Сьогодні тут було повно людей, не продихнути. Аншлаг, зовсім як колись. Тоді ще не треба було театрів, храмів, клубів і будь-яких сцен узагалі. Просто головна площа містечка чи села. Його чули всі.
Вони жадали його цілющої музики. Його вміння позбуватися паразитів.
Він ніколи не обдурював їхніх сподівань.
Вони чекають на нього й зараз. Тут, у стінах старого театру. Ця зустріч могла відбутися будь-де. У великому торговельному центрі. На кордоні імперії, що зажилася, з офіційними представництвами й прапорами, чи в залишках школи десь на розтрощеній окупантом території. У непоказній церкві. Але, правду кажучи, з часом він став трохи сентиментальним і полюбив спецефекти. Тому сьогодні вони всі прийшли в театр, відстояли своє у звичній для раннього квітня негоді, тоді нарешті потрапили до зали та зайняли місця відповідно до придбаних квитків. Породисті — передні. Ті, хто простіше, задні.
Обіпершись спиною на сцену, він чекав. Дивився на них, а вони — на нього. Вивчали.
Тоді чийсь нервовий, але владний голос сказав:
- Шановний, в мене зустріч зі Щуроловом о пів на десяту.
Він хитнув головою:
- Ви трохи спізнилися. На сім хвилин, якщо точніше.
- Це все чудово, — правив голос далі. Звик до уваги, подумав він. Проповідник, а може, навіть політик. Але яка, втім, різниця. — Але чи можу я нарешті бачити пана Щуролова?
- Можете, — кивнув він. — Це я.
Їх чомусь завжди — і колись, і зараз — вражало те, наскільки він простий. Що вони собі уявляли, роги? Корону з людських кісток? Шубу зі щурячого хутра?..
Він завжди виглядав так, як має виглядати найзвичайніший чоловік епохи, заможній, але не надто, з непоказними, та не потворними рисами обличчя. Привітно посміхався, коли в моді були усмішки, і був стриманим і зібраним, коли не були.
Натовпом пройшов якийсь шум. Щоби перейти одразу до справи від непотрібних вимог довести, що він — це справді він, Щуролов уклав у свій голос трохи сили. Нічого особливого, але всі одразу зрозуміли, що він каже правду.
- Еее, — почав уже інший голос, значно менш владний та ще більш нервовий, — ми щодо дітей...
- Я знаю, — відповів він.
- В нас усіх до пана еее Щуролова, так би мовити, прохання...
- І це я теж знаю, — лівицею він злегка поманив котрогось із них до себе. — Підходьте по одному, згідно з номером місця.
Чоловік, якому був дуже важливим час, устав зі свого місця праворуч у першому ряду.
...
- Розумієте, я справді зичу людям добра.
- Он як.
- Саме так! Я, до певної міри, відповідальний за них, і я усвідомлюю тягар, що ліг мені на плечі...
- Та що ви.
- Так-так. Я це роблю не задля якихось ницих... Не для себе. Я це роблю, щоб суспільство витримало ці страшні скрутні часи. Щоб його моральні устої, розумієте...
- Розумію, — кивнув Щуролов. — Чудово розумію. Мені потрібні імена дітей чи принаймні їхніх батьків. Бажано ще адреси.
Публічний чоловік у перуці з чужого волосся дістав із кишені файл із роздрукованими списками.
Імена були цікаві. Не те, щоби Щуролов ніколи таких не бачив, але...
- Цікаві імена.
Його співрозмовник махнув рукою, з-під білого рукава блиснув діамантами дорогий годинник:
- Язичники. Їхні батьки — всі суціль язичники! Мають якусь свою буцімто священну писемність. Вірять шаманам. І ще, перепрошую, в те, що статей не дві, а три чи більше...
Він кивнув:
- А ви християнин.
- Затятий! Я — пастор!
Той, кому пастор передав список дитячих імен, посміхнувся. В затятого християнина, звісно, було чимало таємниць у церковній шафі. Надто про те, як саме відбувається навчання хористів та каяття симпатичних прихожанок.
