«Світ ловив мене, та не спіймав».
Мабуть, багато хто з вас чув цю фразу. І переконаний, що хтось її якось використовував – як девіз чи мотиваційний слоган. Звісно, навряд чи може бути так, щоб світ спіймав когось – як водночас і можливість того, щоб хтось спіймав світ, навіть за умови відвідин кожної країни чи окремих визначних місць.
А хто справді може спіймати людину – це час. Ба більше, зазвичай ми його ловимо, та вхопити не можемо – то не здатні домовитись за зустріч, яку відкладали до того тричі, то не жертвуємо сном і натомість не встигаємо на роботу чи відправлення електрички, то невчасно здійснюємо речі, які згодом здатні вилізти боком і мати обширніші наслідки.
А час нас завжди ловить. Любить за правильний розподіл, але нікого не щадить – молодий ти чи старий, банкір чи сторож, руандієць чи колумбієць, католик чи сикх – для всіх заготовлені більш-менш схожі сюжетні лінії, від зачинів – і до упокою. Ловить своїм незламним підсаком і несе без огляду довкола. Тисячі разів із нього можна зіскочити і прожити моменти, сповільнити ритм – і тисячі разів він буде міцно хапати і нести, нести, нести… Пишучи дану оповідку, розумію, як час летить і ловить на ходу – і попутно витирає образи минулих речей, часто назавжди.
Є вдосталь індикаторів зміни часу довкола і всередині – як помітних, так і прихованих. На старому телефоні мами, ще за кнопкових часів, залежались чотири фотографії клену. Широкоплечий, зі стовбуром охватом у середній аркан, розгалуженим натроє, він мені запам’ятався, ще коли жили на старій хаті. Справа в тім, що ми при переїзді не виїжджали за межі двору – помінялись тільки будинок, розмір квартири і вигляд з вікна.
Тим не менш, клен стоїть досі. Довкола змінилось багато чого – проклали нові доріжки, облаштували майданчик, оновили ліхтарі, а клен досі тримається, тішачи дітлахів будинків поблизу. І мене він дуже тішив, як виходив гуляти зі свого дому на площадку – кроків десять перейти від під’їзду, як вже опинишся біля турніків. Їхня конструкція нагадувала чимось стіну, на яку можна було спокійно вилазити, чепитись за неї, звисати або осідати нагорі.
Десь із сьомого класу я полюбив читати журнали та історії про битви з різних епох, і однією з них була оповідь про англо-зулуську війну і про битву за Роркс-Дріфт – оборону госпіталя і прилеглого до нього складу, укріплених по периметру мішками і ящиками з каменями. І якщо для проведення паралелей взяти загальний периметр дитячого майданчика біля дому, то оті турніки нагадували мені про нашвидкуруч сформовані укріплення Роркс-Дріфта, з яких британці згуртованою купкою відбивали зулуську навалу. І ми, збираючись одноденним гуртом, налягали на балки та бруси, ділячись всім, чим могли і як могли – хто чітко, хто шепеляво, хто картаво – поки ще не виглядали з-за балкону, кличучи додому.
А я вже й забув здебільшого, як виглядала наша стара хата.
Пам’ятаю тільки, що була одна кімнатка, де тулилось четверо нас – на той період сестра вчилась у школі, в яку потім поступлю і я – ще менша кухня і докупи зліплені в одному приміщенні ванна з туалетом. Пам’ятаю, яким було для мене малим ліжко, яке ще з пелюшок стояло межи шафами і тумбою, над якою на платформі возвишався телевізор – теж тумба, в якого з роками опадав корпус. Прожили ми з ним довго, хоч в останні років чотири від цього користі було мало, якщо не було взагалі – кабельне не показувало, для супутника мали потужніший пристрій, а про функції розумних ТБ і не йшлося – з його шумами і збоями. А щодо ліжка – я з нього виріс ще в третьому класі. Та змінити не могли, адже з розмірами було би туго. Тому в останні роки перед переїздом я спав зі звислими над підлогою ногами.
31.12.21
