Оповідання
Другові
Був липень 2020-го. Стара Audi-80, у якій заледве зачинялися двері. Згодом я ще вчився кермувати цим диво-автомобілем, справжнім ретро-експонатом якогось фантасмагоричного музею пошарпаних авт. Відтоді маю сентимент саме до цієї моделі машин. Мій друг в окулярах-авіаторах за кермом. Пил бездоріжжя і палюче сонце. Попереду – Білі Казарми. Позаду – млосні од спеки Броди із холодним пивом у шинках та дітьми на Райківці, що бігають довкола фонтану.
-Куди ми прямуємо? – запитую я.
-До магазину, - відповідає друг, одночасно з тим прикурюючи папіросу. – Треба купити дідові гостинець – то ж таки його тачка.
-Тачка – люкс, - не без задоволення відповідаю. – Хотів би її на зовсім?
-Еге ж… Та я і прав не маю, тому куди там.
Десь у той же час на брідському кладовищі розпечені сонцем гранітні пам’ятники пахнули, немов розгорнуті карамельні цукерки, солодкаво-бузковим духом смерти. Колонії мурах, що снували під ними, ладнали собі житла в затінках дерев, наносячи сотні й тисячі гілочок, камінчиків і листочків, і формували з того будівельного матеріалу гору. У лампадах дотлівали свічки, і душі, котрим спека не завада, проносились понад тремтливими язичками вогників.
-Поглянь, - мовив я другові, коли ми стояли біля магазину «на перекурі», - летять.
І справді, з боку цвинтаря високо в небо здіймались десятки ледь помітних білих смуг – то були душі померлих цьогоріч людей. Складно сказати, чому вони попрокидалися серед білого дня. Ми звикли їх бачити пізніше, ближче до третьої-четвертої ранку.
Мій друг тоді працював сторожем на одній брідській будові. Нерідко йому випадало працювати й уночі. Однієї такої зміни мені пощастило бути з ним разом. До години другої ми пили й курили, грали в карти і шахи, дивилися нічні передачі на кабельному телебаченні – у сторожовій кабінці був крихітний старенький телевізор. Коли мій друг вийшов із кабінки за природньою потребою, я вже думав лягати спати, але він швидко повернувся. Вигляд у нього був переляканий.
-Ходи глянеш, - боязко промовив він, - ти ще такого не бачив..
Виходячи із кабіни, можна було потрапити майже в чисте поле, позаяк вхід на будову був зі зворотної сторони вулиці, у місцевості між Білими Казармами та другою школою – брідці, гадаю, зрозуміють, про яке місце йде мова. Кругом стояла непроглядна літня ніч, хіба що вдалині зоріли вогні київської траси.
-Диви, - мовив друг, показуючи рукою у бік темної-темної ділянки поля, куди навіть вогні шосе не досягали, - що це там таке?
-Я ніфіга не бачу..
Та коли мої очі звикли до темряви, я помітив розпливчасті обриси якогось транспорту, що ледве торкаючись землі рухався кудись на північ. То був віз. Він котився собі полем, і здавалося, наче й поодинокі дерева йому не завада – він проходив крізь них, як примара пропливає через стіни. Поруч із ним був ще один, а позаду ще, і ще… Возів було з десять. Усі вони без поспіху їхали нічним полем, усі були без візника і без коней. Вітер здалека доносив ледве чутний скрип їхніх коліс.
-Стрьомно виглядає, - промовив друг.
-Не бійся мертвих – бійся живих.
Ми обидва перехрестились. Вози доїжджали до лісу й зникали. Розчинялись. Розпорошувались. У дитинстві тато розповідав мені історію про вози, які самотньо блукають околицями Бродів, везучи на собі людські душі та їхні гріхи. Буцімто їм не потрібно візника, бо за фірмана їм слугує сама смерть. І що в жодному разі, якщо вже трапилось нещастя їх побачити, не потрібно до них наближатись.
Ось уже п’ятий рік як батько поїхав на одному з таких возів.
