«Ловці променів» — це не просто книга, це унікальна подорож у світ японської поезії, перенесеної в український контекст.
Тетяна Островська дарує читачам 48 глибоких і водночас простих хайку, які в поєднанні з фотоколажами Володимира Тарасова створюють неповторний літературний перформанс. Ця збірка — справжній скарб, що занурює в красу природи та людського життя, розгортаючи перед нами дві доби нового часу.
Читайте рецензію літкритикині медіа «Bestseller» Ангеліни Іванченко, щоб відчути, як східна поетика може проникнути в глибини вашої душі та залишити на серці слід.
Із чого складається збірка?
Тоненька та маленька книжечка на 100 сторінок — скарб, адже під палітуркою на нас чекають 48 хайку, яких в українській літературі обмаль, у супроводі фотоколажів. Тому тим цінніше мати такі видання: рідкісна поетична форма в поєднанні із мистецтвом фотомонтажу перетворюють паперову книгу на ексклюзивний літературний перформанс.
Унікальність хайку.
Унікальність — це завжди історія про наслідки порівняння. Порівняння, своєю чергою, можливе лише в контексті. Тим-то й цікаві хайку нашому читачеві, бо, порівнюючи з українською літературною традицією, нічого схожого ми не мали довгий час.
Хайку — японська поетична форма, що складається з трьох рядків, де перший та третій рядок містять по п’ять складів, а другий — сім складів, яке своїм походженням завдячує танка (танкі) — ще одній японській поетичній формі. Це більш складний та розлогий жанр ліричної поезії: п’ятивірш, що складається із чергування п’яти- та семискладових рядків, де перші три (5–7–5) — хокку, а завершальні два (7–7) — аґеку.
Щось подібне до цього з’явилося в українській літературі у 2003 році завдяки Владиславу Кунгурову, який створив пиріжки — чотиривірші, написані чотиристопним ямбом, малими літерами, без розділових знаків та за браком явних рим.
Історичний екскурс.
Хайку — це прояв молодечого бунтарства. Зменшення значення різниці між соціальними класами на початку XVII сторіччя у Японії сформувало нове покоління поетів, яке почало писати в простішій формі та зображаючи реальні образи та ситуації, що відрізнялося від танка, які зазвичай містять загадки, алегорії та метафори. Завдяки цим чинникам японці почали сприймати хайку як засіб вираження своїх думок та почуттів, що сприяло швидкому розповсюдженню та популярності нового жанру, адже поети зосереджували увагу на природі й відображали настрої та емоції людей, які жили в гармонії з нею. Хайку демонстрували саме простоту та красу людського життя, а також відображали радість та горе, що супроводжували повсякденність.
48 хайку — 48 годин — 48 фотоколажів
Першими перекладати хайку почали французи — і цей жанр дуже тісно вплівся в їхнє життя, тож цілком органічним є те, що збірка «Ловці променів» двомовна: українсько-французька. Та якщо французький переклад оцінити я не спроможна, бо не володію цією мовою, то український оригінал полонив.
Збірка сформована таким чином: на одне хайку припадає один фотоколаж, який не обов’язково прямо відображає вірш, але завжди з ним «у діалозі». Симбіоз образотворчої форми мистецтва та мистецтва слова, яке доповнюється перекладом, фіксує дві доби тієї нетривкої реальності, яка постала перед нами на початку лютого 22-го.
Що є в українських хайку?
Українська збірка хайку повністю відповідає східній поетиці, адже авторка фіксує, неначе знімає на плівку (і тут дуже доречні саме фотоколажі!), ті імпульси, які пробігали її тілом перед роздумами на ту чи іншу тему. Говорячи про теми, то вони також витримані в найкращих японських традиціях: природа та людське життя переплітаються так тісно, що подекуди важко відрізнити, де закінчується одне й починається інше.
Колись засновник жанру Мацуо Басьо написав три принципи доброго написання хайку:
сабі — зосередженість, спокійна радість самотності;
сіфі — усвідомлення гармонії прекрасного;
наусомі — глибина проникнення.
І їх усіх дотримуються «Ловці променів».
Сприйняття східної поетики.
«… кожен із читачів сприймає й розуміє цю поезію (навіть один і той же вірш!) по-різному, відкриваючи в ній те, що асоціюється лише з його власним життєвим досвідом, його долею, тими потаємними почуттями душі, що народжуються лише в його серці, що живуть і помирають разом з окремою неповторною людиною». (с) Іван Бондаренко — український мовознавець, перекладач.
Особисто мною книга прочиталася дуже швидко: 12 хвилин і я отямилася на останньому розгорті. Направду таке читання личить розтягувати, бо хоч це і трирядковий вірш на 17 складів, але глибини та сили в ньому стільки ж, скільки й у поемі. Така специфіка хайку склалася завдяки непересічній рисі японців, коли роздуми над однією річчю/явищем/подією/тощо ведуться годинами. От і я думала, що читатиму по декілька хоку на день, але склалося не так, як гадалося. Артбук затягнув у себе й не відпускав.
Дорогоцінність бібліотеки.
Це те видання, яке водночас і книга-медитація, і книга-імпреза. Його можна, ба навіть потрібно, покласти на журнальний столик, щоб мати змогу гортати її час від часу та поринати у вічне споглядання часів та просторів.
Літературна критикиня: Ангеліна Іванченко
Коректорка: Анна Ковбасенко
Дизайнерка: Лідія Порхун
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
