На початку ковіду я активно зацікавилась економікою, тоді був особливо сприятливий час для пізнання чогось нового. Сидиш собі в вдома, скуповуєш книжки у видавництв за дуже дешево, читаєш, шоб не йобнутись від самотності і безвиході в прямому сенсі слова.
Тоді моя бібліотека значно збагатилась книжками про економіку, державність, суспільство. Та що там, я купила навіть “The Origin of Species” Дарвіна! В тому стосі зʼявилась і книга Ніла Ферґюсона “Еволюція грошей: Фінансова історія світу”.
Памʼятаю, шо мене дуже вразила теза про те, шо гроші — це, насправді, про довіру. Потім схожі ідеї я читала ще в кількох працях і чула в багатьох інтервʼю людей, які займаються фінансами. Цю фразу я згадую регулярно в двох випадках: коли треба відкрити збір для друзів у війську і коли якесь чмо закуповує яйця по 17 грн за штуку без понесення відповідальності за очевидні махінації (ну і подібні історії).
Перед кожним збором, який я відкриваю, мені не дають спокою кілька речей.
Чи зможу я зробити все для того, аби цей збір закрився якнайшвидше?
Чи довіряють мені люди настільки, щоб задонатити на цей збір?
Віднедавна додалось ще одне питання: чи до того часу, як сума на потрібну річ збереться, нею ще буде кому користуватись?
Кожне з цих питань неодмінно зачіпає питання довіри — до себе та інших. Довіри, яка підривається чимдалі триває війна.
Наприклад, на початку російського повномасштабного вторгнення будь-яке нове обличчя на районі здавалось мені підозрілим. Особливо, якшо воно говорило російською без найменшого намагання хоч на базовому рівні показати, шо я — свій/своя. Бо мова — це, частково, теж маркер безпеки, але про це в наступній статті.
А ще я почала менш безпечно почуватись в колі незнайомих людей. Навіть якшо вони були друзями моїх друзів. Про дзвінки від невідомих номерів я взагалі мовчу) Подібних прикладів назбирається багато.
Очікувано, ця недовіра проявлялась і до мене також.
Якщо кілька років тому я могла ходити біля будь-якого заводу і фотографувати його бетонно-металево-скляні конструкції для фотопроєктів про індустріальні забудови і геометрію, то зараз я цього не можу зробити без того, щоб до мене не підійшли охоронці. І їм буде байдуже на мою мету творчо самовиразитись, бо для них будь-яка людина, яка ходить біля обʼєкту і фотографує його автоматично сприймається особою зі злими намірами.
Додати в це замкнене коло недовіри (своєї і до себе) постійне годування владою обіцянками, чи не щотижневі корупційні скандали, “переможні” марафони і закінчення війни за 2-3 тижні, теза про взаємозвʼязок грошей і довіри знову набуває актуальності.
Кілька спостережень щодо того.
1. Чим більше тобі довіряють, тим більше тобі готові донатити
Це однаково працює як на рівні величезних фондів типу “Повернись живим”, так і на рівні людини з 800 підписниками. Всі наші донати — в 10, 20, 1000 чи більше *підставте валюту* — це про нашу довіру до того, шо отримувач донатів прозвітує про відправку коштів/купівлю чогось і покаже результат. Duh!, кеп очевидність.
Ви також, напевне, помічали, шо сума ваших донатів на збори не завжди однакова, і що більше ви маєте довіри до організатора збору, тим жирніший ваш донат.
Проте це працює за двох умов:
1) якшо в людей є фінансова можливість
2) якшо їм не похуй.
Прикол в тому, шо чим менше довіри, тим більше похуй, незалежно від фінансової ситуації.
2. Чим більше тобі довіряють, тим більше тобі хочуть допомогти. І навпаки
Це однаково працює як на індивідуальному рівні, коли у вас просять близькі друзі про фінансову допомогу, так і на міждержавному рівні, коли домовляються про мільйони і мільярди.
Оскільки в політиці нічого не робиться з людської доброти, і кожна фінансова допомога має свої мотиви і розрахунки, країні А треба мати хороший авторитет перед країною Б, аби остання закинула на рахунки країни А суми з багатьма нулями.
Але коли країна Б систематично читає про дірявість рахунків і корупційні скандали країни А, то фінансування проєктів, навіть тих, які потенційно можуть бути корисними країні Б, зникає з порядку денного.
В нормальному світі некомпетентним не довіряють. Проблема в тому, шо в нас такий майже весь кабмін. І це, на жаль, не когнітивне викривлення. Просто назвіть хоча б одне відомство (не враховуючи Мінцифри, хоча і те недавно дууууже сильно проїбалось із закупівлею дронів), яке системно добре працює на перемогу і, найголовніше — на перспективу. Я таких не знаю, але ваші коментарі та аргументи можуть це змінити. Я не просто так сказала про перспективу, бо довіра допомагає виграти гру в довгу, а наші 2-3 тижні вже 2-3 роки як закінчились.