- Прекрасно. Шляхетно. Ви молодець, — поплескав чоловіка по м'якому плечу шовкового піджака. — Я перегляну ці справи першими й дам вам відповідь.
- Ви тільки пам’ятайте, я роблю це не задля себе, а задля майбутнього дітей! Задля громади! Заради віри!..
- Так-так. Чого не зробиш заради віри.
Пастор випадково глянув у ці сірі, геть невиразні очі та з липким жахом для себе зрозумів: Щуролов знає. Знає про все.
Знає та сміється з нього.
Насміхається над ним.
- Поки йдіть сідайте, бо люди вже нервують, чого ми так довго.
...
Наступна пані не була ні пасторкою, ні політикинею. Та й виглядала значно менш схоже на лавку “все для тих, у кого за сто тисяч на рахунку”.
- Я стосовно дітей...
- Ясна річ. Тут усі стосовно дітей.
- Ні, тобто так. Але в мене інше!
Він гмикнув: в усіх чомусь завжди інше. Кого вони соромляться, цікаво?
- Я слухаю вас.
Список. Дуже короткий, надрукований на машинці. Він глянув: замість імен — назви міст. Це його навіть майже вразило.
- Це ж треба. І вам справді потрібні всі? Куди вам стільки? Своїх ними годувати?
Жіночка форкнула, піджала губи, закинула за вухо неслухняну біляву прядку:
- Ви не смійтеся, в мене рятувальна місія.
- Авжеж-авжеж, ніхто не сміється. Отже, вам потрібні діти з чотирьох міст і двадцяти населених пунктів. Це п'ятнадцять тисяч.
- Я все зважила, — сказала вона, зазираючи йому в очі. — Ви не думайте, ми кожному знайдемо родину. Всіх... всіх влаштуємо, перевчимо, вилікуємо...
За кого вона його має?..
- Не треба.
- Вибачте?..
Щуролов глянув їй просто в очі: о, дорогенька, яке в тебе цікаве було життя. Кинула власну дитину на чоловіка-пияка, підставила під карну справу кількох друзів і подруг, труїла стареньку бабусю, щоб забрати її квартиру... Краса.
Здригнулася. Зморгнула.
- Не треба, — повторив він по складах. — Не намагайтеся робити мою роботу. Перевчати та лікувати буду я. Ви просто скажете, як саме. А я скажу, скільки на це потрібно часу та грошей. Згода?
Жінка ковтнула та смикнула головою на знак, що зрозуміла.
- Але зважайте, більшість цих дітей вас ненавидить. Тому тариф буде відповідним. Ідіть сідайте. Я подивлюся, що і як можу зробити.
...
Наступні були парою. Некрасивої совісті чоловік та поїдена пліснявою страху жінка.
- В нас неважке зовсім, еее, — почав чоловік. — Вам то, пане Щуролов, якщо зволите, буде зовсім геть просто.
- Справді?
Чоловік енергійно закивав, його дружина відповіла відлунням:
- Просто-просто! Дуже просто! Простісінько!
- В нас, перепрошую, всього одна дитина, — перебив чоловік, а тоді вона перебила його:
- Син! Дуже треба!
- Гинемо, мосьпане, не образьте!
- Поможіть нам вернути собі дитину!
Ці навіть фотокартку з собою принесли, які молодці.
З фотокартки на Щуролова дивилася симпатична та дуже сумна дівчина. Он воно як...
- Його заплутали, збили з пантелику!
- Ми вже не знаємо, що його й робити!
- В табори лікувальні посилали, і в церкву, і свічки ставили, і пристріт робили на нього... — а панянка, виявляється, цікава. Пристріт, на власну дитину. Чи ти ба.
- До психушки кинути грозилися, — продовжив перелік невтішний батько, — і до в'язниці, і вбити навіть...
- Було! — підтвердила люба матуся. — В мене брат є рідний, синів дядько, то він сам обіцяв, що як побачить іще раз, що наш синочок ходить як дівка, він його, ги-ги, сокирою...
Щуролов повертів картку в руках. Таких милих родин, він припускав, сьогодні буде багато.
