Кожного разу, купуючи квиток на український фільм, я даю йому шанс.
На розвиток, на знаходження нових глядачів і глядачок, на те, шоб воно існувало як форма.
В майже кожному випадку, мене зачаровують і розчаровують одні і ті ж речі, шо говорить про те,
а) ШО мені треба від кіно
б) з ЧИМ в нашому кіно системний провал.
На прикладі «Будинку «Слово» буде найпростіше пояснити, бо ці речі зібрались там в максимальній концентрації.
Спочатку, про ті, які зачарували.
По-перше, це візуальна складова.
Я не могла натішитись кадрами, бо тут вони просто гарні, логічні і так, наче і має бути. Люди зробили добру картинку, хоч став на паузу кожен кадр і роби знимки.
По-друге, фільм трохи підштовхнув людей почитати про резидентів “Слова”. Одразу ж після перегляду (і це не лише моє спостереження).
На цьому список, за що я б похвалила цю роботу, закінчується. Бо в кіно ми ходимо не (тільки) оцінити візуальне.
Як і в будь-якій сфері, людям цікаві історії. Людям цікаві цікаві персонажі, їхні мотивації, знаходження відповідей на найголовніше питання: «Чому?».
Тут «Будинок», як і неймовірна більшість мною побачених наших стрічок, лагає страшенно. Бо цікаві персонажі, пошуки відповідей та інші сутнісні ніштяки, завдяки яким цей жанр ще не помер, — все це про добре пропрацьований сценарій і створення актор(к)ами образів, які з памʼяті хіба скальпелем виріжеш. Тобто, про все те, чого у цьому фільмі я (і не тільки) не побачила зовсім.
Замість віднайдення відповідей на запитання “Чому?”, я весь фільм задавала собі це питання до різних сюжетних поворотів і складових цієї стрічки.
Чому момент перетворення молодого перспективного поета в гидку крису тривав один кліп оком і коли я то пропустила?
Чому в цій історії, за наявності того всього, шо нам показали, Хвильовий застрелився?
Чому цей фільм більше нагадує пропаганду, ніж мистецтво?
Чому цей фільм про все і ні про шо одночасно?
Чому жодна людина, яка була дотичною до створення цього фільму, не побачила цієї кричущої проблеми відсутності логіки і послідовності, причинно-наслідкового звʼязку?
Весь фільм мене мучило й інше питання: чи зрозуміла б цей фільм аудиторія, яка ніколи не знала б історії будинку “Слово”, його мешканців, та і взагалі історії України цього періоду?
От якшо взяти це ігрове (!) кіно перекласти іншими мовами, чи буде він цінним або хоча б цікавим прикладом візуального мистецтва? Моя відповідь на це питання невтішна.
В багатьох матеріалах про цей фільм, які мені траплялись, говорили про те, шо над цим ним працювали біля 10 років. Я не впевнена, шо маючи такий результат, це інформація, про яку варто говорити.
І так, я трохи знаю про особливості кіноіндустрії в Україні. І так, я усвідомлюю всю обʼємність цієї історії та особливості роботи з архівами. Можливо, варто було б попрацювати ще. Можливо, це було б зовсім інше кіно.
Одна з причин, чому мене страшенно розчарувала ця кінострічка, полягає в тому, шо я спробувала подивитись на неї з позиції майбутнього і відшукати, чим би вона могла бути вагомою.
Памʼятаєте, в школі на уроках історії були загальні оглядові згадки про найбільші культурні досягнення в кіно, музиці, образотворчому мистецтві? Я згадую про “Тіні забутих предків” Параджанова, вплив Яремчука, твори Архипенка і багато інших людей, які зробили щось вау як в українському, так і світовому контексті. Коли я читала про це, я думала, шо їхній внесок був особливим і значним — бо ж в книжці про них пишуть!
Я спробувала уявити, шо ми знайдемо про культуру 20-тих років двадцять першого століття. Навіть не так. Я бачила сторінки тих самих шкільних підручників, які описували цю культуру. Та і ви теж бачили, оскільки з тим був шкандаль.
Скоріше за все, фільм “Будинок “Слово” теж колись потрапить в підручники, бо це чи не єдиний (поки що) фільм про представників доби “розстріляного відродження”.
І цей фільм буде вважатись вартим уваги для українського кінематографу, бо це перше повнометражне кіно про історії, які не так давно перестали бути цензурованими.
Для школярів і школярок, які ще відкриватимуть книжки, ця стрічка (чи, точніше, її назва) буде подаватись як один з важливих зразків кінематографу даного періоду. Хоча, якшо ви бачили цей фільм і будете чесними, то, можливо. погодитесь, шо це не так.
Більше того, на момент, коли я нарешті зібрала себе докупи дописати цю статтю, фільм подали до нацвідбору на «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Довго думала, чому. Поки шо з варіантів відповіді хіба те, шо подавати більше немає чого, бо наше кіновиробництво завмерло.
