, що периметр Британії становив 42 500 стадій (7523 км), таким чином більш ніж удвічі перебільшивши її реальну окружність.

Причиною неточностей при обчисленні площі острову, ймовірно, було те що оцінки Піфея були зроблені в днях плавання, і що якийсь пізніший грецький письменник застосував фальшиву шкалу, переводячи дні в стадії.

Давньогрецький історик Діодор Сицилійський (90-30 рр. до н. е.), описуючи острів, використовує ті ж самі дані що й отримані при спостереженнях Піфея:

Спочатку мореплавець попрямував на північ; огинаючи західне узбережжя, між Ірландією та Британією, зупиняючись у різних точках узбережжя. Висадившись на берег, він зробив певні виміри та заглибився на деяку відстань вглиб острову де зібрав цінні дані про місцеве населення [зробивши загалом перший опис цих земель, який нам відомий].

Крім цього Піфей повідомив, що Британія холодна і схильна до морозів, будучи «надто підвладною Ведмедиці» (йдеться про сузір’я).

У своїй довгій морській подорожі на північ, що переривалася екскурсіями по суші, мореплавці могли багато чого дізнатися про звичаї й раціон тамтешніх людей. За збереженими Страбоном в «Географії» словами Піфея, тамтешні жителі харчуються фруктами й готують напій із пшениці та меду:

"πϱὸς µέντοι τὰ οὐϱάνια ϰαὶ τὴν µαθηµατιϰὴν θεωϱίαν ἱϰανῶς ‹ἂν› δόξειε ϰεχϱῆσθαι τοῖς πϱάγµασι τοῖς τῆι ϰατεψυγµένηι ζώνηι πλησιάζουσι, τὸ τῶν ϰαϱπῶν εἶναι τῶν ἡµέϱων ϰαὶ ζώιων τῶν µὲν ἀφοϱίαν παντελῆ, τῶν δὲ σπάνιν, ϰέγχϱωι δὲ ϰαὶ ἄλλοις λαχάνοις ϰαὶ ϰαϱποῖς ϰαὶ ῥίζαις τϱέφεσθαι, παϱ' οἷς δὲ σῖτος ϰαὶ µέλι γίγνεται, ϰαὶ τὸ πόµα ἐντεῦθεν ἔχει‹ν›· τὸν δὲ σῖτον, ἐπειδὴ τοὺς ἡλίους οὐϰ ἔχουσι ϰαθαϱούς, ἐν οἴϰοις µεγάλοις ϰόπτουσι, συγϰοµισθέντων δεῦϱο τῶν σταχύων· αἱ γὰϱ ἅλως ἄχϱηστοι γίνονται διὰ τὸ ἀνήλιον ϰαὶ τοὺς ὄµβϱους"

Найпівнічніша точка, де експедиційні кораблі, ймовірно, зупиняються, — це край західного узбережжя Шотландії, затока Сендвуд («Sandwood»). Ймовірно, десь там Піфей разом з частиною команди перебирається на місцеві човни.

Ці човни були побудовані й керовані місцевими жителями. Ймовірно, за типом, це були традиційні для шотландців судна — Куррахи («Curragh»). За своєю структурою вони мали дерев’яний каркас, обтягнутий шкірою тварин (переважно бичачою). Могли підтримувати швидкість від 2,5 до 4 вузлів (4.63-7.41 км/год) та долати великі відстані між Британією та Арктикою, можливо, перестрибуючи з острову на острів по дорозі.

Далі на північ від Шотландії знаходиться група Шетландських островів, де Піфей, ненадовго затримався та записав деякі спостереження. Після короткої зупинки він попрямував звідти на північ, пропливаючи в такі місця, куди до нього не досягав жоден інший мореплавець.

Фантомний острів

Перехід до Туле розпочався з острова Берріс. В стандартних текстах наразі міститься кілька назв цього проміжного острову: основна — Беріс, а також Бергос та Вергоса.

За описом Піфея найпівнічніший острів був більше схожим на місце доступне міфічним героям, в жилах яких текла кров Олімпу, ніж простому мореплавцю. Там майже немає ночей посеред літа — «коли Сонце проходить крізь знак Рака» , й навпаки, немає днів серед зими. Як зима так й літо тривають там по 6 місяців.

Певні фрагменти, збережені пізнішими авторами, можна інтерпретувати як те, що Туле був безлюдним на час перебування Піфея поблизу нього [згадок про те чи вдалося висадитися на фантомний острів Піфею не збереглося].

Спірний момент щодо місця розташування острова Туле ґрунтується на описі Піфея, що він лежить за «6 днів плавання на північ від Британії», й на тому, яку велику відстань можна було подолати за цей час.

З одного боку, можна припустити, що швидкість Піфей базувалася в першу чергу на шотландських човнах, які слугували йому транспортом в цій частині подорожі. З іншого боку нам відомі тогочасні описи напрочуд повільних морських подорожей навколо Британії [перетин Цезарем 40-кілометрової Дуврської протоки, який, як кажуть, зайняв 18 годин]. Тож відстань в 6 днів плавання постає дуже розпливчастою, й будь-які наші припущення швидше за все будуть помилковими.

Римський військовий та політичний діяч Пліній Старший (22-79 рр.) уточнюючи розташування острова за даними отриманими під час екпедиції, розміщує його вздовж найпівнічнішої паралелі з тих, які він описує:

З не менш дивними явищами зіткнулися човни трохи далі від острова [невідомо чи на північ чи на захід], ймовірно, перебуваючи за полярним колом:

«Κατά τόν Πυθέα δεν υπήρχε ξηρά ούτε θάλασσα, ούτε άήρ. άλλά κάποιο μείγμα όμοιον πρός θαλάσσιον πνεύμονα, έντός του οποίου λέγεται ότι τό χώμα καί ή θάλασσα καί όλα τά άλλα αίωροΰντοα καί ένεκα τού έμποδίου αύτου τό τμήμα αυτό δέν είναι ούτε πλωτόν, ούτε προσιτόν διά της ξηρός. ' Ο Πυθέας ισχυρίζεται ότι ό ίδιος είδε τόν πνεύμονα, όλα δέ τά λοιπά τά ήκουσε από άλ λους...»

Мандрівник, крім того що Туле був великим островом «на північ від бриттів» («Βορειότατη των Βρετανίδων»), згадує, що він був близьким [один день плавання] до «Галькового моря» («πεπηγυΐα θάλασσα») також відого римлянам як «Затверділе море» («pepēguia thalatta»), про яке і йдеться в уривку.

Море, яке знаходилося позаду острову, відоме грекам під різними назвами. Це «Печерне море» («πεπηγυια θάλασσα»), відоме древнім як «море Кронії» («Κρόνια θάλασσα»), є крайньою межею Всесвіту, це море Еребуса («Ερέβους»), до якого не наважується наблизитися жоден смертний.

Розібжності серед грецьких мислителів були не лише в назві цих міфічних вод, а й в їх географічному значенні. Так, як ці простори нерухомих хвиль то й греки в поодиноких випадках називали їх не морем а цілим океаном [з острахом накликати на себе гнів титана Океана, сина Урана й Геї] Птолемей, кажучи про цю територію земної кулі, зазначає, що «...океан називається Гіперборейським, Замерзлим, Кроніосом, або Мертвим».

Після цієї подорожі нерухомі води отримали ще одну, маловживану, назву — «море Туле» [Що є темою для окремої розповіді].

Найбільш загадковим явищем про яке згадує керівник експедиції є «морська легеня» («θαλάσσιος πνεύμονας») або «легеня моря» («πνεύμονι θαλαττίω εοικός»). Незрозуміло, що саме мав на увазі Піфей, коли вживав цю сукупність слів. Розпливчастий опис наштворхує на кілька варіантів:

Дістатися так далеко Піфей міг лише маючи провідників серед місцевого населення. Про наявність таких відомо з іншого уривку:

Ці слова вказують на те, що Піфей потрапив в такі широти, де дійсно сонце не спить багато днів, можливо, до кінця місячного дня («μηνιαίας ημέρας»). Ймовірно, що коли він піднявся до Арктики, він не відразу відплив, а залишився на один або кілька днів, щоб побачити захід сонця на власні очі.

[§ 1.9] Повернення

Виконавши всі заплановані частини подорожі Піфей разом з командою вирушає у зворотній шлях. Назад до цивілазації.

Кораблі Піфея знову досягають Британії, пливуть вздовж східного узбережжя острова та перепливши протоку між ним та материком дістаються Бретані. Звідти за старим шляхом повертаються до Кадіса, від якого до рідної Массалії палицею кинути.

Коли він прибув до Массалії та розповів про все що бачив, його зустріли недовіра і підозра співгромадян, які не могли повірити в те, що він зайшов так далеко. Масштаби його досліджень були настільки великими, що це стало суттєвою перешкодою для їхнього сприйняття. Особливо правителі Массалії були незадоволені тим, що Піфей не зміг здійснити «навколосвітню подорож», оскільки в його бортовому щоденнику був відсутній опис скіфів. На них навіть не вплинули слова про відстуність коридору між Північним й Каспійським морями.

Правительство Массалії вважало, що в такому випадку експедиційні кораблі могли відновити шлях, пройдений скіфами, союзниками мілезійців, які, маючи легкі кораблі, перевезли їх суходолом з однієї річки (Вісли) в іншу (Дністер) й так дійшли до Чорного моря. Можливо, тимучої мали на увазі, що Піфей міг перетнути Дунай і дістатися Чорного моря, але Істр (Дунай) був судноплавним лише до «Залізних воріт» (ущелина на кордоні Сербії й Румунії) аж до XIX століття. Тож вибір у мореплавця був невеликий.

Землі, які він відвідав, були практично невідомі раніше. До такої міри що протягом трьох наступних століть вони залишалися міфічними, оскільки ніхто не наважувався повторити цю авантюру. Дослідивши океанічні простори він став найбільшим дослідником і мореплавцем, чий внесок у розвиток багатьох наук є незмірним. Він був першим відомим вченим, який побачив і описав Арктику, полярні льоди, а також кельтські та германські племена. Він також є першою людиною, яка описала опівнічне сонце. Окрім розширення географічних знань, він сприяв розвитку астрономії, фізики, математики, історії та фольклору.

Для декого він був сміливим авантюристом й першовідкривачем, для когось — вигадником та лжемовцем. На жаль, серед стародавніх греків других було набагато більше. Вони вірили не лише в те, що море, де Піфей, як він стверджував, керував кораблем, промерзло до самого дна й що країни, з яких він повідомляв про живих істот, повинні були бути безжиттєвими, але й те, що сам Піфей не зміг би залишитися живим, якби помандрував туди, де як він стверджував, опинилися його кораблі.

[Авторитет Піфея буде визнаний набагато пізніше].

Задовго після експедиції Піфея не менш знаний грецький філософ Геракліт скаже що «Характер людини — це її доля» («Ἦθος ἀνθρώπῳ δαίμων»). Відчайдушний характер Піфея — наступника міфічних аргонавтів й попередника реальних модерних мореплавців, збудував йому долю того хто відкрив острів Туле й північне море для цивілізації.

[§ 2] Те що було після

Подорож Піфея в своєму висновку перетворилася на дивовижне досягнення, яке відкрило тодішньому цивілізованому світові місця і мешканців Північної Європи з безліччю відомостей і вимірів.

[§ 2.1] Популярність і забуття

Піфей написав «Про океан» («Περί Ωκεανού») десь після повернення до Марселя. Звісно, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, коли саме. Вона мала бути написана в період до 320 року до н.е., оскільки перша згадка про твір з’являється одразу після цієї дати у класичного письменника Дікайарха, учня Аристотеля. Потім твір широко тиражувався й інтенсивно вивчався, аналізувався та обговорювався протягом щонайменше двох століть.

Довгий час, аж до праць Тацита та Юлія Цезаря, праця Піфея була чи не єдиним джерелом інформації про Британію і північні широти. Її копії, безумовно, існували у великих бібліотеках Пергама та Александрії. Ймовірно, саме в останній з них Ератосфен придбав один з примірників.

Однак протягом століть, можливо, через недбалість або навмисне знищення, або навіть через поєднання обох причин, книга і її копії були втрачені, а разом з ними і запис про одну з найбільших дослідницьких подорожей класичної античності.

[§ 2.2] Втрачені рукописи й збережені уривки

На жаль, як і багато інших стародавніх шедеврів, копію На океані, яку мали зберегти для нащадків, було втрачено. Точно відомо що одна з копій подорожі Піфея була втрачена під час пожежі в 47 до н. е. Александрійської бібліотеки. Жодної іншої копії [імовірно, вони були в Марселі та Римі] — не збереглося.

Дані отримані Піфеєм в експедиції передавалися з одного монументального трактату до іншого. Таким ланцюгом цитувань інформація зібрана античним мореходцем дійшла до рук сучасної людини. Початок цього ланцюга окреслює завдяки яким письменникам вдалося зберегти уламки морської подорожі.

Усе, що відомо про «Про океан», походить із невеликого й випадкового набору цитат і перафразів, переданих пізнішими географами та істориками. Всього, приблизно збереглося 30 свідчень [Testimonia] і 9 фрагментів творів Піфея [Fragments].

Серед цього списку є і винятки. Зокрема, єдина пряма цитата з його трактату «Про океан» міститься в «Елементах астрономії» Геміноса Родоського (І ст. до н.е.):

Έπἰ δὲ τοὺς τόπους τούτους δοκεῖ καὶ Πυθέας ὁ Μασσαλιώτης παρεῖναι. φησὶ γοῦν ἐν τοῖς περὶ τοῦ ὠκεανοῦ πεπραγματευμένοις αὐτῳ, ὅτι ἐδείκνυον ἡμῖν οἱ βάρβαροι ὄπου ὁ ἥλιος κοιμᾶται. συνέβαινε γὰρ περὶ τούτους τοὺς τόπους τὴν μὲν νύκτα παντελῶς μικρὰν γίνεσθαι ὡρῶν οἷς μὲν δύο, οἷς δὲ τριῶν, ὥστε μετὰ τὴν δύσιν μικροῦ διαλείμματος γινομένου ἐπανατέλλειν εὐθέως τὸν ἥλιον'

Про подорож Піфея збереглося чимало свідчень багатьох письменників. Це, зокрема: Тімей, Ератосфен, Пліній Старший, Діодор Сицилійський, Страбон і Полібій. Останні двоє, щоправда, відверто вороже ставилися до ідеї такої подорожі. Деякі з них надають особливої ваги думці, що мореплавець не бачив на власні очі острів Туле (незалежно від того, яка саме місцевість індентифікується його розташуванням), а описав його за наданими йому відомостями отриманими від островів поблизу Шотландії.

