Нумізматика

Після Різдва повернулась зима. Звучатиме, немов фантастика, та коли погодні умови, притаманні місяцям, що передують першогрудню, сухо і жорстко відвойовують свій плацдарм на початку нового року і тиждень утримують позиції, тоді вже втрачаєш віру в адекватність всього, що є довкола. Тим паче, грудень з перших днів тішив снігами, заметілями, легким морозцем, якого, мов свіжого повітря при сухій погоді міста, бракувало. Контрасти змін на зламі місяців бували дуже разючими, завдяки чому палітра емоцій буяла і жевріла незгірш китайського реактора, в якому нещодавно запалало до температури п’ятьох сонць – щонайменше так писалось на перших новинних сторінках та шпальтах, і тут не знати, чи вірити подібному, враховуючи, наскільки швидко неправда і брехня поширюються світом порівняно із достовірними фактами.

При звичних перепадах станів приємним видавався факт того, що після Різдва до міста повернулась зима. Відчуття розкутості та спокою охоплювало, тільки-но вийти з хати і простувати, куди лиш подивишся. То мороз хапав ще «зеленим», від чого дрижаки по тілу лазили, то сніг неквапливими помахами зубців долинав на лице та одежу, то часте «рип-рип» ногами творило мелодію підходящої пори.

Любив я таку зиму змалку. І не припинив, хай я вже є великим хлопчиком.

В подібні пори року особливо теплими бувають перші зустрічі. Люди, котрих або не бачив кілька місяців, а то й років, або які однією лиш присутністю творять магію всередині і змушують забути про існування соцмереж та дистанційного спілкування, ніколи не припиняли бути трендовими – їх натомість стало меншати, принаймні у моїх географічних координатах. Розмови про все і про ніщо затягували і ставали ледь чи не сенсом здибанки, хоч тема, здавалося, була геть інакшою і подекуди більш серйозною. Та коли відстані надовго віднімають поняття зустрічей тет-а-тет, чи годен стриматися?

Внутрішній інтер’єр закладу, в якому засів я з Мар’яном, був схожим на стару їдальню престижної державної установи чи навчального закладу. Асортимент немов нагадував: «Ось, бери, накладай собі, відчуй себе молодшим і спраглішим». Оздоблення було в дусі міста, де наша зустріч відбувалася, і цілком відповідало і манері спілкування, і, здавалося, манері сидіння – акуратно, прямо, споглядаючи один одному в очі, злегка відволікаючись на оточення в залі, аби не втратити якихось другорядних деталей, що потім могли би знадобитись за першої-ліпшої нагоди. Хоча по одягу й не скажеш, що зустрілись люди, дотичні до активної мистецької інтелігенції – штани від спортивного костюму, светр, більший на розмір-два і чорні черевики на мені; теж великуватий светр, джинси й кросівки на Мар’янові. Але на те вона й мистецька, що не тільки нагальними речима піклується – жарти, каламбури та анекдотичні історії часто проскакували в розмові, котрій з плином вечора не було кінця – телефони ми відклали обабіч і протягом кількох годин могли раз, якщо не заледве двічі, поглянути на екран і подивитись на час, аби не втратити відчуття теперішнього і термінового.

Поїдаючи замовлений раніше грибний суп, ми сиділи навпроти один одного, не приховуючи радості від зустрічі.

- Мій товариш мав якось десять копійок, - став розповідати Мар’ян, - таких трохи бракованих, з неправильною чеканкою. Герб був перевернутим чи втиснутим, не згадаю. Вирішив їх продати – колекціонери на подібні монети полюють день і ніч.

Зі свого легкого досвіду аналізу копійок, що починають виходити із вжитку, розумів, наскільки навіть легкий брак в чеканці монет може потім стати Клондайком для людини, котрій пощастило на них натрапити. У самого досі валяються дві монети – 1 копійка та 1 гривня, золота, ще без Володимира на «орлі», та з ними не дуже й спішу розлучатись. З плином часу подібні копійки ставатимуть рідшими, а тому й дорожчими, того витримка іноді стає набагато ціннішою валютою.

Тоді й розумієш, що нумізмати теж люблять тишу.

- Виклав оголошення про неї на онлайн-аукціоні, - продовжив Мар’ян, - і став чекати, поки за копійкою відсіювались претенденти. Так лишилось двоє людей, які й підвищували опісля лоти. 300, 350, 400… Товариш очікував, що хоча би тих 400-500 гривень і зможе виручити за копійку. А то було на той час, коли я вертався до Тернополя – ще тоді жили разом на одній квартирі. Минула ніч, приїжджаю додому, і зустрічаю його в стані тяжкого шоку.
- Не спав всю ніч? – вирішив перервати монолог Мар’яна.
- Міг би, та не знаю.
- Мало виручив з торгів?
- А ти спробуй вгадай, скільки!
- 500?
- Ні.
- 600?
- Теж ні.
- 700?
- Ніяк не близько.
- Менше п’ятиста?
- Ні! – ледь стримуючи легку і дуже притаманну йому посмішку, яку й посмішкою не назвеш, Мар’ян продовжив. – Три двісті.

Від почутого я пролупив очі, мов побачив вперше Ейфелеву вежу наживо. Ложка з грибним супом, від подиву ледь не полетіла додолу, а наявна в роті їжа – на стіл та довкола.

- Скільки?! Як?!
- Справа он в чім була: один із двох аукціонерів відійшов від комп’ютера – чи за чим він там торгувався – а лишив, наскільки я зрозумів, спеціального бота, який протягом певного проміжку часу додавав п’ять гривень до суми торгу. І спершу його противник не підозрював, що щось не так. – заходячись легким сміхом, продовжував Мар’ян. – Він десь за кілька годин побачив, що якісь малі суми капають на ставку. І десь, мабуть, на 2500 він пішов ва-банк, але…
- На ставку там того аукціонера продовжувало надходити по п’ять гривень?
- Так. І на 3200 він знявся з торгів. Треба було бачити очі товариша – там явно зіткнулись радощі та шок від того, що сталось.

Випадки, коли результат перевершує очікування, є одним з найбільш прекрасних, якщо не найбільш прекрасним явищем, що може трапитись з людиною. Навіть – і тим я можу вас шокувати – коли результат породжує негативні емоції. Подекуди зі стресом і різкими змінами в поведінці. Адже в тих випадках ми теж проживаємо моменти, даємо можливість метаморфозам у тілах відбутися. А те, як вже зреагуємо на дані зміни, і дасть відповідь на запитання, наскільки стійкими є ми у повсякденні.

Та чи може бути поганим день, коли зустріч з одним із близьких друзів, з яким довго не бачився, відбувається на «ура» і опісля ви розходитесь з відчуттям чогось грандіозного, чарівного?

Вікна вечірнього міста помалу загасали, як вже вертався назад громадським транспортом. Любо буває на таке дивитись, коли ні про що більше не думаєш, або ж думаєш, але не хочеш, щоб воно думалось і не морочило голову питаннями, на які не бажаєш в ту ж секунду шукати відповідей. Тільки споглядати на місто, котре випускає чари назовні. До перших рис викрадання світла.

12.01.22