Дивні листівки, місцеве бухло і книжки іноземними мовами — от шо зазвичай лежить в валізі, з якою я повертаюсь додому з подорожей. І пріоритет в цій трійці я завжди віддаю книгам.
Так, я можу викинути джинси чи ше шось з гардеробу, шоб привезти ахуєнне видання про Вермієра; заплатити за 2,6 кг екстра багажу по скаженому тарифу, бо там лежать дві книги про творчість Мунка норвезькою; чи просто замість арахісової пасти і всяких вкусняхпередати через океан 20 кг різних Джимів Моррісонів, Патті Сміт і Олдосів Хакслі в оригіналі.
І я майже ніколи не купую їх з нуля (ну хіба якшо це книжка, яку ПРЯМО ЗАРАЗ підпише Джек Вайт, але це вже інша історія).
Майже всі ці книги з подорожей я знаходжу на книжкових секонд-хендах, до яких у мене особлива любов.
Книжковий секонд — це обов’язкова атракція в кожному закордонному мегаполісі.
Я можу там провести кілька годин, просто порпаючись і оглядаючи шо в них є. В таких магазах я рідко буваю єдиною клієнткою, а тому завжди хочу подивитись на все першою, бо раптом заберуть САМЕ ТУ книгу, яку я шукаю.
Але тут я брешу заради історії, бо я ніколи не вишукую шось конкретне — я в постійному пошуку без кінцевої мети. Не знаю, чи це все ще про книжки.
Саме література дає мені цей початковий інтерес до того, шо відбувається в інших країнах.
Завдяки моїй любові до Оскара Уайльда я шарю за ЛГБТ+ рух в Штатах і Британії. Це через тексти Джима Моррісона і Патті Сміт я в темі Вʼєтнаму. Це через романи Тоні Моррісон я розумію про расизм і його посьогоденне вкорінення в економіку США. А ще література — це про ідеї і майстерність конкретних людей.
Відділ, який мене цікавить в книгарнях найбільше — це видання зарубіжної літератури місцевою мовою. Завжди дивлюсь на ті палітурки з надією, шо побачу там переклади українських любимчиків, типу Стуса, Шевчука, Вінграновського чи новел Франка. Натомість, єдине, шо мені траплялось, і то дуже рідко — “Заповіт” чи “Гайдамаки” Шевченка і мене постійно вкурвлює від того як вперше.
В чому проблема #1?
В тому шо людина, яка раптом зацікавилась українською літературою, єдине, шо зможе знайти — це рафіновано вибрані твори дуже посереднього і (пробачте всі шевченкофапи та іринофаріони) бездарного письменника. Не дивно, шо ні в кого немає до неї живого інтересу, бо читати це без підручника історії просто неможливо.
Але найгірше навіть не це.
Твори Шевченка — це твори дуже локального контексту, які навряд чи сприятимуть зростанню зацікавленості до української літератури, яка, до речі, не лише про страждання окремого народу, а й індивідуальне і навіть універсальне.
Від того стає сумно, бо ми маємо набагато кращі приклади. І це не лише IMHO talking — про схоже писав Майк Йогансен в “Як будується оповідання”, але в нього були претензії до якості творів іншого автора.
Тут одразу зазначу дві речі.
По-перше, я розумію, шо книжковий секонд-хенд не репрезентує повної картини перекладів українських творів на інші мови, але я поки не зустрічала в книгарнях нові видання перекладів. Дуже хочеться помилятись і думати, що це просто одна з багатьох бульбашок, і яких я раптово опиняюсь.
По-друге, я знаю, чому серед усього розмаїття авторів, переважають переклади саме Шевченка. Після перегляду фільму “Чубай. Говорити знову” до мене знову повернулась ця тема з перекладами українських творів, і знову вкурвило як вперше. Цього разу — від ще глибшого розуміння того, наскільки все погано з перекладами літератури і яку величезну soft power то могло б дати.
В чому ж проблема №2? ⏬⏬⏬
В тому, шо з художнім перекладом з української коїться величезне срачище, починаючи від оплати і продовжуючи авторськими правами, роялті і тд. — я маю вдосталь знайомих, які працюють перекладачами і вони не дадуть збрехати, шо це так.
Почну з себе: мені пропонували безкоштовно (!) перекласти збірку поезій з укр. на англ. для подальшого продажу. Під соусом, шо це поширить уявлення іноземців про нашу поезію 🤡. Послала нахуй, бо зробити нормальний переклад поезії, а особливо авангардної — це тижні роботи, і будь-яка робота має свою ціну. А особливо та, яка в подальшому буде частиною чиїхось економічних відносин.
Тут хочеться згадати і мою прекрасну викладачку про спешиал оффер, з яким до неї звернулись щодо перекладу Барнза за… 20 грн/сторінку 🤡🤡.
Тут хочеться згадати всіх роботодавців, які відмовляються розуміти, шо хороший переклад (як і написання тексту) — це часозатратно і дорого. “Це ж просто пару речень/сторінок”, кажуть вони. “Я б міг/могла через гугл сам/сама то зробити”, продовжують вони 🤡🤡🤡. Що ж, у них тепер є ChatGPT. Цікаво, чи ризикнуть.