3. Довіра — річ ієрархічна. Але є нюанс
І він полягає в тому, звідки починається ієрархія.
Можливо, вона починається з довіри до себе і закінчується довірою до оточення. Можливо – все навпаки. Та коли лагає одне, неодмінно починає сипатись й інше, і під час війни це особливо відчутно.
З огляду на наші історичні події, схиляюсь до варіанту, що оточення формує здатність довіряти. Точніше, не довіряти. Бо фрази “нікому не можна довіряти” і “влада краде” – це шось, шо передається з покоління в покоління як сімейна реліквія. Можливо, наша єдина. Та в цьому є один неочевидний плюс.
Суспільна недовіра породжує більший суспільний контроль і тримає громадський активізм в тонусі. Це зменшує шанси на пропускання повз (принаймні, на початку) ситуацій, які набули суспільного розголосу. Не можна було, наприклад, просто взяти і не репостнути новину про хмельницьку хабарню з фото синка голови МСЕК, який розслаблено лежить на дивані поряд із пачками грошей.
Цей самий контроль нас береже і від прийняття законів, які ідуть врозріз із бажанням більшості. Поки шо мені не уявляється, наприклад, шо у нас можуть заборонити аборти, встановити податок на бездітність, заборонити жінкам вчитися і тд. Не пройшло навіть повернути політичний курс на північний схід в 2013, і це при тому, шо ті, хто дуже хотів це зробити, мали для цього всі ресурси і владу.
4. Дії влади впливають на суспільну довіру. Не навпаки
І ця суспільна довіра щоразу підривається саме тими закупівельниками яєць по 17 грн за штуку і подібними.
Недовіра по замовчуванню тут має місце, адже у нас ПОВИННІ бути питання до того, чому, за умови оптових закупівель, ціна на Х, У, Z майже вдвічі вища ринкової. Бо у нас ПОВИННІ бути питання до того, чому людина, яка неодноразово демонструвала свою некомпетентність в закупівлях, знову ними займається і знову пройобується. Бо у нас ПОВИННІ бути питання про те, коли ж ця “службова недбалість” нарешті понесе відповідальність, а не буде відсторонена від служби, звільнена з роботи, чи вийде гуляти під заставу.
Оскільки недовіра = небажання ділитись грішми, то у влади не має бути питань до того, чому деякі фізичні та юридичні особи ухиляються від сплати податків. Ніхто не хоче фінансувати чужі кишені, а оскільки довіри до розпорядження коштами немає, то хіба не краще залишити їх собі?
5. Довіра — це важковідновлювальний ресурс, недовіра — енергозатратний
З усіма скандалами, поганою комунікацією, відвертою брехнею і замилюванням очей, я не знаю, шо має зробити керівництво держави на всіх рівнях, щоб повернути довіру людей. (Хоча я маю ідею з чого можна і треба почати: створити умови, аби люди відповідали за свої вчинки. Іншими словами: нормально реформувати судову систему і позашивати дірки в законах.)
А повернути довіру до діяльності влади треба, якшо в інтересах усіх зберегти державність і автономність. Ну і забрати напругу, яка і так іскриться через недовіру, бо вона забирає дуже багато когнітивного ресурсу, який ми могли б спрямувати на шось корисне і приємне. Натомість, більшість такого ресурсу йде на те, щоб убезпечити себе від потенційного намахування державними органами.
6. Довіра напряму залежить від чесності
Як на індивідуальному рівні, так і колективному. В більшості випадків, людина не буде довіряти тим, хто її обманув. Ну хіба є якісь нездорові процеси, як, наприклад, бажання втекти від відповідальності і небажання щось змінювати попри розуміння, шо статус кво тобі шкодить.
На колективному рівні, чесність означає говорити правду, але в країні, яка обороняється в дуже нерівній по ресурсам війні, правда зазвичай дуже гірка і публічне висвітлення її запустить небажані і, можливо, неочікувані для діючої влади процеси.
З іншого боку, чи готове населення побачити реальний стан речей? Не думаю, бо тоді відповідальність ляже і на плечі кожного і кожної, а з цим можливі проблеми, про що писала вище.
Шо ж виходить в підсумку?
Відсутність довіри до влади, трохи потаскана довіра одне до одного, відносно стабільна точкова довіра до деяких волонтерів/фондів. Власне, останнє — це єдина поки що непохитна одиниця.
Те, шо я зараз скажу, може бути інструкцією для іпсо, але подумайте про таку річ: для того, шоб перемогти масу, достатньо забрати в неї довіру до свого середовища. В мене складається враження, шо наша колективна довіра зараз тримається на волосині. На волосині, яка відростає після лазерки, if you know what I mean)
Хочу помилятись.
