Моє студентське есе 2010 року. Оригінально публікація на ЖЖ від 12.05.2020.
Голтон у своїх працях «Що таке антинаука» і «The advancement of science and its burdens», зокрема критикуючи «The science question in feminism», розмірковує про сутність поняття та феномена «антинауки», що періодично турбує наукову спільноту та діячів культури, а в деякі моменти розвитку технологій і простих людей. Намагаючись зрозуміти, що саме криється під звучним ім’ям, Джордж починає розглядати як діяльність самої науки, так і ефект, який вона має на суспільство.
Починаючи з природи наукової діяльності, Голтон приходить до висновку, що у прямому сенсі не існує антинаукової діяльності, а сам термін повен протиріч. Він виходить з означення науки як системної діяльності по опису навколишнього світу та перевірці припущень через експеримент.
Розмірковуючи над його словами, я приходжу до думки, що жодна діяльність, тенденція у суспільстві та культурі не може існувати без певної систематичності/системності, інакше її було би неможливо виявити серед усіх інших явищ. Зворотна ж до опису діяльність видається мені маловірогідною та навіть неможливою. Адже об’єкт можна описати чи не описати, але, навіть якщо знищити зроблений опис, факт опису та його можливість усе одно не усунути.
Голтон також не вважає, що антинаукою можна назвати неповну чи спотворену наукову картину світу, яку бачить звичайний обиватель, не пов’язаний безпосередньо з наукою. Мені ж це здається доволі суперечливою ідеєю. Він висловлює тезу про те, що антинаука – це насправді не цілеспрямована діяльність, а цілий світогляд, який припускає можливість існування науки альтернативної існуючій. За його словами, такий світогляд спрямований на боротьбу та протистояння Західній Науці. Як на мене, для подібного розуміння світу та науки ґрунтом є саме нерозуміння та неприйняття чужого досвіду та загальноприйнятого взагалі. Подібно до юнацького бунтарства, антинауковий світогляд – це амбітне намагання заперечити та йти супротив загальноприйнятого знання та порядку речей, та, подібно до старечого консерватизму, не сприйняття нового, і, напевно, острах перед невідомим та майбутнім.
Голтон зазначає, що багато вчених можуть навіть не здогадуватись про існування такого явища та проблеми, просто працюючи у своїй галузі. Але з ходом часу наука все більше втягується в поле спекуляцій політики, яка здавна базувалась на трьох засадах: владі, економіці та релігії. Через всезростаюче поширення через культуру та побут взагалі вона вклинюється у цю трійцю, а разом з нею підіймаються хвилею її актуальні проблеми.
Донауковий світогляд людей перекроювався, складалась велика «цілісна» картина світу і позиції науки міцніли, вона тіснила релігію, а у відповідь «духовні» діячі, починаючи з XVII століття, намагались чинити їй опір, боротись із новим монополістом на «істину», підіймаючи питання про правильність наукового шляху. Але не тільки вони були джерелом антинауки як явища, але і самі перші науковці які прагнули до абсолютного пізнання і справжньої істини, часто відходячи від матеріального світу у своїх міркуваннях. Лише у ХІХ столітті відбулось деяке отверезіння поглядів вчених щодо сутності науки.
Голтон згадує тезу про те, що сучасна цивілізація пройшла 3 стадії розвитку — від міфу до науки через релігію, і частково заперечує його. Абсолютно згоджуюсь з ним. Досі існують паралельно релігія та наука, а міф навіть набуває сили у зв’язку з непід’ємним для однієї людини обсягом накоплених наукових знань. Як на мене, антинаукове світосприйняття дуже споріднене з сучасним міфом, та навіть, можливо, є його частиною, хоча, в окремих випадках може підійматися до рівня релігії. Але неповнота знань про світ не єдине джерело антинаукових поглядів. Існувало та існує багато людей, що хочуть довести неспроможність сучасної науки адекватно описувати світ та розвиватися далі. Вони об’являють «банкрутство науки» та шукають похибки у філософському підґрунті науки та взагалі пізнання, чи їх реалізації. І найти такі неточності можливо, адже наукова картина світу – це лише неповне ідеалізоване та умовне відображення матеріального світу, лише ідея, система ідей, що робить її дуже близькою до любої вигадки, особливо систематизованої. Саме цей факт робив можливим зародження і існування лженаук і їх виникнення у подальшому. Саме це робить актуальними питання наукового пізнання, які ми вивчаємо.
Серед усіх напрямків та діячів антинауки, яких перелічував Голтон, мені особливо запам’яталась Сандра Гардінґ, що поруч з досить адекватним судженням про те, що сьогоднішня фізика – лише примітивна модель реального світу, висувала звинувачення у андроцентризмі науки, що досить яскраво ілюструє тенденції ХХ сторіччя.
Як на мене, вислів Гардінґ — це цікавий приклад того, як наукове питання стало ареною політичних спекуляцій. Мушу згодитись, що наука традиційно це чоловіча діяльність і до минулого століття була майже закритою для жінок, хоча здатні до наук жінки існували завжди. Але з іншого боку звинувачувати саму науку, а не спільноту у «чоловікоцентризмі» не можна. Сам Голтон не без іронії навів ці два вислови поряд. Дійсно, деякі науки зазнали впливу домінуючого чоловічого погляду на життя, але яке значення має стать дослідника, коли об’єктом дослідження виступає не людина чи соціум, а навколишня жива чи нежива природа?
Окремою статтею серед причин антипатії до науки йде страх перед технологією. Ще декілька століть назад перші верстати викликали у робітників острах за своє майбутнє. Йшов час. Спочатку люди боялися втратити роботу, потім не встигали звикати за швидкозмінними технічними новинками. Простих людей лякають як самі темпи розвитку технічних засобів, так і те, що вони не встигають їх освоювати. Якщо попередні претензії окремих освічених людей до теорії науки можна було назвати умовно «юнацьким бунтарством», як я це зробив у початку, то таку поведінку широких верств населення можна віднести саме до «старечого консерватизму». Усього 2-3 століття тому уклад життя простих громадян не змінювався десятиліттями, а ще раніше – століттями. За життя однієї людини не траплялось стільки революційних проривів, змін у повсякденному побуті. Пізнав світ у дитинстві, вона могла спокійно будувати своє життя до смерті. Зараз же побут людей змінюється навіть не щодесятиліття, а що 5 років чи навіть частіше. Не дивно, що певні люди не встигають за таким калейдоскопом.
Велику увагу Голтон приділяє популярній та актуальній нині темі екології, хоча назвати її антинауковим напрямком досить важно, проте іноді вона виступає у ролі критика сучасної науки, а особливо технології. Наука екологія по суті намагається стати новою мораллю вчених, що прийде на зміну давно забутій у цій справі християнській. Читаючи Голтона, відчуваєш, що він сам прихильник екологічних поглядів на світ. Зараз, коли хвиля популярності екологічності відносно пройшла, здається, що тон автора занадто піднесений та повчальний, а образність недоречна, але з іншого боку це яскраво ілюструє домінуючі тенденції у поглядах мислителів 80-90х років минулого століття.
Антинаука – критичне ставлення до науки, яке реалізується доволі різними шляхами.