Наприклад, географ Страбон (63 р. до н.е. — 24 р. н.е.) у своїй знаменитій праці «Географія» стверджував, що Піфей був «найбільшим брехуном», а його праці були лише «вигадками». Тим не менш, Страбон є чудовим джерелом для Піфея; він багато разів цитує слова грецького мореходця, хоча й робить це таким чином, що дискредитує Піфея і ставить під сумнів достовірність його подорожі.

Багато вчених вважають, що різкі звинувачення Страбона були запозичені з праці грецького філософа Полібія (200-118 рр. до н.е.), грецького історика ІІ ст. до н.е., який критикував Піфея ще суворіше. Зустріти ці вислови про грецького аргонавта можна в книга 34 «Історії» Полібія, яка теж збереглася в фрагментах, й майже цілком є розгорнутою критикою на подорож до Туле. Ворожість цих двох авторів до Піфея є цікавою і, насправді, може бути викликана чимось таким простим, як «професійна заздрість».

[...] καὶ Πυθέαν, ὑφ' οὖ παρακρουσθῆναι πολλούς ὅλην μὲν τὴν Βρεττανικὴν ἐμβαλὸν ἐπελθεῖν φάσκοντος [...] προσιστορήσαντος δὲ καὶ τὰ περι τῆς Θούλης καὶ τῶν τόπων ἐκείνων, ἐν οἷς οὔτε γῆ καθ' αὑτὴν ὑπῆρχε ἒτι οὕτε θάλαττα οὕτε ἀήρ, ἀλλὰ σύγκριμα τι ἐκ τούτων πλεύμονι θαλαττίῳ ἐοικός, ἐν ᾧ φὴσι τῆν γὴν θάλατταν αὶωρεῖθαι καὶ τὰ σύμπαντα, καὶ τοῦτον ὡς ἂν δεσμὸν εἶναι τῶν ὅλων, μήτε πορευτὸν μήτε πλωτὸν ὑπάρχοντα. τὸ μὲν πλεύμονι ἐοικὸς αὺτὸς ἑωρακέναι, τἄλλα δὲ λέγειν ἑξ ἀκοῆς

Інші класичні письменники, ставилися до Піфея доброзичливо або ж нейтрально й сприймали «Про океан» як авторитетний твір. Головним серед них був історик Тімей (бл. 345-250 рр. до н.е.), який написав розлогий трактат з історії Сицилії та західного Середземномор’я (Ιστοριαι). Ймовірно, він мав примірник книги Піфея і неодноразово використовував уривки з неї у своїх працях.

Хоча александрійська бібліотека й втратила один з небагатьох дублікатів його книги, але мудреці головного культурного центру античного світу залишили згадки про його існування. Відомий александрійський географ та філософ Ератосфен Кіренейський «Багатоборець» (бл. 276-194 рр. до н.е.) цитує Піфея у своєму трактаті «Про вимір Землі» («Peri tes anametreseos tes ges»), який, як і «Про океан», був втрачений, але широко відтворювався в античному світі.

Ще один александрійський географ Діонісій Періегет (II ст. ) в «Periegeses» згадує про грецького мореплавця кількома рядками, які у вільному перекладі звучать так:

«αΑπό μεγάλους δρόμους μακρινούς σχίζοντας θάλασσες και ωκεανούς πάνω σε πλοίο μ ε σκαρί γερά φτιαγμένο ειδικά για το σκοπό αυτό Ο Πυθέας έφτασε στης Θούλης το νησί το μαγικό».

Вулкан Гефеста на Туле

Серед стародавніх цитат нібито взятих з книги [бортового щоденника] мореплавця Піфея є й ті які зовсім не вписуються в задані до цього рамки. В одній з них йдеться:

Тут тобі й античні боги, магічна зброя, вулкани та інші цікаві деталі. Але насторожує відсутність такої важливої особливості острова в згадках інших грецьких мудреців. Зацікавлення в прихистку одного з ключових богів їнього пантеону повинен був виразитися хоча б на папері.

На додаток до цієї історії є слова коментатора твору Аполлонія Родоського (295-215 до н. е.):

«θιτ άκμονες Ήφαίστοιο έν τη Λιπάρα καί Στρογγυλή, έκ των Αιόλου δέ νήσων αύται, δοκει ό Ηφαιστος δ’.ατρίβειν. Δι* ό καί πυρός βρόμον άκο'χσθαι καί ήχον σφοδρόν. Τό δέ παλαιόν έλέγετο τόν βουλόμενον αργόν σίδηρον άποφέρειν καί επί τήν αύριον έλθόντα λαμβάνειν ή ξίφος ή ει τι άλλο ήθελε κατασκο^άσαι καταβαλόντι μισθόν. Τούτα φησί Πυθέας έν περιόδω .εγωΊ yjxi ττρ θάλασσαν έκεϊ ζεϊν>».

Слова «Це оповідав Піфей по якомусь часі» можуть вказувати на те що легенда розказана провідником не увійшла до основних записів подорожі. Тоді стає зрозуміло чому вона не згадується іншими коментаторами. Виникає тоді інше питання — як вона потрапила до Апполонія?

Привертає увагу й згадка Апполонієм незвичних островів. Втім, хибна. Піфей ніколи не мав справи з Островами Еолу (Ліпарі та Стромболі на північ від Сицилії). Коментатор, мабуть, чув, що мореплавець посилався на міф про зброю, та припустив, що той мав на увазі саме ці острови, добре відомі пізнім грецьким колоністам та римським географам своїми вулканами [крім того ми не маємо жодних повідомлен що на час екпедиції вулкани були активними].

[§ 2.3] Імперіум на кругу земному

Ключовим аспектом ідеології римського імперіалізму, що виникла в рамках правління Октавіана Августа і була продовжена наступними династіями, була претензія на законне панування над усім світом. Підхід Августа відрізнявся ширшими географічними горизонтами та акцентом на встановленні/відновленні всезагального миру, а не просто гегемонії. Всередині римського розуміння навколишнього світу території підвладні Риму позначалися як Orbis Terrarum(«круг земний»), сенс якого був перейнятий від грецького слова Οἰκουμένη(«населений світ»).

Те, що Οἰκουμένη/Orbis Terrarum повністю перебувала під римським імперіумом, було постійною рисою як літературних, так і мистецьких образів імператорського Риму. Однак з цієї позиції випливають дві основні суперечності. По-перше, знання про повний обсяг і природу населеного світу було невизначеним і неповним, що загрожувало зробити претензії на тотальне панування порожніми. По-друге, якою мірою нав’язування імперії вимагало матеріальних зобов’язань щодо завоювання, окупації та адміністративної інтеграції як провінції? Ефективним прикладом того, як ці суперечності проявлялися і могли бути вирішені, є вивчення імперських текстових джерел, що стосуються Туле та оточуючих його «ревучих припливів» («circumsona gurgite»). Ця віддалена, часто загадкова, океанська земля становила виклик для панівної ідеології як логістичними перешкодами для завоювання та адміністрування, так і концептуальною загрозою реального і остаточного кінця населеного світу.

Найкраще це можна зрозуміти поглянувши на написане римськими придворними поетами. Зокрема, прославляючи імператора Доміціана та його попередників, поет Публій Папіній Стацій в прямому сенсі робить Туле точкою, до якої кінець відомого світу відступив перед римською імперською владою:

:(nec enim numerosior altera sacracura domo), magnum late dimittere in orbem Romulei mandata ducis,viresque modosque imperii tractare manu: quae laurus ab Arcto, quid vagus Euphrates, quid ripa binominis Histri, quid Rheni vexilla ferant, quantum ultimus orbiscesserit et refugo circumsona gurgite Thule;omnia nam laetas pila attollentia frondesnullaque famosa signatur lancea penna:

Образ Туле як краю світу також виходить на перший план у схожому уривку з «Медеї» римського оратора і поета Луція Аннея Сенеки, який представляє Туле як світову межу та єдине місце куди не досягає римська рука. Попри ці слова він передбачає час, коли вона більше не буде такою:

:Venient annis saecula seris, quibus Oceanus vincula rerum laxet, et ingens pateat tellus Tethysque novos detegat orbes nec sit terris ultima Thule. 

Принаймні одна інша дослідницька подорож греко-римського світу до Атлантичного океану була здійснена істориком Полібієм невдовзі після падіння Карфагена близько 146 р. до н.е.. Але вона, схоже, була спрямована на дослідження африканського узбережжя на південь, а не на північ, до Британії та інших країн.

Ймовірно, вже на той час для римських географів здобутки експедиції Піфея були недоступними що й змусило їх наново шукати примарний острів на картах. Те, що римляни помилково розташували Туле десь у західній частині океану, можна легко розпізнати за його зображенням на «Tabula Peutingeriana», на якій острів лежить ізольовано в морі.

Вважається, що так звана «Tabula Peutingeriana» була створена наприкінці XII століття, як копія презентації Каролінгів, яка, в свою чергу, походить від оригінальної римської карти доріг IV століття.

Зображений малюнок острова Туле, однак, походить із сучасності, його можна знайти на реконструйованому сегменті I, який, мабуть, був присутній спочатку. Ця реконструкція була додана до факсимільного видання «Tabula Peutingeriana» Конрада Міллера (1887/1888).

Наступне графічне зображення Туле, яке ми розглянемо тут, датується II століттям. Воно міститься у грецькому рукописі «Географії» Клавдія Птолемея. Перше, що впадає в око, — це сильна геометризація обрисів острова і те, що тут не надавалося значення художньо вільній естетизації.

Крім незвично детального малюнку острову він також наводить точні географічні координати записані Піфеєм, які для інших античних дослідників були втраченими:

На додаток до цих даних Клавдій Птолемей згадує за те що «...відома ширина острову 79 або навіть всі 80 стадій...» а також в іншому місці про те що «...в Туле найбільший приплив має 20 годин рівнодення, а сам острів знаходиться по довготі на захід від Олександрії в двох годинах рівнодення».

Розташування Туле на карті Птолемея нерозривно пов’язане з іншим і не менш загадковим її елементом: розташуванням Шотландії відносно Англії. Цей зв’язок, свідчить про те, що широта Туле на карті Птолемея не могла бути виведена зі звітів реальних досліджень, а була мотивована суто умоглядними міркуваннями.

Від визначних місць, через які приблизно проходять серединні лінії кліматів, отримали свої назви сім кліматів, встановлених Птолемеєм:

Для більшості мислителів минулого, навколишній світ, включає сім кліматів традиційної географії. Але існує ще один клімат, представлений Птолемеєм — «восьмий клімат». Цей термін сам по собі досить красномовний, оскільки він означає клімат поза кліматами.

Восьмий клімат Клавдій Птолемей не визначив, оскільки ця частина землі була безпосередньо невідомою для нього. Проте античний географ спираючись на подорож Піфея та інших мореплавців-екстремалів найменував цей клімат — «Dia Tyles», на основі острову Туле.

Назва нового клімату Птолемеєм вплинула й на міфологію Туле, давно сформовану через неспроможність інших мореплавців піти слідами Піфея і перевірити чи не впадуть їх човни на «краю світу». Назві восьмого клімату навіть вдалося на певний час замінити первинну назву острову. Вже у III столітті і аж до самого середньовічччя назва міфічного острову в згадках латинською змінюється з «Thule» на «Thyle».

Але перш ніж переходити до наступної частини, було б непрофесійно не окреслити похід який за переказами римських істориків майже повторно дійшов до острову Туле.

[§ 2.4] Похід Агріколи

Без сумніві, найбільш зацікавленою в завоюванні Туле римською династією правителів — були Флавії. Починаючи від імператора Веспасіана («primus») вони поставили собі за неофіційну мету завоювати таємничий острів, який бачив лише грецький мореплавець. Для цього їм не було шкода навіть своїх легіонів.

Історик Тацит описує подорож свого тестя Гнея Юлія Агріколи, який, будучи губернатором Британії («Legatus Augusti pro praetore»), відправився разом з військовим флотом на північ від Шотландії та побачив острів, який він вважав островом Туле:

"Hanc oram novissimi maris tunc primum Romana classis circumvecta insulam esse Britanniam adfirmavit, ac simul incognitas ad id tempus insulas, quas Orcadas vocant, invenit domuitque. dispecta est et Thule, quia hactenus iussum, et hiems adpetebat"

Прибувши на нову посаду римський полководець швидко придушив бунтівне британське населення й попрятував далі на північ, до Каледонії (Шотландії). Там його легіонери зустріли ще більш складні географічні умови, які сповільнювали хід війська. Тацит пише:

...unum addiderim, nusquam latius dominari mare, multum fluminum huc atque illuc ferre, nec litore tenus adcrescere aut resorberi, sed influere penitus atque ambire, et iugis etiam ac montibus inseri velut in suo.

Труднощі, з якими зіткнулася римська армія в лісах і горах, стала відображатися на втомі армії, яка боролася майже проти самої природи («paene adversus ipsam rerum naturam»), так само, й морським піхотинцям Агріколи доводилося боротися з утрудненнями які спричиняли шторми і хвилі («tempestatum ac fluctuum adversa»).

Після битви біля Граупійських гір бойова роль армії Агріколи була завершена. Тож її розміщення в зимівниках було пов’язано не з наближенням зими, а з тим, що кампанія підходила до логічного завершення. Військовий похід увінчався успіхом, місцеві племена були деморалізованими. Але роль флоту на цьому не закінчилася.

Тож під час «lentum iter» (повільного маршу) армії, флот Агріколи, замість того, щоб негайно повернутися на зимову базу, отримав завдання дістатися до давно ставшого географічним міфом острову — Туле.

Під час просування на північ від Британії імперський флот, за словами Тацита, помітив різницю в водах крізь які вів свій курс:

Sed mare pigrum et grave remigantibus perhibent ne ventis quidem perinde attolli, credo quod rariores terrae montesque, causa ac materia tempestatum, et profunda moles continui maris tardius impellitur.