Якогось вечора – теж літнього – ми гуляли із другом Бродами. Сонце вже давно сіло за обрій, і місто заполонила манлива слизька прохолода, в якій ти чуєшся вічно молодим, вічно спраглим до життя. Не знаю чому, але в око мені кидалися розбиті тротуари та дороги, з-під яких виринала стара австрійська бруківка. Куди не глянь – усюди бачиш тіні молодих гуляк, що впиваються вустами в пляшки з пивом та ігристим. У місті де-не-де зринав то регіт, то крик, то гомін дзвінкої балачки, і все те здіймалося вгору й неслося за відомий нам рубіж простору та часу, в далеку республіку пам’яти міст, доступ до якої мають хіба що поети та божевільні. Ми й самі були частиною цієї міської ренесансної вистави, і для нас було важко придумати кращу роль за ту, яку ми виконували – друзів, що йдуть під знаменами сутінок.
-Ти пам’ятаєш Олесю? – спитав я, коли ми сіли на Райківці.
-Чого ж не пам’ятаю – пам’ятаю..
-Їй уже поставили пам’ятник?
-Без поняття. Востаннє, коли проходив біля її могили, ще нічого не було.
Олеся – наша подруга, що вчилася з нами в одній школі. В одинадцятому класі з нею трапився нещасний випадок і вона загинула.
-То ходімо глянем.
-Посеред ночі? На цвинтар?
Друг якусь мить повагався, а тоді промовив:
-Ок.
Коли ми прийшли на старобрідський цвинтар, то побачили, що пам’ятника нема. Над горбком землі із портрета на нас дивилася Олеся своїми світлими-світлими очима. Я відчув, як важчає повітря довкола нас. Поміж гробків блукали чоловіки та жінки, але щойно ми зважали на них, як вони миттю випурхували прудкими тінями хто куди. Старобрідська церква через дорогу скидалася на велетня, що от-от нас розчавить.
-Ходімо звідси, - мовив друг, докуривши цигарку, - зле мені тут.
Удома я довго не міг заснути. Визирав із вікна і дивився на старий будинок навпроти. Моє помешкання і той будинок розділяв рясно заквітчаний яблуневий сад. У тому саду, звиваючись між немолодих пошерхлих яблунь, блукав попелястий кіт Володька – мій давній знайомий. Він вистрибнув на дерево і прудкими рухами піднявся догори, а тоді перестрибнув на покритий брунатними та зеленими мохами дах старого будинку. На якусь мить котяра заціпенів. Потім розвернув голову й ми перетнулись із ним поглядами. Навіть із такої відстані я розгледів більмо у його правому оці – Володька був наполовину сліпим. Зненацька, наче підстрілений, кіт чкурнув геть.
Ще чомусь пригадую осінь. Перші холодні вересневі дні. Дешеве гірке пиво і більярд, у який я так і не навчився добре грати. Ми з другом стоїмо біля входу в більярдну й говоримо. Про що плелася та розмова? Про сутужне прощання з літом, про стрімке входження у дорослість, про нерозуміння часу та його могутніх всевладних властивостей. Скільки ж було таких епізодів між нами – складно сказати.. Жовте світло вуличного ліхтаря лилося прямим струменем у келих із пивом. Із дверного прольоту, що сполучав внутрішній двір столітньої кам’яниці із вулицею Золотою, повіяло грибком та сечею – то здіймався вітер, що у своїх вечорових мандрах брідськими вулицями не оминув і нашого маленького закутку. Мій друг закурив.
На вулиці Науковій сонце холодне. Стою під його промінням, але не відчуваю тепла. Бачу його відблиски у лобовому склі автівки, але не радію світлу, як не радіє комаха, що летить у вогонь. Дихаю повітрям, наповненим газами та пилом. Чую спів поодиноких птахів із верхів’їв їхніх високих осель – і сам хочу стати птахом. Та куди мені до птаства? Мені потрібно перейти ще одну дорогу. Переступити крок через тротуар і відчути його глуху і безнадійну твердість. Зазирнути в очі зустрічного і вишукати в них німу злобу, бо ж поглядом своїм протаранив його крихітну душу. Травень. Цвітуть жовтогарячі кульбаби у загазованих клумбах. Над ними кружляють джмелі, розсікаючи крильцями важке та отруйне повітря. Дмуть південні вітри, і я забуваю своє ім’я, і місцину, в якій знаходжусь, і те, куди вела мене ця стежка – чи не в самісіньке осердя «нікуди», у ядро цього слова, у серцевину його значення?
Та я не жалію про жоден свій ступник, бо стежку торую сам.
