Відомо, що попри велику кількість літературних персонажів, створених людьми, все ж є певні елементи, які формують так званий архетип того чи іншого персонажа – від банальних злих геніїв, трикстерів, героїв, шукачів до більш неочевидних. Саме про останніх сьогодні і поговоримо.
Enfant terrible
Даний термін пішов з французької мови і буквально означає «жахлива дитина». Цей архетип – це дитина, як можна зрозуміти із назви, але не просто якийсь хуліган, шибеник чи бунтар проти системи, а саме жах. Цей персонаж є вчиняє речі, котрі порушують загально уставлену мораль та закон із власних мотивів. Простіше кажучи – робить погані речі, бо має своє викривлене бачення світу/дитині тупо в кайф.
Цей архетип кидає виклик всьому «нормальному», але через свій вік має певний «імунітет» до покарання, загрожує суспільному порядку, але при цьому іноді є дзеркалом того ж самого суспільства та викриває його фальшивість. Жахлива дитина зазвичай – це або продукт наслідків цього суспільства, або ж апріорі фізичне втілення антиподу до того, що ми називає чи вважаємо «нормальним» – свідоме чи несвідоме. «Осина фабрика», «Тринадцята казка», «Сходження Ганнібала» – в яких присутні персонажі з архетипом «жахлива дитина»(і при цьому деякі із них постали зразу, як у «ОФ та ТК, а от Ганнібал став Ганнібалом у зв’язку із пережитою Другою світовою та моторошною загибеллю молодшої сестри). Щодо української літератури, то якогось яскраво вираженого прикладу нема. Так, можна взяти того ж Чіпку із «Волів», та на шлях антиморального і антизаконного він вже став у дорослому віці. Ще один претендент – це Ваня із однойменної повісті Валер’яна Підмогильного, але із «жахливого» хіба лиш доволі брутальне вбивство пса(і потім того ж Ваню мучить совість через це). Цей архетип більш притаманний сучасній українській літературі, оскільки класична довгий час зображувала дітей романтизовано, як невинних страждальців чи продовження якоїсь «священної місії» своїх батьків чи інших старших персонажів.
Святий вар’ят
Зазвичай перша поява є стереотипною – цей архетип виглядає як звичайний божевільний чи дивакуватий і лише згодом у його слова чи дії починають мати сенс. Такі персонажі зазвичай «вільні» він рамок світу, суспільства. Грубо кажучи – це божевільні, котрі мають сенс. Серед прикладів – це Саймон із «Володаря Мух», котрий зрозумів справжню сутність зла і те, що його природа не зовнішня, а внутрішня(тобто – група «мисливців»), блазень Короля Ліра, Старий із «Старий та море» Хемінгуея. Щодо української літератури, то частково таким «святим вар’ятом» може бути Тарас Мазайло із «Мина Мазайло» Куліша, адже його параноя щодо українізації буде не безпідставною(шкода тільки, що це з’ясувалось не у творі, а в реальному житті).
Тінь Героя
Герой навиворіт – він діє героїчно, веде за собою багато людей, має певні чесноти, але цілі його егоїстичні, темні, незаконні. Зазвичай вони діють за принципом «мета виправдовує засоби», або ж досягнути великих речей нечесними методами. Тобто – є два «шляхи» цього архетипу – або героїчні дії задля темної мети, або темні дії заради якоїсь вищої цілі, мети. Серед прикладів: Макбет з однойменної п’єси Шекспіра(туди ж можна при бажанні віднести і Коріолана, хоча він більше підходить під архетип воїна), Боромир з «Володаря Перснів», Сандор Кліган з «Гри Престолів». Щодо української літератури, той головний герой «Я(Романтика)» з натяжкою може вважатись тінню героя, оскільки будуючи соціалістичний рай, він вдається до розстрілів(хоча я особисто сприймаю «Я», як двох окремих персонажів, замкнених в тілі однієї людини – Людина та Чекіст).
Антипорадник
Можуть на початку видаватись мудрецями чи тими, хто дає настанови та… вчить шкідливого, оскільки філософія даного архетипу може бути викривленою, вибірковою, цинічною. Саме він підводить головного героя до певного роздоріжжя чи впливає на його трансформацію своїми шкідливими порадами. Мефістофель із «Фауста», Лорд Генрі з «Портрета Доріана Грея», Тайлер з «Бійцівського клубу» - вони дають головним героям поради, що у майбутньому повпливають на трансформацію головного героя і нічим корисним це не закінчиться.
Звір
Один із найстаріших архетипів у культурі людської цивілізації, але попри це зараз не надто популярний. Звір – це персонаж, але без конфлікту, розвитку, ідей, планів чи тому подібного. Це – тварина, дике, первісне, абсолютно ірраціональне втілення антиподу людини. Починаючи ще від древніх міфів, персонаж звір традиційно навіть не є людиною – це монстр, тварина, чудовисько, те, що несе загрозу буквально своїм існуванням і саме з цим архетипом зв’язаний один із семи вічних сюжетів людства «Перемога над чудовиськом». З часом цей образ видозмінити – наділи його розумом, або ж задатками розуму на рівні людини. З прикладів звіра ми маємо Смоґа Величного, котрий попри те, що доволі древній та має чималий запас знань, залишається звіром(здоровенним жадібним драконом), монстра Франкенштейна, котрий має викривлене бачення світу, нав’язане йому ззовні, містер Гайд. Також тема Людини і Звіра червоною ниткою завжди тягнулась у творах Говарда Лавкрафта, який у своїх творах не втомлювався наголошувати, що між розумом та дикістю є дуже тонка межа, котру можна легко стерти.
Функція звіра у творах зазвичай проста – бути антиподом всього людського, вселяти страх, відчай, словом – весь негатив.
Ближче до наших днів образ звіра ще раз зазнав змін і тепер не обов’язково мають бути іншою істотою. У цьому відзначився Стівен Кінг, у котрого зазвичай найстрашніші представники його бестіарію – це люди, що повністю відкинули загально уставлену мораль.
В українській літературі найвідоміший звір – це Той, що греблі рве з «Лісової пісні». Сам він по собі не є злом у класичному розумінні, але собою уособлює первинну стихію, котра протиставляється людині та, власне, всьому людському.
Типу висновки
З особистого досвіду скажу, що мені подобається система архетипів, оскільки їх часто можна використовувати як для себе, так і для твору. Для себе - щоб краще зрозуміти кістяк персонажа, що йому може бути властиво і т.д. Щодо твору, то інколи можна спочатку показати персонажа як стереотипну шаблонку, а потім від цього вже відштовхуватись, показувати глибину, використавши архетип як на₴балово для читача, який очікував побачити збірний образ, а отримує героя-героїню, котра має щось за своїм образом та вкладеною автором дією у сюжеті. Банально - такого персонажа можна уявити поза рамками сюжету чи дії книги в альтернативному просторі.
Зрозуміло, що тут названо далеко не всі архетипи. Більшість із них є умовними, як за формою, так і за змістом. Їхні особливості та класифікація залежать від погляду, аналізу та, банально, авторського чи читацького бачення. Один і той самий персонаж може в різному контексті переходити з одного архетипу в інший або поєднувати риси кількох одночасно. І саме ця рухливість робить архетипи не схемами, а інструментами для розуміння літератури.