Через більш ніж дві сотні років великий римський географ Солін в своєму компендіумі «De Mirabilibus Mundi», погодиться з цими словами: «За Туле, ми зустрічаємося з млявим й застиглим морем» («Ultra Thylem accipimus pigrum et concretum mare»).

За інформацією яка була відома Тациту, флоту Агріколи вдалося побачити острів Туле з великої відстані. Але командуванням було вирішено відмовитися від продовження курс і висадки на острів. Ймовірно, не бажаючи наражати кораблі на небезпеку, спричинену початком зими і сильним погіршенням погодних умов. Так і закінчилися римські пошуки «крайнього» острову.

Певні елементи експедиції Агріколи дійшли й до наших днів. Використаний Тацитом латинський вираз «dispecta est Thule» («помітив, але не досяг Туле») став літературним та розташований на гербі найпівнічнішого міста Шотландії — Лервіка.

Приписування флоту Агріколи тих самих успіхів щой й Піфею є сумнівою дією зі сторони Тацита. Туди куди грек Піфей повинен був безперервно пливти 5 днів римлянину Агріколі вдалося дібратися лише оглядаючи північні береги Британії. Сумніви викликає й сама карта римської військової експедиції, на якій легендарний острів зображений надзвичайно близько до берегів Шотландії.

Та тим не менш, Агрікола був на правильному шляху. І якби не пора року та повернення до Риму за наказом імператора в 85 р., можливо, цікавість привела б прославленого полководця і політика до острову Туле.

[§ 2.5] Ультіма Туле

Ще до написання «Енеїди» з її обіцянкою всесвітнього панування Вергілій (70 — 19 до н. е.) зробив поетичне пророцтво про поширення римського панування до країв світу в «Георгіці». В ній римський поет звеличуючи покійного імператора Августа, запитує, що той візьме у володіння після смерті — землю, море чи небо. Запитуючи про море поет прикріпив до Туле прикметник «Ultima», що означає «крайній», «найекстремальніший», «останній»:

"An deus immensi venias maris ac tua nautae Numina sola colant, tibi seruiat ultima Thule, Teque sibi generum Tethys emat omnibus undis"

Цікавить міфологічна постать в цьому уривку — Тетіс. Саме подружжя морських божеств Океануса і Тетіди (Тетіси) вшанував Александр Македонський, коли досяг східної межі відомого світу. А ще через чотириста років до цих двох божеств звертатиметься грецький шкільний учитель, повертаючись в складі флоту Агріколи до вічного міста Риму.

Укладення нового крилатого вислову «Ультіма Туле» стало ще однією відправною точкою для легенди привезеної Піфеєм — легенди про острів Туле. Межі будь-якої подорожі, місця водночас й кінцеве, й пограничного.

[§ 3] Туле на земній площині: від середніх віків до модерну

«Відомий світ» для європейців в середні віки став розглядатися як обмежений на сході Індією, а на заході — островом Туле. Вперше про це заявив римський високопоставлений чиновник періоду занепаду Риму та філософ раннього середньовіччя Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524):

Написання Thile і Tile закріпилося за християнськими авторами, які згадували цей легендарний острів.

І поки римська трирема разом з її екіпажем сідає на історичну мілину, ідея міфічного острову Туле мігрує до портів Константинополя та книг мудреців що його населяли.

[§ 3.1] Світанок Середньовіччя в місті Константина

Минулі досягнення Риму, безсумнівно, були вражаючими і грандіозними. Тож вони високо цінувалися Візантією, яка по праву вважала себе спадкоємицею всіх його надбань. Багато хто озирався навіть за межі римських часів, на героїчне гомерівське минуле, де серед сплетіння міфів та реальних подій ще дужче виднівся загадковий острів.

Першим візантійцем хто помітив серед старих рукописів назву Туле був константинопольський філософ та граматик Стефан (VI ст. н.е.). Він уклав географічний словник «Етніка» [Ἐθνικά], звернувши увагу на грецькі географічні назви, міфологію та релігію. Острову який бачив Піфей він виділив ці рядки:

Θούλη, νῆσος μεγάλη ἐν τῷ ὠκεανῷ ύπὸ τὰ Ὑπερβόρεια μέρη, ἔνθα τὴν θερινὴν ἡμέραν ώρῶν εἰκοσιν ὁ ἡλιος ἱσμερινῶν ποιεῖ, τὴν δὲ νύκτα τεσσάρων, τὰς δὲ χειμερινὰς τοὐναντίον [...]

Прокопію Кесарійському (500-565) на посаді радника та помічника генерала Велізарія вдалося побачити ту пожежу та хаос яка бушувала на уламках колишнього римського світу. Все що він дізнався під час кількох вдалих військових кампаній збереглося на сторінках «Історії війн». Її зміст складається здебільшого з військової історії, з великою кількістю інформації про народи та ї х географічні межі. В цьому ж контексті згадує острів Туле. Він розташовує острів Туле далеко на північ від Британії; земля там здебільшого пустельна; близько 40 днів навколо літнього сонцестояння немає ночі, а навколо зимового сонцестояння, з іншого боку, немає днів.

Якщо вірити візантійському історику, острів відвідав цілий народ - німецьке плем’я герулів. Та не просто відвідав, а оселився там як біженці. Герули, що жили на рівнинах вздовж берегів Дунаю, змушені були піти на північ після нищівної поразки, завданої їм іншим германським плем’ям - лангобардами.

За словами Прокопія, Туле — дуже великий острів, що вдесятеро перевищує за розміром Британію. При цьому більша його частина незаселена, зате в тих місцях, де цивілізація все-таки є — живуть одразу сім багатолюдних племен, причому кожне зі своїм королем. Якщо вірити візантійцю, — це звичайні варвари, вельми далекі від цивілізації. А перевершують усіх за ступенем варварства «скритифіни», що ведуть «звіриний спосіб життя»:

У вільний від полювання час скритифіни виконують ритуали передбачені їхньою релігією, приносять жертви богам, героям і навіть мертвим одноплемінникам. Найшанованішим богом у них є бог війни — Арес, а улюбленою жертвою — перший військовополонений. Причому ці дикуни не просто вбивають нещасного бранця, а здійснюють над ним витончену екзекуцію:

Опис острову придворним візантійським істориком сильно різниться від того образу який йому надавали греки та римляни. Для Константинополя як метрополії якій вдалося витримати навалу варварських племен міф про далекий острів одразу обріс дикістю та відсутністю цивілізації. Інакше не могло і бути. Починаючи від становлення Риму як центру імперії і переходу цього центру до міста Константина слово «імперія» та слово «цивілізація» були синонімами. А так як близько восьми сотень років імператором міг вважатися лише один правитель, то й вважати що на далекому острові з грецьких легенд можуть бути не лише уга-буги з дубинами, не було сенсу. [в 800 р. Карл І Великий оголосить відродження римської імперії під своїм керівництвом як Священої Римської імперії, тим самим припинивши моноімперський період].

[§ 3.2] Згарище посеред хвиль морських

Для ірландського ченця та мореплавця Брендана Клорфетського відомого своїми легендарними пошуками «острову Блаженних» випадково побачений під час одного з плавань острів Туле був ні кінцем світу, ні населеним варварами, ні метою плавання, а лише непроглядним шматком суші навколо якого клубочів дим з полум’ям.

Натхненний ангельським баченням землі за морем, де безгрішні могли б жити радісно та вічно, Брендан у VI столітті відплив в човні з командою яка налічувала 17 його товаришів. Човен на якому він мав надію дібратися до райського острову за описом був «ребристим і обшитим смугами дубленої бичачої шкіри». Під час плавання його занесло до високої гори поміж океану. Гори з туманними хмарами і сизим димом, що виходив з її вершини. Ірландський клірик та його команда побачили, що вершина гори була без хмар, і що випускала в небо полум’я, яке вона притягувала до себе, так що гора перетворилася на палаюче вогнище.

Для Брендана «Мандрівника» острів матеріалізувався як пустельна, дика земля, сповнена жахливих звуків. Їх в описі морської подорожі священнослужитель визначив як «шум сурм, подібний до грому». Середньовічні католики і ранньомодерні протестанти розуміли ці жахливі звуки як крики і стогони грішників у пеклі:

[§ 3.3] Курс на крижаний острів

Доба вікінгів (VIII-XI ст.) які долали море на дракарах внесла корективи у вигляд острову. В їх уяві далеко за холодними і жорстокими водами знаходився острів і місцевість де обидві ці характеристики возводилися в абсолют. Абсолютний холод й абсолютна жорстокість Туле.

В морських вовків Північної Європи були причини так вважати. Чимало з тих кому вдавалося повернутися з ризикованого плавання були свідками льоду, наднизьких температур та айсбергів які запливали надто далеко. Для релігійних вікінгів ці речі були ні чим іншим як передвісника краю Мідґа́рду, земного світу, світу людей. І можливо…переходом до володінь крижаних велетнів, аналогія з якими стане зрозумілою в цій частині.

За словами іспанського єпископа Ісидора Севільського (бл. 570-636), Туле є крайнім островом Океану на північному заході; за островом не буває дня, а навколишнє море спокійне й мерзле.

Для англійського монаха Беди Преподобного (673-735) острів Туле, відомий лише з книг, знаходиться «в шести днях плавання на кораблі від Британії»; за «день плавання від острова Туле на північ» — «замерзле море»: найдовший день і найдовша ніч тут тривають по 24 години.

Ірландський монах Дікуїл (бл. 825 р.) у своєму географічному трактаті «De mensura orbis terrae» («Книга про вимірювання Землі») розповідає про невідомі раніше острови в Атлантичному океані. Він описує спільноту ірландських монахів, які розповіли йому про острів у Північній Атлантиці, де вони проводили світлі місяці року. Ці монахи стверджували, що на цьому острові сонце не заходить у день літнього сонцестояння, що наштовхнуло Дікуїла на думку, що воно не сходить і в день зимового сонцестояння. Дікуїл також припустив:

Туле — Ісландія

Його опис, а особливо згадка про ірландських монахів, наштовхує на те що Дікуїл був впевнений в тій теорії розташування Туле яка буде однією з ключових для людини середніх віків. Що тим самим островом, віднайденим ще до Різдва Христового, є — Ісландія.

Найкраще ідея поєднання нововідкритого острову з давно відомим пояснюється в ісландська «Landnámabók» («Книга поселень»), написаній анонімним автором. Її зміст детально описує заселення Ісландії скандинавами, а у пролозі анонім стверджує, що Туле — це альтернативна, первісна назва Ісландії: «ætla vitrir menn þat haftat Ísland sé Thile kallat» («мудреці думають, що Ісландія - це цей Туле»).

Традиція називати Ісландію ім’ям Туле не була одиничною. Цей мотив пройшов через усю Північну Європу і з’являється щонайменше у шести інших історіях та псевдоісторіях, написаних між одинадцятим та тринадцятим століттями.

Серед цих творів, які прямо пов’язують Ісландію з Туле багато нових відомостей про фантомний острів навів німецький хроніст Адам Бременський (друга половина ХІ ст.). Його інтерес до острову як науковця вдало перепліталися з політичним курсом правлячої верхівки. Головним бажанням Священної Римської імперії Германської нації було світове панування та прагнення максимально розширити свої володіння. Це бажання й підштовхувало оточення хроніста дивитися в сторону маловивчених земель, не зайнятих сусідами.

Сам Адам Бременський використав свої вміння та дозвіл на створення «Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum» («Історії архієпископів Гамбурга-Бремена») щоб вписати в неї все що німецькому інтелектуалу з Середньовіччя було відомо про Туле:

‘Insula Thyle, quae per infinitum a ceteris secreta longe in medio sita est occeano, vix,’ inquiunt, ‘nota habetur.’ De qua tam a Romanis scriptoribus quam a barbaris multa referuntur digna praedicari. ‘Ultima,’ inquiunt, ‘omnium Thyle, in qua aestivo solsticio, sole cancri signum transeunte, nox nulla, brumali solsticio perinde nullus dies; hoc quidam senis mensibus fieri arbitrantur.’ Item Beda scribit in Britannia aestate lucidas noctes haut dubie repromittere, ut in solstitio continui dies habeantur senis mensibus, noctesque e diverso ad brumam sole remoto. Quod fieri in insula Thyle, Pytheas Massiliensis scribit sex dierum navigatione in septentrionem a Britannia distante. Haec itaque Thyle nunc Island appellatur, a glacie quae occeanum astringit.

Цікавим є те як автор описує лід який утримує острів серед мерзлого океану. Цей лід він називає «чорним і сухим». Наступне свідчення про острів і простори поза ним Адам передає частково опираючись на втрачені письмена римського енциклопедиста Марціана Капелли (V ст.), чим вказує на високий рівень обізнаності:

Іншу ж частину відомої йому інформації про острів німецький хроніст подає зі слів сучасних йому мореплавців:

Наступний рукопис був віднайдений серед приватної бібліотеки одного з шотландських графів Далхаузі. Судячи з зовнішніх та внутрішніх рис написана анонімним ченцем «Historia Norwegiae» («Історія Норвегії») (1160-1175) так описує Туле-Ісландію:

Que ab Italis ultima Tile dicta est, nunc quam magna frequencia colonum culta, quondam uasta solitude et usque ad tempus Haraldi Comati hominibus incognita.

Коли йдеться про те що Туле був невідомий до часів Гаральда Світловолосого («usque ad tempus Haraldi Comati hominibus incognita»), середньовічний автор має на увазі, що норвежці принесли цивілізацію і культуру в Ісландію і включили її в свої наукові твори, «перевершивши» римлян яким не вдалося встановити контроль над Туле.

Що писали ісландські поселенці про порівняння їх нового дому з островом відомим ще греками та римлянами нам теж відомо. Перш за все вони намагалися показати, що ісландське місце в світовій історії та культурі бере початок від давньогрецьких кораблів. Гарним прикладом є «Breta sögur» («Саги про бриттів»), яка є доповненим ісландським перекладом «Historia regum Britanniae» («Історії королів Британії») англійського священника Джефрі Монмутського.

