Кожен день біля воріт військової частини, десь осторонь від КПП, ледь помітно смиренно стоять сумні жінки у чорних хустинках. Це і літні жінки і молоді дівчата.
⠀
Очевидно, вони матері, дружини, сестри. Мовчазні, спокійні і розгублені. Іноді вдивляються в обличчя військовослужбовців, що заходять і виходять, немов сподіваються, що трапиться диво і зараз вийде він. Але дива не трапляється і вони відсторонюються від всього всесвіту і погляди їх спрямовані в пустоту.
⠀
Зараз сповіщення про загиблих стало буденним. Ми звикли, що смерть і руйнація поруч. Скільки загинуло військових? Скільки загинуло цивільних? Ця інформація є закритою. Я думаю, що коли скінчиться війна і ці цифри оприлюднять, то ми будемо вражені до глибини душі. І за кожною сухою цифрою будуть стояти життя і долі мільйонів людей.
⠀
Ці смиренні жінки заплатили найвищу ціну за Україну. Вони, напевно, не були із цим згодні. Їх ніхто не питав. У них просто відібрали найцінніше і поклали на вівтар війни.
⠀
Військова система сповіщення рідних побудована таким чином, що якщо є тіло загиблого військовослужбовця, тоді рідні отримують сповіщення про смерть. Якщо тіла немає, тоді рідних сповіщають, що військовослужбовець зник безвісті в районі певного населеного пункту.
⠀
Зниклих безвісті ці жінки будуть чекати все життя. Вони ніколи не повірять у найстрашніше і будуть стверджувати, що десь у натовпі промайнуло його обличчя. Або вважати, що він у полоні, але просто втратив пам’ять.
⠀
Населений пункт, де він загинув - це буде єдиний зв’язок із ним. Після деокупації, вони будуть туди приїжджати, щоб відчути його і хоч якось приблизитись до сина чи чоловіка.
⠀
Іноді хочеться підійти до цих відсторонених жінок і висловити співчуття. Але ми лише зустрічаємось поглядом, бо, напевно, їм мої співчуття не потрібні.
⠀
І я проходжу повз, а вони залишаються там біля КПП і дивляться в далечінь, бо разом із їх коханими на сході або півдні України безвісті зникла частина їх життя, душі та серця.
27.10.2022
