Ще коли голова не відсвіжилась від мозкових інтерпретацій подій, яким навряд чи судиться статись і які ми забуваємо за декілька секунд після пробудження, задивлятись на вибрики січневих світанків – суцільне задоволення, зокрема для очей, котрим треба споживати подібні картини.

Зі свого легкого досвіду аналізу копійок, що починають виходити із вжитку, розумію, наскільки навіть легкий брак в чеканці монет може потім стати Клондайком для людини, котрій пощастило на них натрапити. Про це й буде оповідка.

«Світ ловив мене, та не спіймав».

Книга, без сумніву, є одним з провідних джерел будь-чого духовного в матеріальному, поєднуючи два в одному. І її хочеться перечитувати, розчитувати, смакувати, мов оглядаєш востаннє і більше ніколи до неї не доторкнешся.

Старе есе/оповідь про місто і вимирання.

З кожним прожитим, пронесеним поруч днем відчуваю себе старшим ментально але не сприймаю це за хорошу рису. Починаю бурмотіти, жалітись на довколишнє і дратуватись за першої-гіршої нагоди.

Оповідка про старий і приємний спогад з ковідної пори

Культура прогулянок по містах навряд чи є чимось унікальним в загальній проекції, проте іноді її треба досліджувати, неначе феномен, раніше не бачений.

Есе про відчуття після захисту магістерської.

Есе про важливість Миколая, будучи дорослим.