- Добре, — сказав, — сідайте. Справа дійсно нескладна, принаймні, він один. Я подивлюся, що можна зробити та скільки це коштуватиме.
...
Театр був напханий людом. Хтось просив за своїх дітей. Хтось — за чужих. За чужих зазвичай просили масштабно — общинами, містами, племенами.
Коли співбесіда скінчилася, Щуролов задоволено глянув на кілька височеньких стосів із іменами, що лежали на краю сцени ліворуч.
- Я розглянув усі ваші справи, — почав він, миттю перекриваючи голосом гамір, що панував у партері. — На більшість я відповім схвально. Так, я беруся за них.
Партером, а тоді ярусами прокотився стриманий лемент — чи то страху, чи полегшення.
Він вказав на невеликий стосик праворуч:
- Дещо я, однак, мусив відхилити. Я не працюю з повнолітніми, з людьми в комі та в реанімації. Перші — це просто не моя сфера впливу. Інші знаходяться однією ногою в могилі, а з трупом я зробити нічого не можу.
Кілька зневірених зойків. Він почекав, доки ті затихнуть.
- Підписувати формальні договори не потрібно, усний договір вступить у силу негайно, щойно ви вийдете з цієї зали. Сьогодні ж вам на пошту чи електронку прийде опис суми та місця, куди її треба буде відправити. А тепер ставте питання. Я знаю, в вас їх лишилося чимало.
Питання були знайомими та звичними.
Чи може дитина померти від процедури?
- Так, може, але відсоток менший за 0,1 від усієї кількості оброблених клієнтів за рік. Це справді небагато, менше ніж після візиту до стоматолога — тут же ніхто не боїться зубних лікарів?
- Та що їх боятись, чародіїв клятих! — крикнув із ложі чоловік з надзвичайно чорними зубами.
- До того ж, — Щуролов повів далі, — у моїй компанії пильно стежать за тим, щоби клієнти не намагалися накласти на себе руки чи іншим чином собі зашкодити — якщо батьки чи опікуни клієнта не бажають іншого.
З зали кинули:
- Як можна бажати такого своїй дитині?!
Стенув плечима:
- Для когось краще, щоб син чи донька були лише в минулому часі, ніж щоби перейшли, скажімо, в іншу релігію.
Чи втратить дитина всі свої здібності?
- Ні, не обов'язково. Якщо ви хочете, щоби дитина забула якусь частину родичів, друзів, певну мову чи філософську концепцію, це можна зробити без шкоди для її навичок і вмінь, щоб вони продовжували вас тішити та розважати. А можна і зі шкодою, ось у чому суть. Якщо раптом вас дістало, що ваша дитина краще за вас розбирається геть у всьому — це ваш шанс отримати нащадка мрії, — він клацнув кнопкою в кишені, і на сцені за спиною спалахнув величезний банер, розмальований під оголошення сторічної давнини: "КРАЩА ДИТИНА ВЖЕ ЗАВТРА!"
В залі хтось охнув і втратив свідомість. А що вони хотіли, цікаво.
- Власне, за вашого бажання ми можемо перетворити генія на дурника та навпаки. Хлопчика на дівчинку теж можемо, і назад, і хлопчика на хлопчика, і дівчинку на дівчинку, тільки вже напевне. Дитину одного народу на дитину іншого, можемо колір шкіри змінити, колір очей, все, за що ви погодитися платити.
Ця частина зустрічі завжди справляла враження. На банері-екрані з'являлися результати вдосконалення дітей і підлітків. Щасливі обличчя. Впосереднена чи, навпаки, естетизована зовнішність. Історії, історії, історії.
- Всі ці вимоги ви зможете вибрати в анкеті, що додаватиметься до короткої записки чи повідомлення з номером нашої картки.
Метушня, неспокій. Нове питання.
Чи можливе повернення до попередніх налаштувань?
