Я знала, що все буде саме так.
Ніч занурила кімнату у темряву. Я сиділа навколішки на підлозі, спершись на нижню частину ліжка. Телефон лежав на моїх колінах. Вода у ванні давно пішла за береги, та мені було все одно, я не хотіла вставати — ніби, залишаючись тут, могла зупинити час. Я повторювала собі, що це було неминуче, але біль не ставав легшим. Сльози повільно розтікалися по обличчю, очі широко розплющені з поглядом у порожнечу.
“Сльози? Відчай? Спустошеність? Що з тобою, моя сильна дівчинко? Де твоя мужність і сила? Де те, що живе в тобі, те, що не дає впасти і померти?
Ну годі! Ти знала, що не здатна ні на що, ти і є ніщо у цьому світі. Що ти ховаєш там, у своїй голові? Якісь емоції? Та не сміши, ти ж бо знаєш, що вони безглузді. Одягни свою щасливу усмішку, дурепо, і крокуй вперед.
Вистачає повітря? Сльози ще не вдушили тебе? Ти ще досі жива і дихаєш? А хто тобі дозволив?”
Слова лунали у моїй голові. Слова, які говорила собі сама, повторювала, знаючи, що на все це я заслуговую.
Волосся заплутане, як і думки, емоції.
“Хто дав право тобі сидіти тут і жаліти себе? Ти ж сама знаєш, що окрім мене нікому не потрібна. Ти і твої емоції не мають ніякого значення, вони неважливі, подавляй їх, вбивай, катуй їх в собі, але не смій проявляти їх, дозволяти їм бути, жити, існувати.”
Болить. Болить усе. Але найбільше — серце.
Мої подихи ще менш відчутні, ще тихіші. Усе пливе, увесь чіткий світ пливе, розпливається, розливається морем без берегів і стає нічим. Стає темрявою, безоднею, порожнечею.
“Знала? Знала, що так буде? Авжеж ти знала!”
Слова душать, стає важко дихати.
“Ти про все знала! Від початку і до кінця. Не потрібно робити з себе жертву! Ти сама у всьому винна”.
Більше не можу, не можу, не можу.
“Годі. Не прикидайся, наче ти втомилася від мене. Ти — це я, а я — це ти. Я буду завжди з тобою. Прямо тут — у твоїй голові!”
— Ніііііі, я більше не хочу, більше не хочу чути цього, залиш мене, відпусти! — мій крик лунав благанням і розтікався гарячими сльозами по підлозі.
Я жбурнула телефон у стіну, він розлетівся на кілька частин, як і моє терпіння, як і той останній шматок надії, що ще тримав мене тут.
Тиша в кімнаті стала ще важчою, наповненою уламками і моїм прискореним диханням.
Тиша, що душить, повітря, якого не вистачає, час, що невпинно, невблаганно летить життям.
Я знала, я усе знала. Я знала, що все буде саме так.
