Мантри пост-року

Градієнт сходу розповзався по верхньому краю панельної будови. Ще коли голова не відсвіжилась від мозкових інтерпретацій подій, яким навряд чи судиться статись і які ми забуваємо за декілька секунд після пробудження, задивлятись на вибрики січневих світанків – суцільне задоволення, зокрема для очей, котрим треба споживати подібні картини, подібні риси довколишнього, коли нічого яскравого довкола не передбачається.

За подібне і хочеться любити ранки, хай і короткочасні.

- І вже зайшло назад. Зникло. Випарувалось. Знов чекати нового світання.

Дратувало подібне мене? Так, дратувало.

Коли зима знову стала забувати, що вона – зима, і в перші дні нового етапу бісити кожного теплою для тутешніх широт погодою, як же тут не дратуватимешся? Грудень хоча би рясними кількостями снігу тішив, а під завершення – наче закупорило. Може здатися, що так зима підгадала звичай нервувати людей погодою пізньої осені та ранньої весни, коли такого ніхто не просив, адже в що іще залишається вірити? У такі періоди здоровий глузд самознищується і перетворюється на невиражені емоції, часто негативні. Але і їх гасиш, притискаєш до краю черепної коробки чи балки легеневої клітки, поки вони, мов з ящика Пандори, вилетять, аби нашкодити, завдати болю. Тому подібна напівзима – стабільний дилер апатії та депресивних розладів, коли не знаєш, де себе дівати.

В таких випадках рятують світанки або ж загалом ранкова пора. За цю особливість перегляду пробудження доби на наших горизонтах доводиться, щоправда, чимось платити. Розраховуюсь я за це безсонням вночі. Після написання і захисту дипломної роботи я остаточно збив свій режим сну і тепер сплю три-чотири години вночі, будячись о четвертій-п’ятій, а тоді після полудня чи обіду можу на ті ж три-чотири години вимкнутись. Звісно, що така ритмоповедінка виводитиме з рівноваги оточення, і в моєму випадку каталізатором гніву стала мама, котрій буває тяжко усвідомити, як можна засинати вдень довше, ніж на годину. Хочу почати лікування, і розумію, що і тут мене настигнуть наслідки.

Є вірогідність, що пропуск ранків під час сну буде одним із них.

- My mother told me – someday I will buy galleys with good oars, sail to distant shores…, - зачав собі наспівувати, щоб не закиснути цілком.

Пісні дуже рятують у випадках, коли вже, здавалося, нема куди діватись. Зима – а точніше кажучи, її відсутність – є одним із зразків, коли дана практика безвідмовно працює.

Від сонячних переливів, якими ранкова пора тішила око спросоння, за кільканадцять хвилин і сліду не зосталось. Панельна забудова, мов монолітні тотеми пережитої епохи, возвишалась над перехожими. Будучи молодшим, завше цікавився тим, як її краї – щонайменше в мої голові – розтинали небо, а спільно з дротами електропередач ще й ділили його на нерівномірні ділянки, кожна з яких, здавалося, от-от упаде нам на голови і або відведе до країни мрій, або дужче вноситиме рутину і надзвичайні ситуації в розпорядок дня, сталий і поставлений на шаблон.

Чудовим індикатором краси в межах цієї бляклої та невиразної місцевості була труба котельні, розташована в п’ятьох хвилинах ходи від дому. Тішило й те, що попри постановку домів таким чином, що її можна було би ледь-ледь побачити, її статика і піднесення понад рівниною мене ніколи не припиняли заворожувати. Різноманітні образи – від вежі Саурона з «Володаря перснів» до Вавилонського стовпотворіння – проскакували час від часу, коли проходив повз неї чи заглядався на зламі доби. Іноді здається, що подібні будови теж можна вносити в розділ пам’яток – хай навіть не всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але поставити її під охорону держави можна як творіння, що не дозволяє гаснути людській уяві посеред буденності житлових масивів, однотипних і мало чим привабливих – особливо, коли у подібному середовищі народжуєшся і ростеш там же протягом всього свого свідомого та підсвідомого життя.

04.01.22