Рукопис «Саги про бриттів» міг бути перекладений вже у 1200 році, але його найдавніше свідчення збереглося у зводі рукопису, відомому як «Hauksbók» (бл. 1302-10), укладеного ісландським аристократом Хаукром Ерлендссоном. Він згадує Ісландія як Туле в описі вигаданого короля ісландців на ім’я Малуасій, який надає людей для участі у військових кампаніях британського короля Артура. У латинському оригіналі Джеффрі описує Малуасія як «Maluasius rex Islandiae». Однак його ісландський перекладач уточнює: «Malvasius Tile konvngr. þat heitir nv Island» («король Малуасій з острову Туле, який зараз називається Ісландією»).

На хвилі розширення колонізації Ісландії серед європейських умів дедалі дужче закріплювалося розуміння її як Ультіма Туле, краю землі. Впливає це і на назву яку дають жителям Ісландії. Ісландія та ісландці подібним чином названі термінами «Tylen» та «Tylenses», в книзі «Gesta Danorum» написаній данським істориком Саксом Граматиком (бл. 1200), оскільки той вихваляє їх за їхні літературно-історичні досягнення («Tylensium industria») у поезії та сагах, включених до його книги.

Заперечення та сумніви

Однак не всі середньовічні інтелектуали сприймали «на віру» варіант використання назви Туле для Ісландії. Норвезький монах Теодоріх у своїй короткій історії Норвегії «Historia de antiquitate regum Norwagiensium» (бл. 1180 р.) визнає, що назва Туле іноді використовувалася для назви Ісландії, коли він описує її відкриття і заселення норвезькими мореплавцями. Теодоріх розповідає, що дехто вважав, що острів, який вони відкрили, називається Туле, але потім робить двозначну заяву: «але оскільки я не знаю, я не можу ні стверджувати, ні заперечувати правдивість цього твердження».

За більш ніж 10 років після норвезького монаха на прохання Ернальда, абата Ріво з-під пера ченця августинського монастиря Вільгельма Ньюбурзького виходить «Historia rerum Anglicarum» (бл. 1190-х). У передмові до своєї «Історії» Вільгельм намагається підірвати довіру до книги Джеффрі Монмутського і викрити його необґрунтовані розповіді про британське минуле. Вільгельм згадує завоювання Ісландії серед міфічних тріумфів, які Джеффрі приписував королю Артуру:

His quoque addit Islandiam, quae ultima Tile secundum quosdam dicitur, ut ad Britonem illum in veritate spectare videatur, quod Augusto Romano a poeta nobili adulatorie dicitur: tibi serviet ultima Thule. 

Спираючись на назву Туле як синонім кінця землі, що ілюструє його цитата з «Георгіки», він висміює слова Джеффрі Монмутського про те, що британський політичний вплив поширювався за межі Римської імперії, або навіть за межі фізично можливого.

Туле, Ісландія, Карта

Залишилося розглянути ще одну появу ісландського періоду Туле — карти світу. Всупереч поширеним наративним твердженням, які пов’язують Ісландію з Туле, на двох з цих карт обидва острови зображені окремо.

Карта Коттона

Найдавніша з них, карта Коттона (бл. 1025-50), має подвійну особливість: вона є загалом найдавнішою картою, на якій зображено Ісландію, і найдавнішим письмовим підтвердженням назви Ісландія. Карта Коттона є надзвичайно детальною мапою світу, виготовленою в Англії, можливо, в Кентербері. 75 із 146 географічних назв записаних на ній зустрічаються в «Космографії» Орозія, інші ж можуть походити з втрачених римських адміністративних записів і маршрутів. Карта доповнює античну традицію матеріалами, отриманими в результаті досліджень північних вод у Х столітті, і особливо відзначається точністю зображення Британських островів і островів Північної Атлантики. Хоча в історії ісландської картографії відзначається, що карта Коттона містить найдавнішу згадку про Ісландію, рідко згадується, що на ній також є згадка про назву Туле. Ісландія з’являється поруч з Норвезьким півостровом, тоді як Туле показано окремо, на захід від Британських островів, у лівому нижньому куті карти.

Ісландська карта світу

Єдина мапа середньовічної Ісландії, що збереглася до наших днів (бл. 1225-50 рр.), на якій у зображенні Північної Атлантики, схоже, є і Ісландія, і Туле на даний момент зберігається в енциклопедичній збірці, яка знаходиться в столичній бібліотеці ісландського міста Рейк’явік. Острови Ісландія та Туле розташовані у нижньому лівому кутку «caput Europae», одразу під написом «Europa» на контурі карти. Подвійна поява назв цих островів на карті може означати те що ісландці розуміли різницю між островом на якому проживали й островом про який в середньовіччі було відомо лише на папері.

Герефордська карта

Третьою середньовічною картою, на якій Ісландія і Туле зображені окремо, є кругла [orbis terrae] англійська карта світу Герефорда (бл. 1290-х років), на якій показано три острови на чолі Норвезького півострова: «Фарері» (Фарерські острови), «Ісланд» (Ісландія) й Туле. На цій карті Ісландія та Туле зображені не віддалено, як на карті Коттона, а поруч.

Рукописна версія карти світу Птолемея Ніколауса Германуса

На карті Ніколауса Германуса від 1467 року можна побачити «thile», острів Туле, який належить до Норбегії, тобто Норвегії. Він знаходиться недалеко від нодрозії, а нодрозія — це Тронхейм, заснований у X столітті під назвою Нідарос.

Цікавим на карті є позначення міста під назвою «bellandiar» на території острову Туле. На жодній іншій карті його ми не знаходимо. Втім, ми можемо прослідкувати з якого давнішого тексту Германус дізнався про нього. Ймовірно, картографу був відомий текст«Res gestae» («Діяння») римського історика та офіцера імперської гвардії Амміана Марцелліна де той пише:

"...quo etiam si apud Thulen moraretur Ursicinus, acciri eum magnitudo rerum ratione probabili flagitabat, utpote disciplinae veterinae et longo usu bellandi artis Persicae scientissimum"

Марцелліан описує військового стратега Урсіціна використовуючи острів Туле в контексті найвіддаленішої землі. В цьому ж уривку він описує значну обізнаність стратега з Персією та її «bellandi artis» («мистецтвом війни»).

Ніколаус Германус було відомо що головне поселення Туле розташоване на півдні, але він не мав жодної інформації про назву цього острівного центру. Як і всі інші міста на своїй карті, він спочатку позначить це місце крапкою. Потім картограф, найімовірніше, за відсутності назви місця, склав два послідовні слова з римського тексту «bellandi artis», в назву місця bellandiar. Для картографа це було тимчасовим рішенням на випадок, якщо виникнуть питання в замовника, адже тоді він міг би правдиво сказати, що назва міста походить від текстової згадки про острів.

Десятиліття потому на картах Туле зображували подібним чином, як, наприклад, на одній з версій карти німецького картографа Мартіна Вальдземюллера («Universalis Cosmographia») датованій 1541 роком.

На цих мапах XV-XVI століть Оркнейські острови, названі Орхадами, лежать у південно-західному напрямку від Туле.

Виходячи з отриманої інформації, існує два контексти, в яких карта є зрозумілою: історіографічний, в якому назви Туле та Ісландія іноді подаються як синоніми; та картографічний, в якому ці острови показані окремо, або ж Туле приписується до Скандинавії.

[§ 3.3] Пальми замість снігу

На деяких картах, однак, ми знаходимо два острови зі схожими назвами. Зокрема, на копії карти одного з перших містиків Гуго Сен-Вікторського (XII століття), ми бачимо в Північному океані острови — «Tile insula» й «Tilos insula». Останній острів заслуговує на нашу увагу.

Приблизно в той самий час, коли Піфей повідомляв про свою Туле в Північному океані, полководець Александра Македонського на ім’я Неарх (3 ст. до н.е.), який досліджуючи південь Перської затоки, прибув на острів Тилос [Τύλος]. Керуючи виснаженим флотом, без продовольства і підтримки головних сил, проходячи через невідомі місця, він після багатьох труднощів зміг досягти острову.

Один з його офіцерів-трієрархів Андросфен в книзі «Навігація в Індійському морі» («Ὁ τῆς Ἰνδικῆς παραπλοῦς») повідомив, що цей острів знаходився «на відстані одного дня і однієї ночі плавання» від гирла Євфрату «для корабля, що йде проти вітру». Острів Тилос «був великий, здебільшого не суворий і не лісистий, а такий, що приносив плоди і все інше у свій час».

Тропічний острів Тилос, вкритий пальмами, багатий на олію та вина, де дерева ніколи не скидають листя, згадується відтоді:

Вважається, що вперше острови Туле й Тилос порівняв Гонорій Августодунський, (бл. 1080-1137) в твору «Уявіть собі світ» («De Imagine Mundi») який описав не індійський, а північноатлантичний острів під назвою Чилі, де дерева ніколи не втрачають листя і де шість місяців літа триває безперервний день, а шість місяців зими — безперервна ніч.

Поєднання характериктик тропічного Тилосі й арктичному Туле знайшли своє відображення в енциклопедичній праці кінця ХІІІ століття «Opus lnaius» («Великий твір») англійського філософа-францисканця Роджера Бекона (1214-1292), який описав дивовижний острів поблизу Ірландії, де не вмирає жодна людина, і де ростуть дерева, що зберігають своє листя зеленим і взимку, і влітку.

Ця плутанина з Туле в Північній Атлантиці та Тилосом у Перській затоці, ймовірно, була результатом розвитку концепції світу як глобуса. У ХІІІ столітті все більше людей усвідомлювали, що світ має форму не плаского кола, а глобуса, що придатна для життя зона простягається навколо кулястої землі. Під тиском цього знання було цілком можливо наполегливо шукати східний острів на заході, як це робив Вікентій Бове у своєму «Speculum Naturale» близько 1250 року.

Характерні риси європейського та азійського Туле нарешті були притаманні одному острову. Однак, як тільки це сталося, Ісландія для багатьох середньовічних дослідників більше не могла бути островом Туле, Ісландія була надто добре відома, щоб безперешкодно перебрати на себе чудеса призначені для східного, теплого і плодючого острова.

І справді, навіть ісландські карти та географічні твори, які більшою мірою наслідували європейську, ніж місцеву традицію, відображають цей розвиток географічної думки: Ісландія в їхньому уявленні вже не є Ультіма Туле. На ісландських картах середини XIII століття Туле та Ісландія зображені як два різні острови, ту ж ідею наслідує ісландський географічний трактат кінця XIII — початку XIV столітя «Hversu lo’nd lond liggja» («Як лежать землі»), а в староісландському перекладі Біблії, Туле згадується лише «в морі біля Індії».

Кінець середніх віків остаточно закріпив те що Ісландія надто сильно відрізнялася від острову Туле: Ісландія була цивілізованою, вона належала до західного християнства й звісно була «європейською»; Туле, був окремим, і його конотації недоступності, роз’єднаності та географічного екстремізму не підходили вигляду Ісландії.

[§ 3.4] «Нахрюк» Магнуса на охороні Туле

Олаф Магнус (1490-1557) був шведським католицьким священником і мав високий чин в церковній ієрархії. На дворі ранній модерн тож клірик має всі шанси прожити відведений йому час тихо й без проблем. Але Магнусу не пощастило. До керівництва Швецією приходить король Густав І Ваза — людина жорстока і практична. Як не дивно, але Магнуса зачепила саме друга риса нового монарха. Вбачаючи фінансову вигоду і зручність в реформації король Густав проводить навернення країни до лютеранства. Зрештою, в 1524 р. Олаф як ревний католик подається у вигнання до Риму, де його брата Йоганнеса Магнуса, а потім і самого Олафа призначили архієпископом Упсали, що було найвищою церковною посадою у Швеції. Однак жоден з братів насправді не мав повноважень архієпископа, оскільки останні події звели архієпископство до одного титулу.

Обидва брати Магнуси проводили свої дні у вигнанні, пишучи наукові праці про Швецію та Скандинавію, частково через свій шведський патріотизм, але також, безсумнівно, для того, щоб підняти авторитет Швеції серед католицької ієрархії, яка не надто переймалася перспективою втрати скандинавських королівств на користь лютеран.

Попри наукові праці Олафу також вдалося створив карту яка і є головним об’єктом уваги дослідників фантомного острову. Карта Олафа Магнуса була надрукована у вигляді 9 окремих ксилографій, серед яких острів Туле з’являється на ксилографії №D. Відомо лише про два оригінальні примірники карти: один, знайдений у 1886 році, зберігається в Баварській державній бібліотеці в Мюнхені, а другий, не знайдений до 1961 року, зберігається в Університеті Уппсали у Швеції, де розміщена цифрова фоторепродукція карти.

У лівому нижньому куті карти можна прочитати: «Venundantur in Apotheca Thome de Rubis in corona super ripam ferri prope Pontem riui alti Venetiis» («Продається в аптеці Томаса де Рубіса, в Короні, на Ріва дель Ферро біля мосту Ріальто, Венеція»).

Наступні дві роботи Олафа, «Opera breve» [«Короткий твір» (італійською)] та «Ain kurze Auslegung» [«Короткий нарис» (німецькою)] — короткі брошури (обидві близько 15 сторінок), які є супроводними документами карту.

Якщо «Opera breve» та «Ain kurze Auslegung» - це короткі путівники по Карті, то остання важлива праця Олафа Магнуса, «Historia de gentibus septentrionalibus» («Історія північних народів»), — величезний 800-сторінковий латинський фоліант про людей, місця, звичаї, тварин і, звісно, морських чудовиськ Скандинавії. В «Історії», яка була опублікована в 1555 році, тобто через 15 років після укладення Карти, неодноразово згадується про Карту і кожна глава ілюструється ксилографіями, ідентичними або дещо зміненими з тими, що містяться на карті.

Цей текст про темні зими, бурхливі течії та морських звірів вразив решту Європи як цінний репертуар багатьох цікавих відомостей щодо скандинавських звичаїв і фольклору. Його було перекладено італійською (1565), німецькою (1567), англійською (1658) та голландською (1665) мовами, і лише у 1909 році — шведською. Скорочення твору також з’явилися в Антверпені (1558 і 1562), Парижі (1561), Амстердамі (1586), Франкфурті (1618) і Лейдені (1652).

Оскільки в «Історії» не бракує тексту, можна було б очікувати, що саме тут ми знайдемо найдетальніший опис таємничого острова Туле. Втім, такий хід думок може ввести в оману.

