Рідко про це розповідаю, але поки я була в Штатах, я багато часу проводила в місцевих публічних бібліотеках.
Бо там можна було робити багато речей, як от:
🟤 користуватись чи замовляти додому книжки, купівля яких мене залишила б голою, босою і голодною.
Так, в США дуже дорогі паперові видання, особливо ті, які тільки-но вийшли з друку. Може й тому в них круто працює ринок секонд-хендних книг, про який я згадувала в своїй першій статті. Тому якшо ви раптом вирішите мене грабанути, то моя вам порада: беріть книжки, бо вони набагато дорожчі, ніж будь-шо інше.
🔴 грати в шахи з пенсіонерами та зовсім юними шахіст(к)ами.
Якось мене мало не взув 7-річний пиздюк, і це при тому, шо я в цю гру ой як можу.
🟢 відвідувати чи організовувати всякі воркшопи, виставки, клуби розмовні та подібні івенти.
Все, шо від вас треба — притомна agenda, список людей і забукати час.
⚫️ юзати все технічне, шо там було і шо вам в бібліотеці може знадобитись.
Компи, лептопи, принтери — you name it.
🟠 приходити зі своїми (або як я — чужими) малими і чілити з книжкою про рок-н-рольне і розпусне життя Anthony Kiedis’а з Red Hot Chili Peppers поки всі малі в бібліотеці граються-змагаються-ліплять-читають.
Можна сказати, так я прокачувала свої management and delegation skills. Але якшо серйозно, то там збиралась купа дітлахів і підлітків. Часто вони самі просили батьків відвезти їх в бібліотеку (!!!!), де вони з друзями шось читали чи працювали над проєктом для школи.
І все це відбувалось в містечку, яке по нашим міркам рахувалось би «селом».
Тут варто додати: в містечку, в якому жили люди з доходом вище середнього. Подібна забезпеченість бібліотек — а то і взагалі їхня наявність, — залежала від того, в якому районі знаходилась ця установа. Або, якщо точніше, яким кольором цей район заштриховували на картах в 40-х роках.
Сподіваюсь, я вас трохи зацікавила почитати про redlining. Але давайте так: почитаєте — і повертайтесь сюди.
Чому я раптом згадала про американські бібліотеки і до чого тут redlining та ше й реп?
В липні в Брукліні відкрилась виставка-триб‘ют творчості Jay-Z — одного з найкращих реперів (а відтак — поетів, imho), найбагатших Black Americans і продюсера, завдяки якому ми знаємо і любимо Rihanna та Alicia Keys, to name a few.
Але то все таке.
Найголовніше — це його статус чоловіка Beyoncé 😀.
Попри його бізнес-хватку і вміння перетворити любе-голубе в купу капусти, його команда робить наступне: організовують виставку в…
бібліотеці.
З безкоштовним входом.
Для всіх.
Для контрасту: в 2017 за квиток на схожу виставку The Rolling Stones в топовій галереї Манхеттена я заплатила шось $50.
Сказати, шо кількість бажаючих зареєструватись в бібліотеці Брукліна після відкриття виставки зросла — це нічого не сказати. З липня кількість реєстрацій збільшилась на чотири тисячі.
І це в районі, який не особо попсовий чи туристичний.
І це при тому, шо для відвідування цієї виставки наявність library card (= наш читацький квиток) взагалі не потрібна.
Як кажуть, кількох зайців одним махом: і виставку показали, і задали модний тренд на ходити в бібліотеку, і підняли аудиторію цієї (і сусідньої!) бібліотеки. Вважаю, шо це один з найкращих маркетингових ходів і чудовий спосіб популяризації просвітлюватись. Smart is a new sexy, чи як там.
Окремого вау заслуговує візуальне оформлення бібліотеки, але це я залишаю вам на погуглити.
І те, шо це робить Jay-Z (!) в районі Брукліна (!!) а бібліотеці (!!!) безкоштовно (!!!!) є дуже важливим для популяризації таких локацій, особливо серед Black community і людей з доходом нижче середнього.
Ви це ще більше заціните, якшо знатимете, який пиздець досі розгрібають після того бісового redliningʼгу — практики, якої вже давно немає де-юре, але яка досі процвітає де-факто.
А оскільки ви тут, то ви про цей пиздець зараз дізнаєтесь.
«Публічні» заклади в Штатах фінансуються податками платників а.к.а. грошима з бюджету. Відповідно, чим більше надходжень в місцевий бюджет, тим більше інвестуюють в публічні простори, типу шкіл, коледжів, лікарень та бібліотек.
Проблема в тому, шо через redlining, дуже багато районів, заселених, переважно, афроамериканцями, вважались небезпечними для інвестування і кредитування банками бізнесів, які мали б зʼявлятись в тих районах, якби такі позики надавались.
Спойлер №1:
банки їх відхиляли, оскільки побоювались банкрутства власників, а значить — невиплату кредитів.
Спойлер №2:
з того часу мало шо змінилось.
Відповідно,
чим менше бізнес-можливостей для населення —>
тим менше податків —>
тим менше коштів спрямовується на підтримку публічної інфраструктури (школи-лікарні-дороги-етс).
