Перша зірка впала за горизонт, можливо, в Канаді. (У нього жила тітка в Канаді). Друга — вже ближче, відразу за металургійним заводом, тому він не здивувався, коли третя впала на задній двір. Спалах золотого світла осяяв стіни сімейного гуртожитку, і він почув низький музичний акорд. Світло стало темно-червоним і згасло, і він знав, що десь унизу в нічному повітрі охолоджується зірка. Відвернувшись від вікна, він зрозумів, що більше цього ніхто не помітив. За столом батько, глибокодумно насупившись, відмічав ставки у футбольному купоні, а мати все ще прасувала під вервечками нижньої білизни на мотузках. Він тихо сказав: "Я пройдуся". Мати кинула: "Давай, але недовго".
Він прослизнув через вестибюль на сходи, грюкнувши за собою дверима.
На сходах було прохолодно і на кожному сходовому майданчику холодно світила слабка електрична лампочка. Він квапливо спустився трьома прольотами у чорний тихий двір і почав вештатися навколо, розчісуючи пальцями підівʼялу траву навколо основи жердини для одягу. Він знайшов її посеред гнилого капустяного листя. Вона було гладкою і круглою, завбільшки з іграшкову мармурову кульку, і сяяла світлом, через яке здавалося, що вона лежить на дорогоцінному шматочку зеленого з жовтим оксамиту. Хлопчик підібрав її. Вона була теплою і наповнювала його долоню рубіновим світлом. Він поклав її до кишені й повернувся нагору.
Тієї ночі в ліжку він придивився уважніше. Він спав зі своїм братом, якого нелегко розбудити. Обережно скрутившись під простирадлами, він розкрив долоню й поглянув. Зірка висяювала біло й блактино, роблячи простір навколо себе схожим на печеру в айсбергу. Він підніс її до ока. У її глибинах ховався візерунок сніжинки, найвеличніше, що він колись бачив. Хлопчик вдивлявся крізь кристалічну решітку сніжинки на океан блискучих синьо-чорних хвиль під небом, сповненим величезних галактик. Він слухав віддалений заколисуючий звук, який так нагадував шум морської мушлі, і зрештою заснув, надійно стискаючи зірку в руці.
Він тішився їй близько двох тижнів, витріщаючись кожної ночі під простирадлами на часом сніжинку, часом квітку, дорогоцінний камінь, місяць чи пейзаж. Спочатку вдень він ховав її деінде, але незабаром почав носити з собою — ніжне тепло в кишені заспокоювало його, коли він почувався ображеним чи зневаженим.
Якось у школі він вирішив хоч одним оком глянути на неї. Він самотою сидів за останньою партою. Учитель стояв біля хлопців у першому ряду, і всі посхиляли голови над книгами. Хлопчик швидко вийняв зірку і подивився на неї. У ній виднілося байдуже око з прохолодною зеленою зіницею, яке розпливалося й тремтіло, ніби виглядало з-під товщі води.
— Що там у тебе, Кемероне?
Хлопчик здригнувся й закрив долоню.
— Мармурові кульки призначені для дитячого майданчика, а не для класу. Краще віддай це мені.
— Я не можу, сер.
— Я не терпітиму непокори, Кемероне. Дай мені це.
Хлопчик побачив над собою обличчя вчителя, під підстриженими вусами відкривався і закривався рот. Раптом він зрозумів, що робити — поклав зірку в рот і проковтнув. Коли тепло охопило його серце, він відчув себе спокійним і легким. Обличчя вчителя поглинула далечінь. Учитель, класна кімната, світ, як ракета відлітали в теплу, легку темряву, залишаючи за собою шлейф славних зірок, і він був однією із них.
