Я давно помітив за собою одну неприємну річ.
Коли мені погано, коли все йде не так, коли життя тисне — мені чомусь дуже зручно відчувати себе жертвою.
Жертвою обставин.
Жертвою війни.
Жертвою системи.
Жертвою «таких часів».
Жертвою людей, які мене не розуміють.
У ролі жертви є своя дивна комфортність.
Тоді все зрозуміло: це не я винен, це життя таке. З мене нічого не можна вимагати. Мене можна жаліти. І найголовніше — не треба нічого змінювати. Просто терпи і чекай, коли хтось або щось все виправить.
Я помічав, як легко мені говорити:
«Ну а що я можу зробити?»,
«Зараз не час»,
«От закінчиться війна — тоді…»,
«Я б змінився, але обставини не дозволяють».
І що найстрашніше — мені в цей момент віриться. Мозок з радістю приймає цю роль. Бо бути жертвою — безпечно. Не треба ризикувати. Не треба дивитися на себе чесно.
Але є один момент, який я не можу ігнорувати.
Поки я зручно влаштовуюся в ролі жертви — я сам віддаю своє життя в чужі руки.
Я дозволяю обставинам, людям, новинному фону вирішувати, як мені жити. І потім обурююсь, чому все йде так, як йде.
Може, саме тому так багато людей відчувають себе безсилими.
Ми самі щодня тренуємося бути безсилими у дрібницях: терпимо те, що не подобається, мовчимо, коли хочеться сказати, відкладаємо важливі рішення «на потім».
І потім дивуємося, чому на рівні країни все те саме.
Я не кажу, що бути жертвою — це завжди погано. Іноді це нормальна реакція на важкі події. Але коли це стає звичкою, коли це стає основним способом існування — тоді ми самі замикаємо себе в клітці.
Тому я почав ставити собі просте, але жорстке питання:
Де саме зараз я зручно почуваю себе жертвою?
І що буде, якщо я хоч трохи перестану грати цю роль?
А ти?
В якому місці твого життя ти найбільше почуваєш себе жертвою обставин?
І що було б, якби ти хоч на один маленький відсоток перестав нею бути?
Напиши в коментарях, якщо є бажання.
Без красивих фраз. Просто чесно.
Може, саме сьогодні хтось з нас вперше помітить, як міцно тримається за цю звичку.