Заплутаний опис

Насправді, ретельний пошук у книзі виявляє лише дві згадки про острів. В першій Магнус посилаючись на слова Плінія в яких згадується за незвичне відношення між денним та нічним періодами часу на Туле:

"Prætereà Plinius lib. II. cap. LXXVII. de longiſsimo, ac breuiſsimo die mentionem faciens, tradit in Britannia diem eſſe XVII. horarum, vbi æſtate lucidæ noctes haud dubiè repromittant id, quod cogit ratio credi, ſolsſtitialibus diebus accedente ſole propius verticem mūdi, anguſto lucis ambitu ſubiecto1 terræ continuous dies haberi ſenis menſibus, noctesque ecōtrà ad brumam remoto: quod fit in Tyle ſex dierum nauigatione verſus Septentrionem à Britannia diſtante" 

В іншій згадці автор карти припускає що Ісландія повинна бути тією самою Ультіма Туле:

"Pro declaratione præſentis capitis, aduertendum erit, quod Islandia terra eſt ſubiecta polo Arctico, vēnto prȩsertim Circio oppoſita, ac mari Glaciali propinqua: atque ob id dici meretur terra glacialis, ſeu vltimum Tyle1, nulli veterum non celebrata…"

Цей останній уривок може свідчити про те, що Олаф вірив, що легендарний острів Туле був справжнім островом Ісландії. Він привертає особливу увагу, оскільки, в першу чергу, на карті Олафа Магнуса, той зображує Туле та Ісландія як два абсолютно різних острови. Чому шведський архієписком у вигнанні описує Туле в два різні способи? Ми можемо лише здогадуватися.

Дивно, але саме в малих за розміром «Opera breve» та «Ain kurze Auslegung» ми знаходимо найбільші за розміром описи Олафом про Туле. Мало того, що ці описи надзвичайно заплутані, так ще й між італійською та німецькою памфлетами є значні розбіжності, від чого процес прочитання стає ще важчим, оскільки людей які володіють німецькою мовою зразку XVI-го століття знайти не те щоб легко. Тим не менш, завдяки перекладам на більш доступні мови все ж вдається розглянути інформацію автора щодо фантомного острову.

Загалом у кожній з двох брошур є по два уривки. Втім більш цікавими для тлумачення Туле є уривки написані на німецькій. В них картограф позначає ще одну, третю версію розташування Туле — Скандію:

"Etliche hayſē diſe Inſele Tile etlich sagen das Island iſt Tile ich aber vermerck das Procopius hat die groſſen Scandianen vnder dem namen Tile (auſs vnuerfarenhait) beſchreybung vvie hindenanzaigt.  Doch vvonet auf diſe Tile der herr von den Inſelen Orcades genandt vnnd hat. 2. groſſe ſchlœſſer und. XXX.M. inuoner vnder ſeinem gepiet die ihrem glück vnd volfart nit veruuandel vvelen mit anderm volck"

Звісно, складні переклади здаються простими, коли вони стають на свої місця, але важливо було не перекласти «Scandiana»/«Scandianen» як «скандинавський» (що в ранньомодерному контексті було б абсолютно правильним), а радше зберегти посилання на Скандію, класичну назву скандинавського материка, який традиційно довгий проміжок часу вважався островом.

"[Scandia: der nam der groſſen inſel Scandiana bey den alten un neuuen Hyſtorien genant uon uelchier inſel uor langer zeyt die Gotten urſpruncklich in kriegsueiſs auſsgangen ſein in die uuelt uon der groſſen inſel schreibt Pliniꝰ lib. 4. ca. 13. Vnd ſagt das Scandiana die ander uelt umb ſeiner unerfaren groſshait uirdt geacht. Der Procopius under dem namen Tile (docr ſolt liber gesagt habē Tilemarchia das in Noruegen ligt uirdt in Scandia begriffen) beſchreibt ganz klerlich und ſagt diſs landt ſey uuol zehē mal groſſer dann des ganz Britania und hat 13 landschaft un̄ fül Künigreich un̄ über auſs uil uolck."

Ілюстрація на карті Олафа Магнуса, на яку посилаються ці уривки, — це слово «SCANDIA» великим текстом (найбільшим на всій карті), що з'являється в центрі карти, в ксилографії №E, над материковою частиною Швеції, і відтворена нижче:

Таким чином, Магнус стверджує, що опис Туле у Прокопія Кесарійського найкраще розуміти як такий, що стосується скандинавського материка, а не маленького острова. По-перше, латинські назви міфічного острову та одного з регіонів Норвегії на карті практично ідентичні: «TILE» (Туле) і «TILEMARCHIA» (Телемарк). До того ж, враховуючи, що «Marchia» — це родовий суфікс, який означає прикордонну територію.

Хочеш знайти Туле? Похрюкай

Найбільше дивує в карті Олафа Магнуса кількість морських химер та їх вигляд. Магнус хоча й позначає їх на власній карті, проте попереджає в своїх записах про те що кілька зображень були зроблені «ad sceleton» [з мертвого зразка]. Втім, це не можна сказати про тих морських істот які картограф позначає на власній карті поряд з фантомним островом Туле. Найближчим чудовиськом до острову сам Олаф вважав Морське чудовисько у формі свині яке за переказами мореплавців було виявлене в далеких і холодних водах 1537 року.

Антоніо Бладо (1490–1567) власник однієї з римських друкарень так починає опис хрюкаючого створіння:

«In Oceano aiunt repertū fuisse Germanico, in qua ora etiā uersant mōstra quam plurima...»

Антоніо на основі слів переляканих моряків детально описав вигляд морської свині. Він згадує про «два ока на її стегнах, а третє на череві» а також про «її чотири драконячі ноги». Опис монстра з холодних морських глибин закінчується словами «і все це на рибі».

Ця кольорова ілюстрація походить з пізнішого німецького видання «Космографії» Себастьяна Мюнстера, ймовірно, XVII-го століття, судячи з пагінації. Космографія була однією з найпопулярніших книг свого часу і витримала десятки видань кількома мовами. Багато ілюстрацій з пізніших видань були намальовані або книгопродавцями, або самими власниками. Крім того, багато з цих книг були розрізані на ілюстрації, які були намальовані і продані як окремі гравюри.

[§ 3.5] Навколосвітні пошуки

Доба великих географічних відкриттів (XV-XVII ст.) відкрила для європейця-колонізатора нові можливості. Ці нові можливості роз’ятрили старі бажання.

Нові старі пошуки Туле

Аналізуючи різні місця, передбачені тогочасними вченими для прихованого острову, спадають на думку важливе спостереження. Можна помітити, що багато хто з цих географів мали лише часткове уявлення про стародавні записи, синтез яких давно назрів: ні в XVI, ні в XVII столітті не було жодної збірки стародавніх свідчень про експедицію Піфея. Через це єдиними даними про таємничий острів для людини епохи відкриттів були лише уривки перефразовані по кілька разів, де з часом змінювався не лише опис а й приблизне місцезнаходження.

Тому більшість дослідників долаючи океан на вітрильниках шукали місце, яке б враховувало відомі їм елементи традиції, і навряд чи могли собі уявити, що грецькі та латинські географи могли давати назву Туле різним місцям. Звідси суперечливе використання одних і тих самих текстів, що регулярно розпалювали суперечки або призводить до невірних висновків. Звідси і ці етимологічні аналізи, які нічого не вирішують.

Адже значення, яке надається назві Туле — «межа, крайнє місце, кінцеве місце», якою б мовою воно не використовувалося (англійською, шведською, польською, фламандською тощо), — лише ще більше заплутує, особливо тоді коли відбувається розширення відомого світу:

Дехто навіть ототожнює Туле з «Isola perduta» або ж «Землею Нізвідки», наслідуючи приклад Франческо Петрарки (1304-1374).

Тим не менш для тогочасної людини назва Туле, яка з’являлася і зникала на щотижневих газетах, була тісно пов’язана з крижаним північним островом й непереборним холодом який на ньому лютував.

Трохи Нового часу

Посеред інтересу натовпу до міфічної півночі закономірно виникають й підприємці які не проти на ньому заробити. До прикладу. У XIX столітті компанія «Thomas Cook & Son», попередник нинішньої Thomas Cook Group, організовує тури до Північного мису та прилеглих до нього островів з рекламою їх як мандрівки до арктичної пустки, відкритої ще давніми греками.

У XIX столітті на хвилі патріотизму та національного пробудження скандинавських країн (особливо після того, як Норвегія отримала власну конституцію в Ейдсволлі у 1814 році) як науковці, так і поети поступово почали шукати в глибинах історії те що поміщалося в котел всередині якого готувалася нова стара міфологія. Цей процес вийшов поза межі гуманітарних наук й дібрався навіть до скандинавських хіміків, що призвело появи 1879 року в нововідкритого хімічного елементу чимось знайомої нам назви — Thulium [Tm69].

Наприкінці XIX початку XX століть на пошуки Туле вирушали поодинці або невеликі команди шукачів пригод, серед яких були відомі полярні дослідники ісландець Вільялмур Стефанссон (першовідкривач кількох островів Канадського Арктичного архіпелагу) та норвежець Фрітьйоф Нансен (перший, хто перетнув льодовикову шапку Гренландії, а згодом - лауреат Нобелівської премії миру).

[§ 4] Міфічний острів в тенетах містицизму

Починаючи від слів написаних стародавнім поетом Вергілієм про Туле, цей острів дедалі більше почав переходити зі сфери звичайної географії в географію містичну. Цей процес йшов розміреним ходом крізь століття та епохи.

Все змінилося в XIX столітті, коли езотеричні вчення здобули великий інтерес в світських колах передових країн світу. Набувають популярності позаконфесійні, сектанські напрями містицизму. Такі як спіритизм, ченнелінг, теософія, антропософія та багато інших. Туле набуває значення, центру духовної сили, нерухомої осі, відомої символічно у всіх традиціях як полюс або вісь, навколо якої обертається світ.

[§ 4.1] Схожість Туле з іншими міфічними землями

Вивчаючи внутрішні традиції більшості стародавніх цивілізацій, ми знаходимо закономірність, яка полягає в тому, що всі вони посилаються на певні міфічні місця. Вони є для кожної культури сакральним та духовним центром світу, що з’єднує землю з небом.

Германські гори

Символізм закладений Вергілієм в «Ultima Thule» [крайня межа відомого, крайня межа подорожей й відкриттів] надав острову синонімічну схожість з Опівнічною горою [Mitternachtsberg] або ж Світовою горою [Weltenberg]. Германські містичні гори займає невід’ємне місце в концепціях існування Гіпербореї та Атлантиди.

Легенди про це місце вказує на невизначену точку на півночі стародавнього світу як місце походження германських племен та резиденцію пантеону старогерманських богів. Хоча назва «Опівнічна гора» говорить про те, що світова гора знаходиться на далекій півночі, вона не прив’язана ні до якого земного місця. Як світовий полюс та вічне сонце, її неможливо побачити земним оком. Це потойбічне місце є місцем збору всіх відважних, які після смерті пробираються до Вальгалли.

Країна Ніде

Згадуючи про кліматичний поділ світу за Птолемеєм не може не виникнути паралель зі ще одним легендарним місцем яке розташоване на «восьмому кліматі», перським духовним царством — «країною Ніде»(«Nā-kojā-Ābād» [«ناکجاآباد»]).

«Восьмий клімат» в міфології «країни Ніде» означає певний примарний стан або ж «міжсвіт», якого можна досягти, використовуючи приховані можливості свідомості. Поняття восьмого клімату походить від жившого в XII столітті перського містика й філософа — Сохреварді []. Його знання були згруповані й розвинуті французьким філософом XX століття Анрі Корбеном. В їх розумінні новий клімат є доповненням до семи фізичних кліматів Землі, визначених давньогрецькими географами. На відміну від семи стандартних земних кліматів, восьмий клімат не ґрунтується на матірії, а представляє трансцендентний світ. Він відповідає духовним пошукам й не існує в тілесному світі.

Такий стан «країни Ніде» пояснює одне з оповідань про дитинство Сохреварді. Той гуляючи зустрів 10 тарих мудреців з яким в нього зав’язалася розмова:

 تعامج ام ی نادرجم ی م دابآاجکان بناج زا م ی سر ی .م 
--
 سرن نادب مھف ارم ی سرپ د ی لقا مادک زا رھش نآ ھک مد ی ؟تسا م 
--
لقا نآزا تفگ ی .دربن هار اجنآ ھبابس تشگنا ھک تسا م 
--

Острова друїдів

З кінця XVIII століття ідея існування фантомного острову Туле став більш поширеним завдяки його інтеграції в певну форму утопічної думки. У цій новій перспективі Туле, легендарна земля Крайньої Півночі, плутається з північними островами, куди друїди прибували, щоб підзарядитися духовною енергією й розширити свої знання про таємниці оточуючого світу.

Таким чином острів стає, подібно до Атлантиди, своєрідним втраченим раєм — батьківщиною щасливого і чистого людства, пам’ять про яку невиразно зберігається у свідомості людей.

Міфічна прабатьківщина

В міфології деяких народів є згадки про північну прабатьківщину людства. Впродовж кінця XIX- початку XX ст. міфи про них неодноразово зливалися з Туле. У скандинавів це «Країна блаженних» у Льодовитому океані, у фінів це «Північний дім» і т.д..

[§ 4.2] Три різні Туле

Попередні міфологічні концепти хоча й походять від різних народів, проте все ж мають узагальнюючі риси [північне розташування, духовний центр] завдяки яким ідеологи спіритуально-містично-окультних сект вміло перетасовували їх між собою щоб створити щось що могло підходити меті їх організації. Цей «містичний вінегрет» породжує вислови в дусі «Гіперборея й Туле це одне й те саме, а Туле й Атландита це те саме».

В XIX-XX ст. середньостатистичному члену зібрання любителів розширення свідомості було «відомо», що Туле це не лише острів, й не лише в одному екземплярі.

У цьому випадку Туле, який їх уявленні символізує центр духовної сили, не залишається фіксованим у географічній точці. До прикладу. Існує мексиканська Туле зобов’язана своєю назвою тольтекам, які прийшли, нібито, з Ацтлану, країни в центрі води, яка, очевидно, є неправильно перекладеною назвою Атлантиди. Вони привезли назву Тула звідти й дали її своєму новому духовному центру, який, мабуть, певною мірою замінив втрачений на батьківщини.

