Щоразу після екранізації того чи іншого твору видатного готика та містика літератури Едґара Аллана По цікавість читача до його творів зростає.
Особисто я можу пригадати такі відображення його ідей у сучасній масовій культурі, як: геловінська серія-антологія “Сімпсонів” (2с. 3еп.), один з сюжетів в якій був натхненний віршем “Крук”; серія коміксів та мультсеріал за ними “Лінор - мила маленька мертва дівчинка”, що були натхненні віршем “Лінор”; та геть новітній серіал “Падіння дому Ашерів”, що, власне, натхненний однойменним оповіданням Едґара Алана По.
Цей письменник був недооціненним генієм свого часу, чий вклад у літературу та традицію горору важко переоцінити. Він був одним з засновників того явища, яке ми зараз й розуміємо як “жахи”.
А оскільки я є людиною, отже, істотою соціальною, мені стало цікаво також ознайомитись з ще невідомими мені творами По. Й шляхом нетривалого пошуку в інтернеті мені трапилася унікальна збірка перекладених творів По - один з доробків Майка Йогансена.
Ті, хто цікавляться історією Розстріляного Відродження або є глядачами Телебачення Торонто, мали чути це ім’я. ТТ робили випуск про унікальну постать Майка Йогансена та його сумліну працю задля майбутнього української літератури.
І тут важливо сказати, що інтернет є одним з найважливіших винаходів людства. Завдяки інтернетові кожна людина має можливість прочитати цю збірку 1928 року видання, навіть не маючи у бібліотеці дивом збереженого примірника, бо не всім (мало кому) могли дістатися книги ще від прабабусі.
Отже, поєдналися дві добрі речі одночасно - праця Майка Йогансена та талант Едґара Алана По.
Екранізація “Падіння дому Ашерів” геть нічим не нагадує оригінал, окрім імені головної постаті оповідання. Втім, як і "Привиди маєтку Блай”, що також були адаптацією цим режисером класичного горору “Поворот гвинта” Г. Джеймса. Тож варто було очікувати того, що прийнято називати “натхненістю” та “новим поглядом”, а не дослівного слідування оригіналові. Звісно, це не є саме по собі поганим.
Недолік класичних горорів (тобто, горорів, що вже є класикою літератури), як і їхня цінність, полягає в тому, що вони були першопрохідцями свого часу. Багато оповідань По можна вважати витоками горору, творцями жанру, Генрі Джеймс творив трохи пізніше у 19 столітті, але на той час цей жанр ще не мав такого різноманіття. Й саме тому ті сюжети, що тоді вражали й бентежили читача, зараз вже здаються наївними. Сучасні читачі та глядачі перенасичені шквалом фільмів горорів, що їх щороку знімається безліч. Й у лаконічних готичних творах для нас немає тієї новизни та неочікуваності, що її відчували тодішні читачі. Ми вже знаємо усі ці сюжети, бо По надихав багатьох письменників жанру, виникало багато послідовників, що несли його сюжети далі крізь віки, видозмінювали класичні сюжети тощо.
Сюжет “Падіння дому Ашерів” є класичним гнітючим сюжетом, який напружує читача атмосферою й закінчується містичним фіналом. Звісно, коротке оповідання, що має вражати стрімкістю розв’язки моторошних подій, не підійде для цілого серіалу - з нього б хіба вийшла добра короткометражка у руках вмілих режисерів та сценаристів. Особисто мене воно не налякало.
В цілому, мушу сказати, що у конкретному випадкові мені переклад Майка Йогансена сподобався менше, ніж у В. Вишневого. Безумовно, обидва переклади є дослівними й тут немає до чого придертися, але читати переклад Йогансера було складно. Чи то справа у стилізації, яку мені складно оцінити через помірне знання англійської, чи то в якомусь стилі саме Йогансена, але переклад Вишневого особисто мені здався поетичнішим. Що цікаво, таким складним та “нерівним” був лише цей конкретний переклад. Схиляюся до того, що особливості літературної української мови на початку 20ст., стилізація під маніру По та якісь особисті вподобання Йогансена у купі дали такий результат, бо у збірці є оповідання, які читати легче, а є й більш, скажімо, велемовні.
Якою ж є творчість Едґара Аллана По?
Вона однозначно здивує тих, хто звик розглядати По крізь призму того образу, що був йому створений суспільством. По не є творцем одного жанру й наряду з похмурими готичними “Круком” та “Беренікою” в нього є серія детективних оповідань про шевальє К. Оґюста Дюпена, а також “Ти єси!”, та жартівливі твори на кшталт “Дідька на дзвіниці”. Він писав як вірші, так і прозу.
Деякі його оповідання, наприклад “Людина юрби”, “Яма та маятник”, “Мовчання - баснь”, здаються сумбурними, вирваними з контексту, написаними для атмосфери та настрою. Інші, як “Метценґерштайн”, “Овальний портрет”, “Факти в справі містера Волдемара”, “Падіння дому Ашерів”, є класичними історіями жахів з нагнітанням напруги та містичною розв’язкою. Не гребує він й пригодницьким жанром - ті ж таки детективні оповідання або “Золотий жук”. По також подобається занурюватися у свідомість злочинців, розглядати їхні мотиви та спосіб думок. Наприклад, у “Береніці”, “Чорному коті”, “Викажчик - серце”. Для любителів меланхолійної романтичної драми теж дещо є - “Побачення”, “Аннабель Лі”.
По спробував себе у багатьох жанрах, але у кожному залишився самим собою - зі своєю любов’ю до аналізу, заглиблення, пошуку та розкриття мотивів. З його творів виникає відчуття, що він любив усе обґрунтувати й виснувати, але не був позбавлений піднесеної ліричності та містики.
Отже, у випадку з найвідомішими екранізаціями По не можна порадити спершу ознайомитися з оригіналом, якщо сподобалось. Бо екранізації часто лише черпають натхнення з творчості По, але не є повноцінними екранізаціями творів. Хіба що, мабуть, “Історії жаху” 1962 року та фільми по оповіданням про Оґюста Дюпена більш-менш слідують букві оригіналу.
Тим не менш, прочитати По варто тим, кому просто приємно провести кілька вечорів з книгою та поринути у думки автора.