Long story short: штучне створення таких redline districts ніби наперед визначило долю для тих, хто в ньому народжувався чи опинявся. Систематичне недофінансування районів призвело до купи проблем, з якими мешканці цих районів досі стикаються, а саме:
погіршення освіти та медичних послуг,
підвищення рівня злочинності та смертності,
утворення cardboard cities,
відсутність розвиненої інфраструктури.
Єдиний плюс того всього: це надихнуло багато реперів на написання крутих пісень про life in da hood, але погодьтесь, то сумнівний позитив.
В довгій грі, така непропорційна увага та фінансування неминуче призводить до конфліктів між верствами населення (особливо якшо хтось хотів переїхати в інший район з тих “гетто”). Про один розкажу.
Оце моє містечко, наприклад, років десять тому протестувало проти того, шоб в них будували доступне багатоповерхове житло для малозабезпечених сімей (те, шо в реперських текстах називається projects.)
Відповідно, в ці будівлі могли переселити людей з інших “неблагополучних” містечок, чого місцеве населення не хотіло, бо боялось низки потенційних “наслідків” для власного спокійного життя, яким вони жили. Шось нагадує, правда?)
Так от, через ці дискримінаційні розмежувальні практики, переважна більшість молоді з систематично бідних районів була не мотивована ні навчатись, ні розвиватись.
Ну бо нашо, якшо з того кармічного кола безпросвітності не було видно виходу?
З одного боку, в тебе немає можливостей розвиватись там, де ти виріс. З іншого — тебе не приймає комʼюніті, в якому ці можливості є.
Фільми про хлопців/дівчат, яким вдавалось (як от 8 mile чи будь-який інший з цього списку) — це скоріше виключення, ніж правила.
І ті люди, яким вдалось вибратись і стати успішним фінансово, часто роблять свій внесок в те, шоб «реанімувати» ті райони і give back to da hood. Ось два приклади.
1️⃣. Топовий баскетболіст LeBron James заснував I Promise Elementary School в своєму рідному містечку для дітей, чиї батьки не в змозі фінансово стягнути віддати дитину хоч в якусь початкову школу.
2️⃣. Бас-гітарист тих же Red Hot Chili Pepper, Flea, зі своїм товаришем в ЛА заснували Silverlake Conservatory of Music — музичну консерваторію, аби діти відвідували уроки музики, а не деградували чи крали, чим займався сам Флі, допоки він не закохався в музику. Про це він сам пише в мемуарі “Acid for the Kids”, який я вам дуууууже раджу почитати, якшо ви любите музику і людей.
Це лише кілька знаменитостей, які заснували такі соціальні освітні проєкти в «неблагополучних» районах для дітей з незаможних сімей, аби ті мали доступ до хорошої освіти нарівні з дітьми з “благополучного» містечка типу того, в якому проживала я.
До чого я це все вам розповіла?
До того, шо це дуже круто, коли всюди є локації, які зацікавлюють людей різного віку і професій прийти, почитати, подивитись, поспілкуватись. Це корисно для комʼюніті. Ясно, шо круті бібліотеки не вирішать всі питання і проблеми місцевого населення, але тим не менш, існування таких просторів створює принаймні можливість для зацікавлення діяльністю.
За все своє життя в Україні я не чула ні від єдиної дитини і тим більше — підлітка чи дорослого, шо вони хочуть піти в бібліотеку.
Самі чи потусити з друзями.
Думаю, причина в тому, шо чи досі сприймаємо такі заклади як сховище книг на височезних полицях, в читальному залі яких тусуються хіба “ботани” і фріки.
Стандартна бібліотека, особливо маленьких містечок, виглядає приблизно так: ряди полиць зі старими книжками і одна велика читальня. Якшо пощастило зі спонсорами — то з кількома компʼютерами.
Погодьтесь — not fun.
Not fun at all.
Але в деяких більших містах є приємні виключення.
Наприклад, у Львові є Urban Library, частина мережі Львівської Муніципальної бібліотеки, в якій і книжок всяких почитати, і навчити всякому, і літературник провести і кави випити. А ще в ній дуже приємно перебувати і це дуже рішає. Все це — безкоштовно завдяки платникам та платницям податків 😀.
До маленьких містечок цей тренд тільки доходить, але якісь повільні зрушення є.
Я поки шо не знаю, в якій бібліотеці України зараз могла б проходити триб’ют-виставка умовного Jay-Z, але сподіваюсь, шо одного дня це станеться. І можливо — завдяки різноманітним грантам (House of Europe, УКФ чи інших організацій).
Тоді є шанс, шо якась публічна бібліотека зможе не тільки захостити особисті артефакти митців, а й обрости новими відвідувач(к)ами і сприяти позитивним змінам у спільноті.
Тому якшо маєте когось з бібліотечної індустрії, то надсилайте їм лінки на гранти як побачите якісь.
P.S. Тут класне інтервʼю Jay-Z про цю виставку і ще багато інших речей.
P.P.S. Цікавий факт. Квартири в висотках (5+ поверхів) вважається в Штатах вважається житлом для бідних, яке можна в певних випадках отримати безкоштовно. В нас квартира в такому “гнізді” вважається чимось статусним і тим, за шо люди готові платити колосальні гроші.
Отакі пироги! (с)
28.10.2023
