— От скажи, ти спостерігаєш якісь патерни поведінки чи характеру людей певної національності? Чи є в них шось схоже? — питала я колись в свого американського екса.
— Ну є таке. От ви, східні європейці – зараз маю на увазі саме жінок, бо з ними спілкувався частіше, але підозрюю шо це не залежить від гендеру – ви рідко кажете “дякую” та і загалом рідко буваєте вдячними. Навіть коли роблять якісь дрібні побутові і само собою зрозумілі речі, типу забрати речі з пралки чи заплатити за вечерю. Типу, не те шо я очікую реверанси, але почути “дякую” було б незле. А, і шо це за прикол з вашим “угу” замість “дякую”?
Я вже була готова відбити цей несподіваний і невиправданий напад на східноєвропейськість (чи конкретно на мене), але потім зрозуміла, шо він просто сказав дуже неприємну мені правду.
Особливо про те блядське “угу”.
Дійсно, як я зауважила з досвіду, ми, в порівнянні з тими ж американцями, рідко кажемо “дякую”. Особливо за дрібниці, які для нас роблять інші люди, як от притримати двері, підняти шось з підлоги, підказати дорогу кудись.
І так, від українців скоріше почуєш оте незручне “угу” замість “дякую”.
Ну і ще трохи зі спостережних поведінковостей: чомусь старше покоління користується словом “дякую” ще рідше, коли їм допомагають молодші. Так ніби шось робити для старшого покоління входить в обовʼязки молодшого покоління, навіть якшо представники обох вперше в житті зустрілись на нейтральній території типу зупинки чи магазину.
Згадала я про цю особливість тому, шо вже стільки написала про те, як же все погано в культурній політиці нашої країни, шо сама собі нагадую хуйових менеджерів і тімлідів, які ніколи не звертають увагу на хороші аспекти роботи своїх колег, а лише вказують на те, шо з тією роботою не так і де треба виправити.
Звідки береться зацикленість на недоліках?
На мою скромну думку, частково — саме з цієї культури “угу”, де шось хороше зроблене кимось сприймається як належне і не заслуговує окремого recognition. Бо якшо вкопати трохи глибше, то вдячність — це про визнання значущості чиєїсь роботи/вчинку/етс.
Тому в цій статті виправляю цю прикрість. От за шо, попри все хуйове в культ.політиці, я хочу щиро подякувати.
Я вдячна тим людям, які всупереч, а не завдяки, рухають нашу живу культуру на різних рівнях.
Я про тих, хто організовує самопальні фестивалі, культурні нетворкінги та виставки; курує галереї на 36 квадратів; дає майданчик для виступів митцям, розуміючи, шо це може бути не дуже рентабельно; проводить майстер-класи; привозить сюди іноземних артистів чи сприяє виступам наших за бугром…
Це далеко не повний перелік діяльності, базованої на чистій ідеї та палкому ентузіазмі, а не на корисливому розрахунку клепати продажне гавно в державнокультурній обгортці, бо “піпл таке хаває”.
Лише уявіть, шо б такі натхненні люди могли зробити, якби в них були ресурси — і на діяльність, і на власний комфорт. Іноді я уявляю, посміхаюсь, і повертаюсь до реальності, яка швидко забирає цю посмішку.
На людях цей список, за шо можна подякувати державнокультурнополітичній сфері, і закінчується. На жаль, ентузіазм таких самовідданих людей теж.
Та шо вже, разом з ними закінчується і цей короткий лонгрід без висновків.
11.01.2024