- Ні. Якщо ви цього самі не захочете. Тоді це бажано обговорити завчасно, але... Скажімо, хтось описав новий характер підлітка на зміну старого таким, що той вийшов надто агресивним. Три відсотки зі ста — це наш постійний показник надмірної жорстокості, але ми вже знаємо його та знаємо, як його позбутися та що робити. Тому не хвилюйтеся. Наступне питання.
А як бути з друзями дитини після того, як вона повернеться, чи не запідозрять вони, що щось не так?
- В дитинстві та підлітковому віці люди часом швидко міняються. Наступне питання.
А що буде з уявою дитини, чи вона збережеться?
- Настільки, наскільки ви захочете. Я б радив робити її слабшою за власну. Тоді дитина буде вас слухатися завжди та в усьому. Хіба не про це мріє кожен батько, — він кивнув в один бік, — кожен пастор, кожен представник своєї нації, — в інший.
Наступне питання. Наступне питання. Наступне, наступне, наступне.
Як відбувається процедура?
Посмішка:
- Корпоративний секрет.
Чи вони щось пам'ятатимуть?
- Ні, нічого.
Які взагалі гарантії того, що все вдасться?
Він посміхнувся ще ширше, майже хижо.
- Серед успішних і щасливих дорослих усього світу наразі є чимало моїх колишніх вихованців. Але ніхто з них не знає, що це саме вони. В тому й чудо мого методу — людина після нього залишається людиною. Напрочуд звичайною, посередньою, простою людиною. Люблячим сином. Відданим вірянином. Надійним робітником у майбутньому. Громадянином, що вірить своєму пасторові, своєму начальству, своїм ватажкам завжди й попри все. Ну, чи не таких громадян буде рада в себе бачити будь-яка спільнота?
Ще трохи сили, і от вони вже самі не знають, чому радіють. Вони, певно, навіть не розуміють, що вороття нема. Вихід звідси справді стане їхнім підписом і вирішить долю тих, за кого вони прийшли просити.
Час подавати десерт.
- А тепер остання дрібниця, — він почав зумисне розтягувати слова, щоб зал зрозумів, про наскільки важливі речі йдеться. — Щороку серед багатьох сотень учнів я обираю одного найкращого. З цієї людини виростає хтось, хто міг би бути й мені за сина. Це мої наступники. Ті, хто займе моє місце, коли я відійду від справ.
Він не став казати, що наступники в якийсь момент мусять битися одне з одним, і з них зазвичай виживає хтось один.
Асистенти вийшли з-за сцени та почали збирати стоси з іменами.
Жінка, котра думала, буцім її дочка то син, спитала:
- А як знати, кого ви оберете собі в учні? І добре це чи погано?
- Не хвилюйтеся, — підморгнув він їй. — Вашій дитині це не загрожує.
Він не став додавати, що ніколи не обирає серед кандидатів у мерці — бо навіть за фото дівчини чудово бачив, що вона поповнить собою той-таки 0,1 відсоток статистики.
...
Коли зала нарешті спорожніла, і приладдя почали згортати, щоби їхати далі, один з учнів — такий само звичайний та посередній ззовні, як і Щуролов — підніс йому вологий рушник на лоба та напій. Важкий був день. Багато угод. Пиття було дуже своєчасним.
- Нагадай, як тебе звуть, — кинув стиха учневі.
- Карл, майстре.
- Карл.
Він пам'ятав цього юнака. Той колись був дуже гарний із себе, як історії з картин найталановитіших майстрів епохи Відродження. Зараз це теж можна було розгледіти, але треба було знати, куди дивитися.
Батьки Карла були освіченими людьми й не прагнули знищити особистість сина цілком. Лише трохи притлумити мрійливість, притримати вільнодумство, заспокоїти бурхливу хаотичну енергію, що буяла в молодому тілі. Від часу процедури Карл, як почали казати всі його старші знайомі, став дуже дорослим і виваженим. Це багатьом подобалось.
- Скажи-но, Карле, чи досі ти прагнеш одного дня скинути моє панування, перемогти мене та звільнити всіх дітей, коли виростити?
- Звісно, майстре, — щиро зізнався юнак. Усе-таки непереборна чесність була прекрасним додатком до цього діаманту.