Ну і до найулюбленішого: в чому ж проблема?
Як на мене, то вона в підтримці/створенні низьких стандартів. Тут можна сперечатись, чи вони потрібні в будь-яких сферах культури, але так чи інакше, кожен період асоціюється з кимось або чимось, про кого говорили найбільше, заслужено чи ні.
Я знаю, шо майже ніде фільми не знімаються без врахувань ринку/бюджету/потенційної каси/партійних завдань/відмиття грошей/ you name it. І для дуже багатьох толкових людей нашої кіноіндустрії працювати на проєктах заради грошей, а не заради мистецтва — це така сама робота, як і для мене писати статті для ІТ-шки. Це просто те, шо ти вмієш і шо покриває всі твої забаганки. Та це не те, від чого ти особливо кайфуєш. І це, напевне, нормально — мати роботу, яка дозволяє тобі добре почуватись в цьому матеріальному світі і заробляти для того, шоб займатись тими справами, в які ти віриш і якими гориш.
Але фішка в тому, шо кіно — це чи не найвпливовіше мистецтво. І не лише тому, шо воно є вінцем всіх інших — музичного, фотографічного, дизайнерського і тд. Більше тому, шо кіно — це неймовірна концентрація образів і архетипів, які ми спочатку створюємо “заради історії”, а потім їх використовуємо як форму для швидкого пояснення чи фільтру оточення і ситуацій. Іноді це грає з нами злий жарт.
І як на мене, велика біда, якщо фільм складається з чітких архетипів, бо це
а) надто передбачувано, якшо не продумано (повертаємось до проблеми сценарію/ідеї/персонажів)
б) змушує глядачів задавати питання, чому автор/ка настільки переконаний/а, шо вони — дурачки
в) згубно для кіноісторії, адже ці типажні форми стають все глибшими, все ширшими. Вони усталюються, якшо є таке слово. В цьому кіно чомусь саме так.
В “Будинку” дуже рівно зчитується трафаретний образ імперії-влади, бунтаря, коханця (і коханки), героя, негідника і тд. Якшо ви дивились цей фільм, то ви одразу співставили ці іменники з відповідними персонаж(к)ами.
Ці образи та архетипи нас потім переслідують, особливо ті, на яких ми наштовхнулись першими.
Наприклад, є кілька фільмів про Довбуша, і з глядач(к)ами залишиться образ того Довбуша, якого вони побачили на екрані першим. Він же стане мірилом крутості всіх інших образів Довбуша. Ну хіба глядач(ка) досяг(ла) того рівня споглядального буддизму і тепер нічого ні з чим не порівнює. Я не впевнена, шо так буває, але про всякий закладаю тут трохи місця на помилку.
Якшо ж абстрагуватись від ідеї поціновувачки високого і прекрасного, і просто бути тією, ким я є до походу в кіно — Людиною Купуючою — то придбання квитка мало чим відрізняється від купівлі сиру чи оплати послуг, адже ти обмінюєш шось на гроші. І розраховуючись реальними грішми, ти очікуєш отримати реальний товар відповідної якості.
Відповідно, продаючи кіно, люди, які його роблять, мають дослідити і ринок, і сировину, і покупців, аби зробити якісний товар. Це, звісно, якшо вони зацікавлені в тому, шоб зробити якісний товар.
Завдяки цілодобовому стримінгу будь-чого, споживачі кіно зараз надто голодні на складних персонажів, неочікуваного але логічного розвитку подій, грі акторів, якій віриш. Споживачі кіно піднімають планку того, шо не буде вважатись бекграундним нойзом поки готуєш вечерю.
І навіть з такого виключно споживацького погляду, творці фільму не зробили домашньої роботи, шо і зчитується в результаті. Хоча, можливо, їхньою цільовою аудиторією була зовсім інша категорія глядачів/глядачок.
Звісно, весь мій текст можна розвалити фразою, шо “мистецтво нічого нікому не повинне” і “ бажання і вподобання глядачів — це останнє, про шо має думати митець”.
І я погоджусь.
Але не у випадку, коли цим мистецтвом хочуть сказати шось дуже конкретне для великої аудиторії. А цей фільм мені видався погано замаскованим маніфестом.
Поміж моїх темних песимістичних думок проблискуються й світлі сподівання багатьох моїх друзів та подруг.
Шо це добре, шо українське кіно знімають.
Шо роблять історії про будинок “Слово”, про добу “розстріляного відродження”.
Шо через Х таких-собі фільмів, візьме та й зʼявиться шось дуже достойне.
Шо це все — тренувальні вправи незалежного українського кінематографу.
Шо все ше попереду.
І кожного разу, купуючи квиток на українське кіно, я даю йому шанс себе проявити.
Сподіваюсь, колись воно дасть шанс і мені подивитись картину, від якої я буду ще довго сидіти в кінозалі з відчуттям тотального катарсису.
Липень-серпень 2024