З іншого боку, існування втраченого Атлантидського Туле слід відокремлювати від Гіперборейського Туле, оскільки останній символізує перший і найвищий центр світу, з якого виходить вся духовна сила. Він, ймовірно, передував Атлантиді.

[§ 4.3] Забуте минуле, північна подорож й зсув полюсів

Про історію взаємозв’язку Туле й Атлантиди згадує французький філософ та письменник (й великий містик) Рене Генон (1889-1951) стверджуючи, що «Атлантичний цикл є наступником Північного циклу і пов’язаний з Туле». На його думку острів Туле певною мірою є зображенням первісних умов в північному чи полярному землях. В тих гіперпівнічних широтах зароджується людське життя, яке на думку містика зараз знаходиться на останній стадії існування.

Тож за його гіпотезою це був перший й найвищий центр усієї «Манвантари», архетипічний остров, розташован в регіоні. Після цього періоду існування Туле як гіперпівнічного центру світу, з’являється Атлантида, яка пізніше, буде зануреною в Атлантичний океан.

Інтерес містичних гуртків до півночі й секретів які приховує цей крижаний куточок світу підсилила подорож до північного полюсу норвезького дослідника (й містика) Фрідьоф Нансен протягом 1893-1896 років. Йому це не вдалося, але він був першою людиною в офіційній історії, яка подорожувала так далеко на північ. Його щоденники, які друкувалися великою кількістю, були сповнені найпарадоксальнішої та найдивнішої інформації. Він спостерігав й замальовував дивні «місячні кільця» в полярній ночі, міражі неіснуючих сяючих островів й держав.

Англійський історик, географ (й містик) сер Джон Вотертаун у статті, яку він подав до Королівського географічного товариства в 1928 році, пише в своєму епілозі:

Автор зазначає про те що до першого зсуву полюсів острів Туле знаходився на тому ж місці що й Ісландія, й що при наступному зсуві якимсь чином вони «возз’єднається».

Таким чином, на хвилі популярності містицизму «Туле» почав нести в собі конотацій прадавньої цивілізації поза межами очей звичайної «невідаючої» людини. Поза межами всього відомого людству.

Наступні два розділи [5 та 6] написані автором каналу «Протоколи українських мудреців»

[§ 5] Нацистське Туле

Німеччина у першій половині 20 століття — це ще той полігон для різноманітних психологічних та соціологічних досліджень. Мабуть тому того ж Фрейда і Фромма переслідували як потенційних врагів народу. Як зараз прийнято казати: «напруга в інфополі». І так з початку століття і до травня 1945 року. До речі згідно закритого опитування Міністерства пропаганди лютого 1945 року близько 67% німців вірили у перемогу. Лютий 1945 року. Радянські війська вже майже зайняли Польшу. І в цей час у головах пересічного Ганса/Ельзи грає наратив «Перемога буде, людоньки». Ну а що, не можуть же нащадки атлантів, що прибули з космосу, програти у війні? Абсурд же.

Навіть якщо пересічний німець і не вірив конкретно в атлантів, то вірувань на вибір він мав достатньо. Наприклад, теософія — ідея про пізнання природи людини та світу через призму купи різних релігійних і окультних практик. Звучить навіть як щось важливе, якщо не брати до уваги, що для кращого вивчення тих же релігій члени кружка займались написанням своїх версій священних книг, де було написано те що їм самим хотілось. Наприклад, люди винайшли свою версію буддизму, де про Будду згадують лише як про одного з пророків. Завідувала цим кружком по інтересах відома пані Єлена Блаватська, яка у свій час була покровителькою плоскоземельників, різноманітних альтернативних вчених та митців, яким для реалізації свого величезного потенціалу заважала то держава, то «офіційні вчені», то євреї.

Не подобається теософія? А як щодо Ордену Нових Тамплієрів? Це громадяни, на прапорі яких красувалась величезна свастика, бо їм канонічних версій християнства було мало, потрібно було змішати цю релігію з арійською темою. Зараз в Україні подекуди трапляються різні андеграунді діячі, для яких українство, арійство, трипільство та християнство це речі якогось одного напряму. Але зазвичай подібна творчість стає відомою лише для невеликого кола поціновувачів на кшталт нас. Але от Орден Нових Тамплієрів свого часу пофеєрив ще задовго до ери інтернетів. Наприклад, вони могли привласнити собі руїни середньовічного замку без жодних дозволів і фестивалити там разом з сотнями прихильників. Орден не влаштовувала роль чергової релігійною секти, тому вони мали й свою політичну програму, куди входила кастрація комуністів та взагалі усіх «непридатних» і «обмежено придатних» до носіння арійськонімецького духу. Звісно ж орден прагнув приходу нацистів до влади, а от нацистипрагнули приходу ордену до небуття. Наприкінці тридцятих організацію було розпущено.

У міжвоєнній Німеччині вірили у синкретизм християнства з язичництвом, синкретизм з будизмом, індуїзмом та ісламом. Вірили у пласку Землю і вірили у підземні царства. Вірили у те що вони є реінкарнаціями арійців, гіпербореїв, шумерів, атлантів та інопланетян. Гітлер, наприклад, узагалі вважав, що предками тодішніх германців були древні греки, які чи то після завоювання Римом чи то пізніше вирішили осісти у германських лісах. При цьому це була одна з небагатьох ідей Гітлера, які йому схоже було не надто цікаво поширювати на народні маси. Все таки греки греками, але головне щоб німці вірили у нього. А чи є Гітлер в уявленні німців реінкарнацією Ахілла чи реінкарнацією Альоши Поповича — це вже питання десяте.

Загалом міжвоєнний період у німців можна порівняти з 90-тими роками на пост-совку. Старі ідеали впали. Стара пропаганда вивітрилась разом з чорнобильським димом та викидами з імпортних автомобілів. Велика імперія минулого впала, а з нею впав минулий стиль життя. Мешканцю Веймарської республіки вже не треба було думати чим закінчились чергові бої за три сосни на Західному фронті. Не треба було думати чи друзі нам тепер російські більшовики чи вже вороги. А як перевестись з окопу до штабу під час служби? А як в обхід воєнної цензури передати всю свою палітру емоцій родині в тилу? Тепер Гансу треба було думати чим закривати борги, скільки часу він протягне працюючи у три зміни та що робити з місцевою валютою: зберегти чи спалити. Ніби як і тоді й тоді були якісь турботи, але тепер турботи зовсім інші. З болем згадуються загиблі товариші, які виходить, що загинули ні за що ні про що.

Власне така довга підводка до основної теми є важливою так як історія «Товариства Туле» й дослідження цієї теми у Третьому Рейху дуже важко сприймати без розуміння часу. Без розуміння того в якому становищі опинились мільйони людей через посиденьки у вагоні потягу під Комп’єном. Бо військові поразки у великих війнах так само як і розвали імперій — це не лише про нові розмальовки контурних карт і переведення контрибуцій на монобанку. Це зрушення світогляду мільйонів людей. Тут по-хорошому історію пошуків нацистами Туле треба починати з часів коли слово такого як «нацизм» не існувало. Ні, не з часів Рюрика.

Кінець 19 століття і початок 20-го — це не тільки про появу першого кіно, фотографії та неоромантизм у літературі. Це період, котрий вже після Першої Дідової Війнифранцузи назвуть Belle Époque, або ж «Прекрасна епоха». Прекрасною вона здалась європейцям на противагу періоду після 1914 року і на те були причини. Після Франко-Прусської війни у Європі оформився баланс сил між наддержавами, який проіснує аж до Великої війни. Здавалося, що все. Монстри вспокоїлись, освідченні революціонери припинили революціонувати. Столиці Західної Європи стали осередком салонної культури, світських вечорів та бурхливого життя. Прекрасні французькі дами охоче залицялися до галантних офіцерів знаючи, що їх не рознесе вибухом гармати під яким-небудь Седаном. Знатні люди приємно проводили час попиваючи чайок і скаржились якщо їм не вчасно привезли на замовлення китайський фарфор.

А невчасно його могли завести бо поки в столиці народ по салонах і кафешках — у Китаї відбувався жовторєз. Місцеві качки-ізоляціоністи влаштували повну гойду в посольському кварталі Пекіну в результаті чого на території Піднебесної вторглися 7 імперій + США. Конст Колоніальний лад було наведено успішно. Послів майже урятовано, місцева імператриця отримала по шапці, обмін товарами продовжився.

Якось так життя й тривало. Існувала думка, що у Європі війни завершились, великим імперіям нема ні сенсу ні ресурсів воювати одне проти одного і всяка суєта відбуватиметься лише в колоніях. Що війни будуть у форматі: «На кожне питання є відповідь проста – у нас був «Максим», у них його нема». Якщо у туземців нема кулемету «Максим», то це означає менше втрат колоніальних військ і повну домінацію останніх. І мова не лише про розмальовку карт, хоча в Берліні у 1884 та 1885 році великі імперії власне тим і займались, що розмальовували карту. Мова і про культурну домінацію. Кінець 19 ст і початок 20 ст — це час вивозу архітектурних, мистецьких та інших пам’яток з колоній до Європи. Європейські мислителі знайомляться з працями китайських, індійських та єгипетських мудреців. Незалежне Королівство Греція охоче сприяла розкопкам у себе з метою в т.ч. політичної вигоди. Це час Вікентія Хвойки (Трипілля) та Генріха Шлімана (Троя). Це час експедицій в Арктику та Антарктику. Це час гірських експедицій в Тибет. Це час коли «привідкрилась» Османська Імперія та Іран. І це направду поворотні події взагалі в історії конспірології, окультизму та езотерики. Бо одна справа коли у вас просто церква втрачає авторитет і через це у людей трапляється «вакуум ідей». Ну ок, жити без церкви можна. А що там у нас іще є з європейської традиції? Так, Римська імперія, Греція, вікінги…так, падажжі, а чьо так мало? А шизіти ми по чому будемо? Санітари перемогли, получається?

Паралельно стрімко розвиваються технології та наука. Народ і раніше більш-менш уявляв що робиться у небесах над нами, що там є зорі й сонце навколо якого обертаються планети. Про земне тяжіння теж давно були вкурсі, про форму Землі та атмосферу. Але конкретно у другій половині 19 ст. ці пізнання нарешті вийшли «на великий екран». Почали з’являтись різноманітні державні та приватні наукові товариства, наукові кружки та дебатні клуби, де порядні вчені-джентельмени могли порядно подискутувати та не менш порядно натовкти один одному пику. Так, Лондонське королівське товариство, наприклад, існувало з 17 ст.,але це унікальний проект. А так то зоряний час таких товариств — це 19 ст.

Що ж ми маємо в результаті. Є «Прекрасна епоха» коли нема великих війн і є відносно розмірене життя західноєвропейських еліт. Є колоніалізм, який передбачає процеси із серії «ви поки надто дикі щоб тримати у себе ці твори мистецтва, давайте хай воно у нас поки побуде». Міфи, ідеї та філософія «Глобального півдня» проникають до Старого світу. І є наукові товариства, які у зв’язку з покровительством держави чи відомих меценатів здобувають репутацію осередків «офіційної науки». А якщо є наука офіційна, то…

То у вільних для дискусій суспільствах обов’язково з’явиться унікальний і дуже своєрідний погляд на…. впринципі все. Якою може бути ще форма Землі, як з’явились люди (дарвінізм же якраз ще у моді!), як з’явились деякі конкретні люди, наприклад, німці. З’являються думки щодо того що робиться у космосі та які чудіща там живуть. Аби не виглядати як якісь скучні прагматики, які пускають човники по річках (експеримент, яким намагались довести, що Земля пласка), то свої винаходи можна накласти на якийсь крипторелігійний майндсет. Наприклад, на окультивну версію ісламу.

В це направду може бути важко повірити але історія того самого Товариства Туле, яке полюбляли відвідувати Рудольф Гесс і Альфред Розенберг, має релігійне коріння не з язичництва і не з християнства. І навіть не якого-небудь «арійства». А з ісламу. Засновником товариства був такий собі Рудольф фон Зеботтендорф. Звучить ніби якийсь німецький дворянин, а насправді цей кадр не був ані німецьким, а ні дворянином. І взагалі це псевдонім. Справжнє ім’я — Адам Альфред Глауер. Син інженера-залізничника, який у кінці 19 ст. пожив у Османські імперії, а потім ще раз туди приїхав у 1911 році коли у Німеччині ледве не сів у в’язницю за шахрайство. Тодіж прийняв Османське підданство, а пізніше прийняв іслам (поки в прямому сенсі). Тут треба уточнити який саме іслам він прийняв, бо це важливо в контексті його подальшої творчості. Прийняв він суфізм. Пояснити у двох словах що це таке не вийде, бо значення суфізму буквально залежить від часового проміжку та місця, де люди його сповідують. Скажімо зараз у Європі це сприймається як «м’яка» версія ісламу про любов та самовдосконалення. А от в сучасному Дагестані чи Чечні суфійські шейхи вважаються релігійною опорою Кремля в регіоні, бо типу є протиставленням «революційному» ваххабізму. Але загалом суфізм вважається містичною, або ж езотеричною версією ісламу, де є товсті натяки на реінкарнацію душ та повне прийняття будь-яких місцевих народних традицій, в т.ч. віра в духів предків.

Ну ви поняли. Звісно ж наш новоявлений фон Русішшвайн, ой, перепрошую, фон Зеботтендорф швидко вловив не лише нестандартність вчення, а і його схожість з індійськими (тобто пост-арійськими) віруваннями та європейськими легендами. І його Товариство Туле — це хоч і не зовсім про суфізм, але їх сходки були по суті сумішшю масонських лож та суфійських молитовних зібрань. Народ проводив обов’язкові обряди, співав пісні, обсуждав нумерологію та жидів. Якось один хлопчина настільки засмутився, що його не взяли на черговий сімпозіум Туле через єврейське коріння, що від злості підстрелив Прем’єр-Міністра Народної Держави Баварії (була така після кінця ПСВ) Курта Айснера.

