Біля воріт військової частини щодня стоять жінки в чорних хустинках — матері, дружини, сестри зниклих і загиблих. Вони мовчки чекають тих, хто не повернеться, тримаючи у серці біль, надію і частину власної душі, що зникла разом із ними.
Що горе неможливо заховати настільки глибоко і так далеко, щоб воно, умовно кажучи, перестало про себе нагадувати. Як би довго ви його не відкладали, як би не навантажували себе справами, як би ви себе не відволікали – рано чи пізно
Горе - це не обов’язково має бути фізична смерть. Можна горювати, плакати, сильно сумувати через незапланований переїзд в іншу країну, розлучення, ампутацію кінцівки, руйнування батьківського чи свого дому... Але все ж таки найскладніше, коли стикаєшся зі смертю.
Поки ніхто не пише на цю тему