Це лише кілька особистих прикладів наскільки все погано в приватному секторі, бо, здається, тільки він ще якимось чином зацікавлений. В державному ж все набагато гірше — і хуйовість в тому, шо я вас щойно навіть не здивувала.
Оскільки в нас є Міністерство культури, то було б логічно припустити, шо в країні діє певна культурна політика – внутрішня і зовнішня, в тому числі і щодо книговидання в різних форматах. Шо в тих культурних політик є плани, бюджети, проєкти і тд.
Вирішила я подивитись шо по бюджету на культуру в 2023 році.
Так от, на культуру у нас закладено 8.6 мільярдів гривень, з яких “86,9 мільйонів грн – підтримка та розвиток книговидавничої справи та популяризація української літератури у світі” (див. додаток 3). І мене, звісно ж, вкурвило як вперше.
Зрозуміло, шо частину звичного культурного бюджету спрямували на оборонний сектор, бо пріоритети є пріоритетами, але 86,9 мільйонів з 8.6 мільярдів?
На популяризацію української літератури у світі?
На частину культури, яка найбільшою мірою формує уявлення про людей не в плані народності, а в плані наявності ідей?
Зараз?
За моїми скромними розрахунками, це бюджет перекладу, друку і організації продажу закордоном +-150 романів або збірок поезій однією мовою (виправте, якщо я прорахувалась.) Це лише на “популяризацію української літератури у світі”. Що залишиться на локальний “розвиток книговидавничої справи”? Правильно, нічого. І ми вже знаємо, яку небезпеку це несе.
Тепер про те, чому існуюча стратегія розподілу “культурних” грошей наразі є провальною ⏬⏬⏬.
Після того, як всі (нарешті!) зрозуміли, шо Україна — це окрема країна, в багатьох людей починає прокидатись інтерес до нашої культури.
Я впевнена, що я не єдина людина, яку питали “А шо там у вас є такого цікавого почитати?” за останній рік.
І я розуміла, шо я не зможу їм розказати і про соту частину того, шо я б порадила, бо немає перекладів саме збірок англійською чи іншими мовами, а тому казати про геніальність Білоцерківець, Антонича і Стуса немає сенсу — вони їх не зможуть прочитати.
Тому залишається рекомендувати Жадана, Андруховича, і ще кількох письменників і письменниць, з якими вони принаймні можуть ознайомитись. І це створює таку ж проблему, як і у випадку з Шевченком з єдиною відмінністю: Жадан мені імпонує значно більше.
В культурній історії країни є чимало прикладів, коли підпільне чи державне фінансування спрямовувалось саме на ті культурні продукти, які надто важко знищити.
Як приклад — історія “Щедрика”.
Можна було б за той же кошт поставити памʼятник комусь українському за кордоном, на який з року в рік будуть срати голуби, але зробили ставку на експорт не зовсім матеріального продукту.
Шось, шо запамʼятовується і привертає увагу.
На мою скромну думку, зараз було б доцільніше витратити більше коштів на переклади української літератури іноземними мовами, бо в довгостроковій перспективі, це саме те, шо потрібно для того, аби знайомити людей з інших країн з нашою нормальною літературною спадщиною.
Та і не тільки для цього.
По-перше, глобальні читачі без поняття, шо у нас є з літератури. Як ми, наприклад, в своїй більшості, ніфіга не знаємо про літературу, скажімо, Китаю. Чому? Бо немає перекладів, бо популяризацією літератури Китаю в Україні ніхто не займається.
До того ж, ніхто, крім меншості надто вмотивованої, не вивчатиме 4 роки китайську, японську, українську чи будь-яку іншу мову заради того, шоб читати тексти в оригіналі.
Але більшість людей могли б читати ці тексти англійською.
Вони могли б навіть насолоджуватись творами.
За умови якісного перекладу, звісно, а не такого, як в цій збірці Антонича🤦♀️.
По-друге, глобальні читачі без поняття, шо у нас відбувається чи відбувалося в історичній перспективі з нашої точки зору, а не з точки зору компартії і російських наративів.
Останні, до речі, за допомогою влиття набагато більшої суми грошей, змогли вибратись в прорубане вікно Європи і поселитись на тих же полицях книжкових секонд-хендів. І там не тільки пушкіни-толстиє-достоєвскіє — я бачила немало перекладів сучасніших творів. І це навіть не в книгарнях Штатів чи Європи.
В обох випадках все завʼязується на тому, чи може читач “спожити” культурний продукт. Тому наявність перекладів – це створення пропозиції, а от попит залежатиме від того, кого і що саме ми будемо перекладати.
Моя претензія навіть не в тому, шо можна краще розподілити держбабло. Мене вкурвлює те, як ця недалекоглядність коштує нам чийогось захоплення і закохування, а відтак – міжнародної підтримки, визнання.
Трясця, навіть розрізнення!
Тому якщо наше культурне міністерство розуміє ці речі і не робить достатньо для того, шоб цю ситуацію змінити, то у всіх нас має бути дуже багато до нього запитань.
24.04.2023