- Ну-ну, старайся. Може, й справді переможеш.
Карл не знав іще багатьох речей. Щуролов залюбки сказав би йому: я безсмертний. Той, хто вб'є моє тіло, сам стане Щуроловом. Просто щоби подивитися, що учень робитиме з цим знанням.
Але він і без того переїв чужих почуттів, а попереду були тижні пошуку, ловів та роботи з десятками тисяч клієнтів. Тому вирішив відкласти одкровення для учнів на якийсь інший раз.
...
Коли всі всілися до мікроавтобуса, а Щуролов дозволив своїм відчуттям загостритися до межі, — він одразу відчув, що хтось зі списку геть зовсім близько, ледве не за рогом.
Учні зрозуміли його без слів, і автівка рушила.
Поки лови ще не почалися, а з яскравого мікроавтобуса з написом “Морозиво” ще не почала лунати оманливо-солодка та манка мелодія, він подумав: от ніби ситно було сьогодні, але як же нудно! Жодного цікавого питання, все за стандартом. Яке паршиве, нудне містечко. Ніхто не спитав навіть, куди діваються ті частини дітей, які не подобаються дорослим. Що ми з ними робимо.
Куди ми їх забираємо.
Раптом здогадка чи, можливо, уривок спогаду став перед його внутрішнім поглядом.
- Неллі, — покликав так, щоби чула з усіх учнів лише одна. Кмітлива дівчина, батьки якої дуже вдало загинули, поки над нею проводили процедуру. Ну, як було не лишити собі таку!
- Майстре?
- Неллі, а скажи-но, ми вже полювали в цьому місті?
Вона всміхнулася — він любив, коли вона всміхалася. За цим невинним личком ховалася геть нелюдська жорстокість трьох відсотків.
- Ще б пак, минулого року! А до того, ще без мене, навіть кілька разів за минуле десятиліття!
- Зрозуміло.
То он воно що. Значить, спогад був вірним.
Щуролов прикрив повіки, простягнув руку — і Карл із його рушником був тут як тут.
Все сходилося, він справді знав цих людей. Колись давно їх привели до нього з серцями, сповненими паразитів. І він очистив їх, наскільки міг. Бо вони не належали йому, вони належали іншим: батькам, опікунам, державі.
Паразитів було видалено частково або повністю, надійно закорковано та відправлено туди, де таким сутностям, як вони, було саме місце.
Ті кілька людей, що йому бодай трохи запам’яталися сьогодні, отой пастор, наприклад — всі були колишніми клієнтами. Всі вони були прооперовані лише частково; крізь шари й шари гріха Щуролов відчував присутність сутностей. Сутності копирсалися на дні їхньої свідомості, створюючи сни, жалюгідні мрії, страхи та інші міазми. Але, ніде правди діти, саме такі напів-каліки й були, зрештою, найкращим витвором Щуролова. Такі, як хтивий пастор, підла “волонтерка”, такі, як Неллі і Карл.
Бо всі інші — здорові, абсолютно чисті особини — навіть не знали, навіщо прийшли до нього, не розуміли, що не так із їхніми дітьми, і що вони хочуть, щоби Щуролов із ними зробив. Вони були надзвичайно однаковими й нецікавими, і навіть грішили без вигадки.
Але все ж приходили. Бо воля від паразитів, на жаль, не передавалася спадково, і всі чи майже всі людські особини народжувалися з ними.
Тому процес, на Щуроловове щастя, треба було повторювати знову й знову.
А вони були й раді. Бо як би він не змушував їх забувати, вони відчували: тільки він знає їх справжніх, тільки він бачить їх такими, як вони є. Мов справжній пастир для отари паршивих овець.
Двоногих овець, що народжуються з паразитами.
- Майстре, все готово, — крикнув хлопець на звуковому приладді, ім’я якого він забув. — Можемо починати.
Перший клієнт мав от-от вийти до них сам.
В одне натискання на мікроавтобусі ввімкнулася колонка, захована в величезний пластиковий стаканчик з кольоровим морозивом.
Щуролов дістав свою сопілку і заграв.