Хлопчину зрозуміти можна, бо й Верховний магістр Товариства хороший і обряди цікаві. А головне — ідеї. Товариство виникає у 1918 році. Часто пишуть, що виникло воно в результаті перейменування організації «Германський орден» - організації, яка існувала ще до ПСВ і по суті була ще однією масонською ложею. Однак це не зовсім так. Члени «Ордену» складали основу Товариства Туле на початку, однак переходили вони туди саме як у нову організацію. Чому переходили? Бо ПСВ сильно вдарило по Ордену. По-перше багато його членів банально загинули, по-друге після поразки Німеччини організація сильно радикалізувалась. Нове керівництво вже не цікавив косплей германських язичників, їх цікавили політичні вбивства. Вбивати хотіли Веймарських урядовців, чиновників обох Баварських республік, видних комуністів та видних євреїв. Звісно ж подібні метаморфози не могли задовольнити усіх, тому частка «поміркованих» подалась шукати собі інші кружки по інтересах і знаходила їх, в т.ч. у Товаристві Туле. Зеботтендорф звісно ж знав багатьох членів «Ордену», бо як і будь-якінішеві ком’юніті, німецькі езотерики не були одне одному чужими. Структурно він мало що змінював.

Товариство Туле — та сама масонська ложа, просто тепер без ухилу в германське неоязичництво. Закрите ком’юніті однодумців, які звісно ж могли мати певні ритуали, однак головним був саме обмін ідей серед умовно правої частини баварського, а потім і загальнонімецького політикуму. У мережі доступний повний список членів та гостів Товариства з якого можна зробити висновок про характер публіки. Це були політики з молодих пост-воєнних партій, письменники, журналісти, юристи, викладачі ВНЗ тощо. Часто можна зустріти інфу про участь у діяльності товариства ледь не усієї майбутньої нацистської верхівки. Що там були і Гесс і Розенберг і сам Фюрер. Але у вказаному списку є приписки хто був прям членом Товариства, а хто так, чисто на каву заскакували. Власне членом був лише Гесс, решта гості. Причому наскільки ці гості часто приходили теж сказати важко, бо все таки ми говоримо про закрите товариство, яке списочок підготувати то звісно можуть (чи то для власного обліку, чи то для товариша майора), але хто там душа компанії, а хто просто зайшов і вийшов не занотовували.

Але так як ми говоримо про Баварію кінця десятих початку двадцятих, то можна припустити, що майбутнім німецьким можновладцям було не до того. У Баварії один комуністичний уряд міняв інший, а згодом владу в регіоні встановила Веймарська Республіка, котра звісно теж не задовольняла потреби ультра-правих. Це епоха політичних вбивств, переслідувань, мітингів по поводу і без. Ряд членів та гостей Товариства Туле брали участь у Пивному путчі Гітлера. Ряд членів та гостей було тоді застрелено поліцією, або кинуто до в’язниці. Короч, по-справжньому зайнятим людям було дійсно не до таїнств Зеботтендорфа та обговоренню його теорій про арійців з космосу.

Ідеями Зеботтендорф настільки проникався, що дуже хотів аби про них дізналось побільше народу. Всі чули про газету «Народний споглядач», він же Völkischer Beobachter — головну партійну газету нацистів. Однак не всі знають, що колись «Народний споглядач» був «Мюнхенським споглядачем» і належав якраз таки нашому головному персонажу до 1921 року! Три роки Товариство Туле поширювало свої нахрюки через одну з найпопулярніших газет Баварії свого часу. Причому контент газети був направду різноманітним. Титулка зазвичай містила якийсь пафоснийзаголовок про «наболіле». Із серії «Єврейський депутат знову зрадив робітників!» Або «Черговий удар в псіну від єврейського банку!». Далі йшли головні політичні новини, потім могло бути щось містично-величне про предків німецького народу, потім спортивні новини. До кросвордів/анекдотів автори тоді ще не додумались, а дарма. Як ви могли б здогадатись ключовою аудиторію газети був німецький робітничий клас, який переживав ненайкращі часи. І знаходив розраду то в пошуку ворогів, то в спорті. Потім газету купила нацистська партія і це було їх направду одна з найкращих інвестицій. Контент змінився не принципово, просто тепер все було чітко згідно лінії однієї партії.

Загалом важко щось говорити про конкретну діяльність Товариства через знову ж таки його закритість. Формально Товариство перестало існувати у 1935 році коли були прийнятті так звані «анти-масонські закони», які по суті прикривали усі закриті окультні та навколорелігійні ГОшки. При цьому саме Товариство ніяк себе не видавало починаючи з 1921 року коли їх газета була продана нацистам. Більшість відомої інфи про Товариство народ бере з книги самого Зеботтендорфа «Перед приходом Гітлера», яка була видана у 1933 році й тоді ж…була заборонена. Ні, книга не була антинацистською, а дуже навіть навпаки. Наш персонаж наскільки зрадів приходу нової влади, що вирішив похвалитись як він доклав до цього руку. І власне книга та – це суцільна бравада із серії: «А потім я такий кажу Гітлеру: Адя, мути партію! В тебе все вийде! А як я їх тоді ще з Гессом звів, ух…!». Само собою Фюреру не зайшли такі одкровення, ще не вистачало щоб народ дізнався про якийсь його зв’язок з напівбожевільним ісламським містиком. А тим паче про якусь його роль у формуванні НСДАП. Вже у 1934 році щасливий «гітлерист» Зеботтендорф утікає з омріяної ним Німеччини назад до турків, причому по чутках він до того ще й був арештований і посидів у СІЗО за свою творчість. У Туреччині він пробув до 8 травня 1945 року. Як гадаєте, що зробив наш активіст у день коли режим, який його прогнав з країни, нарешті ліквідувався? Режим, який його ув’язнив, заборонив його книгу та робив вигляд ніби його та Товариства Туле просто не існує. Правильно, «прийняв іслам» вдруге і остаточно. Стрибнув насмерть у Босфор.

У наступному розділі буде короткий аналіз основних теорій змови пов’язаних із Товариством Туле. Теорія появи прото-німців з космосу. Розробка чудо-зброї для Гітлера. Ідея завоювання Арктики. Ну і наостанок про вплив Товариства на політику Рейху.

[§ 6] Туле та теорії змови

В теоріях змов Туле асоціюється з давніми цивілізаціями та втраченими землями і часто використовується як доказ деяких прихованих знань та альтернативної історії.

[§ 6.1] Концепція появи німців згідно Товариства

Якою може бути містична теорія походження народу? Найочевидніший варіант — це провести генеалогію від якогось великого народу минувщини. Так той же Гітлер вважав, що німці походять від древніх греків, вірмени часто згадують Древню Аррату, а Саддам Хусейн вірив, що він нащадок шумерських царів.

Інший спосіб — це прописати походження від міфічного народу. Наприклад, гіпербореїв, атлантів чи древніх укрів. Ще цікавішою може бути версія про космічне походження народу. Наприклад, Єлена Блаватська впринципі вважала, що більшість живучих на Землі людей мають предків з Космосу. Щось із цього мало би обрати й Товариство Туле аби надати значимості германському народу.

І вони об’єднали всі три способи.

По-перше острів Туле — це можливо й не острів. Можливо це місто. А саме місто у Гіпербореї на Північному Полюсі. Колись давно там була велика цивілізація, яка володіла технологіями небаченими навіть для першої половини 20 ст.. Такі технології та цивілізація мала недарма. Бо то була цивілізація древніх людей, які є предками індоарійських племен.

Окремою цікавинкою є назва вказаних племен. Їх у Товаристві називали «люциферітами». Здавалося б це якісь уже сатанистські натяки, але все куди «простіше». З латини люцифер перекладається як «той, що приносить світло». Тобто таким чином можна називати зорі. Тобто мешканці Туле, які власне й дали старт індоарійської цивілізації — це власне зоряні люди, які прибули з якогось іногалактичного сузір’я на Землю. Тут побудували велику цивілізацію, яка була втрачена.

Взагалі цікавою тут є не стільки сама теорія, скільки сам концепт «втраченої цивілізації». На перший погляд все доволі прозаїчно: конспірологи таким чином пояснюють чому величного народу не існує досі, чому не лишив пам’яток і чому загалом конспірологи — перші носії таких пізнань. З іншого боку є тут щось сакраментальне. У попередньому розділі ми згадували, що засновник Товариства був мусульманином суфійського толку, а суфізм — це езотерична версія ісламу з натяками на реінкарнацію душ. Але ж якщо душа людини може з часом переродитись, то…чому переродитись не може цілий народ?

Таке трактування робить Туле та його древніх мешканців такою собі алюзією на те ким могли би бути німці сьогодні. На їх призначення та на їх потенціал. Можна сприймати історії про Гіпербореї чи Атлантиди як просто байки про неіснуючі країни, а можна їх сприймати і як соціальний конструкт. Що Туле — це шлях, яким повинні йти німці аби досягти величі своїх предків. Зверніть увагу: мова йде не про острів десь у Карибському морі з пальмами, латиносками та Куба лібре. А про острів на далекій Півночі серед вічних льодів та холоду. Туле – це не про спочивання на лаврах, це про вічну боротьбу за виживання та вічні труднощі. І от тут то якраз і є стежка, яка може пов’язати ідеологію Туле з ідеологією НСДАП. І це, погодьтесь, цікавіше тлумачення ніж «Туле як піаркампанія величі германців».

[§ 6.2] Чудо-зброя для Гітлера

Одна з найбільш притягнутих теорій до Товариства, яка насправді є почалась просто як художня оповідь. У 1960 році світ побачила книга Жака Берж’є та Луї Повеля «Ранок магів». Книга ця стосувалась, як не дивно, нацистів, точніше їх окультної діяльності. Автори змальовують сцени обрядів Аненербе, Товариства Туле та СС. Театральщина йде вперемішку зі сценами, де нацистські лідери по езотеричому скайпу спілкуються з ламами Тибету або з індуськими мудрецями. Про суфійських шейхів, до течі, теж згадують.

Суть обрядів та робочих зідзвонів з тибетськими мудрецями полягав не лише в обміні містичним досвідом, а і у передачі натхнення. Точніше не так. У передачі НАТХНЕННЯ на публічні виступи, політичні кампанії та нарешті на прихід до влади. Після здобуття влади у Німеччині нацисти молились вже не за бонусні очки красномовства, а за прокачку зброї. Ніби як люди з Товариства Туле займались пошуком артефактів древніх людей, з яких можна було би щось мощне створити.

Єдині зачіпки цієї теорії полягають у реальних археологічних розкопках, які німці вели у себе та на окупованих територіях. Згідно документів детальки до «вундервафлі» ніхто не шукав проте при бажанні спіритичне вдосконалення німецького ПВК можна розгледіти і у німецьких проектів щодо ядерної зброї і щодо вже готового девайсу — першої балістичної ракети ФАУ-2. Але чи пов’язувати створення її з містичними практиками — це вже питання віри. При чому в основному всі претензії летять у бік Рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, хоча той навіть не був членом Туле. Більше того навіть у його «гостюванні» там є великі сумніви.

[§ 6.3] Вторгнення на Арктику

Ні, саме вторгнення нацистів у Арктику не є конспірологією, бо офіційно задокументовано Операцію Регенбоген коли німецькі кораблі мали заблокувати порт Мурманськ від британських поставок у 1942 році. Конспірологією є те, що німці хотіли не просто обламати совку поставки зброї, німці хотіли прямо таки захопити всю Арктику, ну й заодно той самий острів Туле чи що від нього лишилось.

Направду ця теорія є якраз найвірогіднішою з представлених, бо так то контроль над Арктикою дає величезні переваги у до транспортування вантажів і до військових операцій проти США, СРСР чи Британії. Ну і фактор нафти не забуваємо, про те що на Арктиці можна добувати нафту знали ще тоді.

Окрім того у німців існували плани поетапного охоплення флотом цього материка. Плану майбутніх розкопок острова Туле не було, але це певно із серії «само собою». Будемо разом з нафтою добувати мегаліти та силу прагерманців.

Однак, єдиним планом, який стосувався бойових дій навколо Арктики, і який було реалізовано — вищевказаний план Регенбоген. На цьому «завоювання Арктики Рейхом» було завершене по 2 причинам:

Власне фактичним переможцем були сухопутні сили + Люфтваффе. Німецький флот хронічно недофінансовувався, особливо після потоплення лінкору «Бісмарк» у 1941 році, який по важливості був чимось на кшталт крейсеру «Москва» для сучасної РФ. Дуже іронічно, враховуючи, що місце глави держави після смерті Гітлера зайняв Головнокомандувач Крігсмаріне Карл Деніц. Він же й підписував капітуляцію Рейху.

[§ 6.4] Вплив на політику Рейху

Ця теорія цікава не стільки своїм наповненням, скільки своїми «вірянами». Бо суть наповнення тут і пояснювати не треба, але куди кумеднішим є те, що основними ретрансляторами теорії про Товариство Туле як консолідацію нацистських еліт є люди, які самі боряться проти конспірологій. Коротше кажучи в супер-важливість Туле для нацистського лору вірять анти-нацисти.

Про те що членами Товариства є ледь не вся нацистська верхівка можна почитати і на сайтах присвячених Холокосту і у научпоперів з ютубу і на сайтах присвячених антифашистському просвітництву. Всім їм дуже хочеться зробити з Товариства такий собі пруф шизоїдності еліт Рейху. Мовляв от до чого ці ваші астрології і магії доводять. Сьогодні ти гадаєш на Таро, а завтра будуєш концтабори. Ну і загалом людям простіше уявляти собі зло як що паранормальне, щось звихнуте на божевільних ідеях та нераціональному й некритичному мисленні. Про банальність зла поговоримо якось в інший раз, а поки розберемо саму теорію. Для того аби краще зрозуміти роль Товариства у житті НСДАП пропонуємо глянути на діяльність кружка Зеботтендорфа очима самих топ-нацистів.

У статті Реджинальда Фелпса «Перед приходом Гітлера: «Товариство Туле та Германський орден» описуються враження окремих нацистських діячів від засідань Товариства і…це прям весело. Герінг взагалі не розрізняв Туле й Орден, постійно їх плутав і потім стібав відвідувачів за шизоїдність. Лідер Німецької Робітничої партії (яка потім стане НСДАП) Дракслер у якийсь момент попросив не згадувати при ньому назву Туле, бо «то якісь пройдисвіти». Більшість відвідувань засідань компашки Гітлера припали на 1919 рік і ні, вони не обговорювали з якого саме сузір’я люциферити прилетіли на Землю. Вони обговорювали як їм скинути комуністичний уряд Баварії, де ховати зброю і як ліквідовувати верхівку комуняк. Як тільки друга і остання Баварська республіка припинала існування — інтерес до кружка зник, Гітлера далі цікавило лише їх друковане видання для ведення пропаганди. До речі щодо пропаганди.

