Раз я вже взялася робити загальні огляди на творчість українських письменників (особливо, не професійних і невідомих загалу), то чого зупинятися? Сьогодні ми подивимося на творчість Сергія Бараєва – цикл «90 Мініатюр».
Причина, чому вирішила написати цей огляд, проста. Я озвучила першу мініатюру з цього циклу – «Мова має значення». Посилання на відео - https://www.youtube.com/watch?v=Qc5oFs6We1E. Зізнаюся чесно, ще не всі мініатюри прочитала (приблизно 40-50, чому не точно, бо збилася з підрахунку), але в майбутньому збираюся це зробити. Мені є що сказати, тому пристібайте паски безпеки і поїхали!
Про що цей цикл?
Це невеличкі історії, які, за словами автора, висвітлюють його «темний світ». Жанри: фантастика, альтернативна історія, трилер. Для початку відокремимо певні теми, які зачіпають мініатюри. Це війна і наша реальність буття; людська недбалість до самих себе та інших; містика, яка оточує людей; Всесвіт; апокаліпсис і його причини; творчість, особливо, в ключі літературної діяльності; критика суспільства (гіперболізоване насильство, тупість звичайних людей і можновладців, людський егоїзм і його наслідки тощо), альтернативний погляд на різні речі; прагнення свободи… І це явно не всі теми, які можна побачити в цих творах.
Деякі мініатюри пов’язані сюжетно та персонажами. Наприклад, історія про родину людожерів. До речі, оглоїд Жряпун, персонаж цієї міні серії, отримав розкриття. Ми можемо про нього дізнатися багато чого протягом циклу – його біографію, думки, вподобання, філософію, якщо хочете.
Що мені сподобалося?
По-перше, авторський стиль. Він чіткий, короткі речення повністю передають сенс сказаного. Так, є поле для роздумів та недомовок вистачає. Але це особливість формату в якому не обов’язкові деталі (про це ми трошки згодом ще поговоримо). В текстах присутня «влучність висловлювань». Я говорю про цитати, які можна хапати на меми або просто розповсюджувати, як філософські думки. Наприклад:
· «Все ж таки у жахіття людська подоба» (мініатюра «Оглоїд Жряпун»);
· «…Життя на трьох планетах з чотирьох оці мої «діти» – знищили. Сат, я їх робив по Своїй подобі , чому вони такі злосливі?» (мініатюра «Невдалий проєкт»);
· «Тіло без життя доволі неприємна штука» (мініатюра «Сон мерця»).
І таких цитат – «повна хата». Якщо говорити про якість тексту, я не помітила з цим проблем.
По-друге, гумор. Навіть не дивлячись на пануючий депресивний настрій та атмосферу, мініатюри сповнені кумедними моментами, що добре розбавляє загальний вайб. Навіть, маючи зазвичай погані фінали для діючих осіб, тексти легко сприймаються і вони далеко не один раз можуть викликати посмішку. Чого тільки вартують відносини між Сатаною та Господом або мініатюри про літературного агента.
По-третє, сам формат. Признаюся чесно, до цього не читала саме літературні мініатюри. Найменше за обсягом читала – короткі оповідання або замальовки. Зазначу, що про такий формат чула і була ознайомлена з літературним значенням. Бачила в коментарях порівняння з драбблом. Але вважаю, що це не зовсім правильно. Драббл все ж таки ближче до значення замальовки, який може бути вбудований в глобальний сюжет, а може існувати самостійно не маючи його взагалі. А ось, мініатюра завжди має сюжет, але він стиснутий у маленький обсяг. В цьому форматі використовуються метафори, які знову ж скорочують обсяг і для деяких мініатюр достатньо одного речення або, навіть, слова. Сенс буде залежати від розуміння читачем контексту, який вклав у це слово автор. Тобто, це дуже складна форма. Мініатюри, напевно, ближче за сенсом до ван-шотів у коміксах. Так до чого це я? Моє особисте ознайомлення з форматом, явно пройшло успішно.
Особливих мінусів я для себе не знайшла. Принаймні, тих, які мулять око. Чи були цікаві всі мініатюри, з якими вже ознайомилася? Ну, тут справа смаку. А на колір і смак – товариш не всяк. Щось більше мені сподобалося, а щось менше.
До речі, ще про один момент. У коментарях бачила претензію, що автор часто звертається до теми апокаліпсису. Але знаючи в яких жанрах ці мініатюри написані, то вже якось менше повинно виникати питань. Фантастика (більшість мініатюр про апокаліпсис написані саме в цьому жанрі) – сам по собі жанр, який не має на меті описувати «щасливий кінець». Це наукова теорія в літературній обгортці. А наука безжалісна річ. Тому такі претензії доволі безсенсовні. Я подивилася б на подібну критику адресовану Гарлану Еллісону, автору оповідання «У мене немає роту, але я мушу кричати», де навіть про людяність важко казати, не те що про щасливу кінцівку… До речі, цікавий факт – він більшість своїх читачів посилав на три букви не стидаючись, особливо, коли вони виказували свої претензії з приводу оповідання. Скажемо так, це була самодостатня людина, якій було відверто пофіг на чужі думки. В якійсь мірі він взагалі не любив людство. Фраза «Фу, люди» – це про нього.
А ось, тут хочу зупинитися на одній мініатюрі – «π_d_r»
Вона основана на реальних подіях, які відбувалися в Бучі. Відразу скажу, сюжет не буду переказувати. Йдіть і читайте – це варто того. Я більше хочу знову ж таки поговорити про критику з якою не згодна. В більшості зауважень говорилося, що не вистачає деталей і розкриття персонажів. Так, можливо, додавши театрального драматизму, який включає більше деталей, текст спрацював би краще. Але! Тут цього не потрібно. По-перше, формат цього не передбачає. Навіть, якщо казати, що це замальовка, а не мініатюра – вистачає лише однієї фрази: «Основане на реальних подіях». По-друге, текст повністю відображає всю абсурдність, жорстокість, тупість окупантів і невимовний біль за втраченим життям. Не знаю чи автор сам став свідком цього, чи хтось з його знайомих, а можливо зовсім інша людина, яка не має прямого відношення до автора. Але я співчуваю і хоча б віртуально обіймаю. Із-за моєї основної роботи, мені довелося багато спілкуватися з людьми, які пережили щось подібне. Хтось з них побував у підвалах, хтось так само зустрічав непроханих «гостей» зі зброєю в руках у себе вдома, а хтось бачив власними очима. Це страшно. І це неможливо пробачити. А найстрашніше, що подібне стається і досі на окупованих територіях. Можливо, тому мені деталі не потрібні. Мені все ясно без зайвих слів.
Поговоримо про щось більш приємне…
Підводимо підсумки
Чи рекомендую я цикл Сергія Бараєва «90 Мініатюр» до ознайомлення? Однозначно – так. І хоча це депресивні, жорстокі, інколи складні тексти, в них ви точно щось знайдете для себе.
Посилання на цикл - https://arkush.net/book/23961