Як і будь-які порядні німецькі ультра-праві члени Товариства Туле виказували різноманітну підтримку Фрайкору та їх анти-комуністичній боротьбі. Сам Зеботтендорф постачав Фрайкор своїми газетками, щоб людям було що почитати на дозвіллі. Але у якийсь момент офіцер Рейхсверу Моль, який якраз звідувавчастинами Фрайкору, наказав негайно позабирати у бійців газетки через передоз шизи й анти-семітизму в статтях. Не оцінив польоту думки.

Взагалі найкраще за будь-які спогади ставлення керівництва нацистів Товариства описують директиви Гітлера з 1933 по 1935 рік які поклали край закритим організаціям, «масонським ложам» та незалежному неоязичництву. Нацисти використовували аудиторію Товариства для організації планів протидії Веймару та баварським комуністам. Вони використовували їх газету для власної пропаганди, а для більшої контрольованості ту газету потім придбали. Вони були не проти міфотворчості Зеботтендорфа, бо це вкладалось у їх власну пропаганду. Як тільки мета була досягнута «Верховний магістр» вилетів з країни, а про космічних арійців було дозволено віщати хіба Гіммлеру та й то за зачиненими дверима, та й то сам Гіммлер у космічних арійців не вірив.

Тому теорія може й цікава, але реальність прозаїчна. Політика може мати багато спільного з міфами, але одним цілим їм бути не судилось. Нема сенсу сперечатись чи вірив Гітлер у зоряних прибульців, чи вірив він у пласку Землю (навряд чи, бо тоді не виголошував би ідей захоплення Арктики) та чи вірив він у Гіперборею. Як показують його діяння в першу чергу він вірив у себе й того самого вимагав від інших. Віри в Гітлера.

[§ 7] Культурний вплив

[§ 7.1] Література

Ультіма Туле! Останній острів! 

Тут, в гаванях твоїх, на трохи спустимо вітрила, 

на трохи відпочинемо, від нескінченних пошуків. 

Генрі Водсворт Лонгфелло, "Ultima Thule" (1880)

Поки мандрівники, географи та науковці, заклопотані хорографією Сепентріону, намагалися знайти Туле на карті, поети та митці, як і їхні попередники, продовжували використовувати топонім, не беручи до уваги джерело свого натхнення.

Літературні міркування є основною рушійною силою використання образу Туле, оскільки вони явно спокушаються мелодійним звучанням назви, яка несе в собі таємниче минуле з символічними конотаціями.

Для багатьох письменників Туле зберіг свій статус знакового острова, що позначає межу між Заходом і Північчю, залежно від того, протиставляється він Півдню чи Сходу; в їхніх очах він символізує кінець свідомого світу. Переносне значення вислову «ultima Thüle» змінювалося з плином часом. В епоху Ренесансу метафори були продовженням античного вживання, яке відтворювалося брутально.

Згодом розрив між моделями, заданими Грецією та Римом, збільшився, і сенс закладений в слові Туле розгорнувся в урізаній формі, яка може бути використана для позначення чого завгодно. Перш за все — чогось далекого й невідомого, чогось як «сюжетний вішак», на який легко кинути будь-який «історичний одяг».

Слід Туле зустрічається й в класичній, базовій літературі для нашої сучасності. Зокрема, Йоганна Вольфганга фон Гете: спочатку в поемі «Geistesgruß» де під впливом Йоганна Гердера змінив місце дії на міфічне острівне королівство Туле [яку той написав під час подорожі до замку Ланек на річці Лан], а потім в «Королю Туле» («Der König in Thule» ) «Баладі про Туле», написаній Гете в 1774 році та введеній в «Фауста» у 1808 році як вступ Гретхен.

"Der König in Thule"

"Es war ein König in Thule,
Gar treu bis an das Grab,
Dem sterbend seine Buhle
einen goldnen Becher gab.

Es ging ihm nichts darüber,
Er leert' ihn jeden Schmaus;
Die Augen gingen ihm über,
So oft er trank daraus.

Und als er kam zu sterben,
Zählt' er seine Städt' im Reich,
Gönnt' alles seinen Erben,
Den Becher nicht zugleich.

Er saß beim Königsmahle,
Die Ritter um ihn her,
Auf hohem Vätersaale,
Dort auf dem Schloß am Meer.

Dort stand der alte Zecher,
Trank letzte Lebensglut,
Und warf den heiligen Becher
Hinunter in die Flut.

Er sah ihn stürzen, trinken
Und sinken tief ins Meer,
die Augen täten ihm sinken,
Trank nie einen Tropfen mehr"

Згодом ці рядки поклали на музику багато відомих композиторів, зокрема, Франц Шуберт.

В XX століті Туле продовжує приваблювати літераторів, але вже по-іншому. Фернан Лаллеман у «Бортовий щоденнику Піфеї» (1935) та Норбер Рулан у романі «Працівники землі» (1984), приклади яких є союзними концепції Ісландія-Туле, більше не перетворюють цей острів на уявне королівство та колиску героїчних рас; вони воліють перетворити його на землю, куди ніколи не потрапляєш, зберігаючи таким чином свою частку таємничості:

"Корабель звільнився від криги і повернувся на відкриту воду, де я повернув його, щоб він попрямував назад на південь світу. У сльозі туману я не бачив нічого, окрім криги в напрямку до Сепентріона, на сході та заході. 

- Muir Kronim!" - вигукнув Лейкос.

- Замерзле море!" - переклав Венітат. 

- Богиня наказала нам повернутися, вона не дозволить нам вийти звідси якщо    зайдемо далі.”

F. Lallemand, Jorney d bord de Pytheas, Paris, 1956, pp. 170-171. 

Згадай, що ти мені щойно сказав. Сонце, яке світить місяцями, лід, який приймає форму гір, море, яке складається з льоду... Ці таємниці означають, що це не людський світ. Нас тягне до абсолюту, але ми не можемо його пізнати. Ні наше тіло, ні наш розум не мають для цього засобів. Коли ми наближаємося до нього, то бачимо проблиски дивних світів, світів богів або нашої омани. Потім це все зникає. Так краще, інакше ми б загинули, як Ікар.

N. Rouland, Les lauriers de cendre , Arles, 1984, p. 193.

У своїй поемі «Країні мрій» Едгара Аллана По, одній з незліченних літературних алюзій на загадкови острів, він позначається як «...дикий дивний клімат, який лежить, піднесений, поза простором — поза часом».

Творча географія, якщо її можна так назвати, крайнього півдня сама по собі є своєрідною гротескною інверсією, несвідомим кошмаром знелюдненої, спустошеної Європи та Америки.

Для початку важливо нагадати собі, що полюси планети були для дослідників, письменників й мислителів насамперед простором уяви, аж до ХХ століття. Картографія полюсів була, по суті, майже повністю уявною. Відкриті в епоху відродження химерні теорії по типу Порожнистої землі та Арктики як гіганського виру де зустрічаються і стикаються всі чотири води світу.

Фантастика та інше

Назва острову Туле (без контексту який вона означає) застосовувалося до стародавніх земель у художній літературі письменників «Лавкрафтівського гуртка» Роберта Е. Говарда та Кларка Ештона Сміта («Гіперборейський цикл»), а його роль у міфах про Ктулху була систематизована в оповіданнях Ліна Картера.

Серед німецької літератури на цьому грунті вирізняється Вільгельм Ландіг (1909-1997), який опублікував романи Götzen gegen Thule (1971), Wolfzeit um Thule (1980) і Rebellen für Thule (1991). Важко сказати про що вони. Важко зрозуміти про що вони. Просто важко.

Процес використання Туле в літературі триває до сучасності; наприклад, Піфей є ключовою темою в «Максимусових віршах» Чарльза Олсона (1910-1970). Деталі подорожі Піфея також служать тлом для першого розділу науково-фантастичного роману Пола Андерсона «Човен мільйона років» (1926-2001). Трилогія «Кам’яні історії» Менді Геггіт («Буркотіння моржів», 2018; «Шукач бурштину», 2019; «Танцівниці ліри», 2020) теж розповідає про подорожі Піфея з Массалії.

Найновіші екземпляри

Жанр фентезі досі має чималу популярність серед читаючих й видається з року в рік. А з ними й традиційно вживаний в цьому жанрі острів з прадавнім злом або невідомими таємницями — Туле.

[§ 7.2] Фільми

У кіно, яке зазвичай базується на літературі, острів Туле зображується ще більш зовнішньо видозміненим. Пройшовши крізь дев’ять кіл суб’єктивності ідея Туле стає ще більш безформною.

У 1936 році, коли великий кінорежисер Майкл Пауелл зняв свій документальний фільм «Край світу» («The Edge of the World») про життя на «Фулі» («Foula») [неправильне тлумачення назви острову з латинської].

Фільм розповідає про депопуляцію одного з ізольованих зовнішніх островів Шотландії, коли молоде покоління виїжджає в пошуках більших можливостей, та ускладнюють наслідування старих острівних традицій.

Вступ до фільму є суворим одкровенням історії острова. У заголовку ми читаємо, що коли флот імператора Агріколи плавав навколо Британії, вони побачили з Оркнейських островів далекий острів, який назвали Ультіма Туле, останній острів, край світу. Дуже драматично!

Той факт, що «Foula» - це норвезьке слово («Пташиний острів») яке не має нічого спільного з Туле, не повинно викликати зауважень до фільму. Кіноматограф не має мети відтворити все правдивим до найменших дрібниць, навпаки, його головним завданням є перекроїти реальність в формат кіноплівки та зробити це непомітним для глядача.

[§ 7.3] Марки

Ці поштові марки з Фарерських островів відтворюють частину карти Carta Marina, створеної у 1539 році. На ній зображені Фарерські острови (Fare) з розташованим поруч островом Туле (Tile). Фарерські острови — лише одне з багатьох місць у північній частині світу, які змагаються за розташування Туле.

26 липня 1935 року було випущено серію з чотирьох пам’ятних марок. На всіх марках набору є напис «Thule 1910-1935». Вони були розроблені Кнудом Кіном і надруковані в Копенгагені, Данія.

Марки з котами які не стосуються теми

[§ 7.4] Музика

Натхненний націонал-соціалістичним колоритом острову Туле є однойменна шведська рок-група («Ultima Thule»), яка чітко згадує у своїх піснях «вищість білої раси», тоді як їхній перший альбом був підтриманий націоналістичним рухом «Bevara Sverige Svenskt» ( s.s .«Збережімо Швецію шведською»).

[§ 8] Післямова

[§ 8.1] Керуючи хаосом

Людська уява не сприймає порожнечі. Прогалини та протиріччя у стародавніх географічних та релігійних текстах забезпечили інтерес до фантомних місць. Цей інтерес до пізнання таємниць оточуючого світу звивистими шляхами посмуговує всю історію людства аж до наших днів.

Грецький науковець та мандрівник, здійснює у другій половині IV ст. до н.е. пам’ятну подорож на північ. Не тільки дізнається звідки до його рідного міста приходять товари, а й відкриває для античного світу існування легендарного по зовнішнім ознакам острова, назва якого — Туле.

Чи були цей міф відлунням більш ранніх контактів критомінойців та мікенців [попередників класичної стародавньої Греції] з цією частиною світу? Існує велика ймовірність.

Наскільки нам відомо, ніхто після Піфея офіційно не наважився піти його слідами, і саме цей факт, мабуть, сприяв утворенню навколо цього острову міфологічного куполу з плином часу. Хоча класичні та середньовічні автори багато коментували Туле, насправді вони не мали нічого іншого, окрім того, що, як вважається, прямо чи опосередковано виходило від самого Піфея.

Не вписується в цю концепцію лише військовий похід римського полководця Агріколи, який за словами Тацита теж побачив береги Туле. Втім, нам ніколи не вдастся дізнатися чи був це той самий Туле, який бачили експедиція Піфея. Ймовірно, слід розрізняти дві різні варіації острову: «Піфейський Туле» [який згадується у працях, написаних до 85 р. н.е.] й «Агріколанський Туле» [у пізніших працях, які, як видається, спираються на спостереження, зроблені під час походів у північній Атлантиці під проводом Агріколи у 79-85 рр. н.е.], оскільки вони представляють різні підходи до ідентифікації загадкового суходолу на крайній півночі.

Знаходження Туле є фінальним епізодом в традиції «Аргонавтики», саг про відважних стародавніх мандрівників та їх пошуків недосяжного. Тріумфу людства.

У своїй уявній реконструкції морської подорожі Піфея французький дослідник Гастон Брош зображує острів та води навколо нього у спосіб, характерний для того, що можна назвати «полярною містикою». В ній «Ultima Thule» виступає як гранична точка людської присутності й розуміння, за якою є лише тиша й безкінечна білість подібна до мармуру, а отже, простір, що потенційно може відкрити перспективи «нумінозного жаху»:

Століття за століттям минали без остаточного вияснення чим було це фантомне місце. Туле досяг «міфічного виміру» й «дематеріалізації». Став більше ідеєю, ніж реальним місцем, абстрактним поняттям, символічним орієнтиром північного краю світу. Зрештою, не випадково Плутарх зауважив, що:

Пошуки нового світу завжди були на порядку денному, чи то з комерційною метою, чи то в інтересах науки, чи то просто для того, щоб дійти туди, де до того не було сліду людини. Тож виникнувши колись як матеріалізація людського уявлення про крайню північну межу придатного для життя світу, Ультіма Туле неминуче продовжувала, зі зростанням географічних знань, «рухатися» на північ.

Кінцеву мету цього «руху» вдало описало вже згадане в цій історії пророцтво римського філософа Луція Аннея Сенеки:

[§ 8.2] Посилання на телеграм-канали

Посилання на телеграм-канал «Фортель» автора [Acratoforus]:

Посилання на телеграм-канал «Протоколи українських мудреців» який надав значну допомогу у визначенні місця «Туле» в XX та XXI століттях й особливо в контексті теорій змов:

[§ 8.3] Кінець