мистецтво — це не привілей, це право. це фундаментальна частина людського буття.
— кармен ломас ґарза
і тим не менш століттями це право у половини людства було узурповане. лувр — чи не найвеличніший музей світу — на данний момент має у своїй колекції 460 000 експонатів і лише авторство 663 з них належить жінкам, тобто лише ≈ 0,15 відстоків. у 1881 році [лише через понад століття після відкриття самого лувру] там з’явилась перша робота мисткині. тож хто вона — та, що кинула виклик світу “чоловічого” мистецтва і відкрила ті двері, які для жінок були закриті?
знайомтесь — марія башкирцева, уродженка полтавщини. вона була з заможної родини, яка у мальовничих гавронцях мала величезний маєток. от тільки через втрату батьком статку подружжя розлучилось, і мати забрала дівчину з братом до їхньої тітки у рив’єру [франція]. з дитинства вона була огорнута в розкіш, тож не дивно, що в ній проявлялися розбещенність та самолюбство. під впливом дідуся 12-річна марія побачила багатство й в иншому — знаннях — і виявляла пристрасть до всього: мов, історії, точних наук… і мистецтва.
любов до нього почалася з музики і бажання співати. голос дівчини, до того ж, був непересічним, але його втрата внаслідок туберкульозу змусила її звернутися до иншого виду творчости — живопису. сама по собі башкирцева була натурою амбітною і хотіла слави, що підтверджує один із записів її щоденника:
“…моє дурне марнославство було втішене, коли я почула навколо себе шепіт цих жінок ніццькою говіркою: «це правильно, це цілком правильно. якби це казав мужчина, його зробили б королем».”
тож навчаючись у академії жуліана [одному з небагатьох навчальних мистецьких закладів, де приймали жінок], вона швидко зрозуміла, що пробитись у паризькому салоні буде надскладно через її стать.
«ах, приреченість бути жінкою мене доводить до скаженості! я хочу придбати міщанський одяг, перуку, зробити себе поганою, щоб бути вільною, як мужчина. ось свобода, якої мені не вистачає та без якої не можна дійти до серйозних успіхів, щоб стати кимось… це одна з головних причин, через які немає художників із жінок.»
— з її щоденника
через це дівчина під псевдонімом пише статтю про жінок-художниць, які не мають можливості навчатися та виставляти свої роботи нарівні з чоловіками, і про подвійні стандарти моралі тодішнього суспільства. але зрештою окреслену чоловіками межу вона перейти змогла і досягла бажаного успіху.
першою роботою, що дібралась до “салону”, стало зображення її кузини за читанням. більше, ніж просто зображення. воно було провокативним. чому? бо на той час це була не абияка книга, адже «питання про розлучення» дюми [сина того самого письменника] — це памфлет про право на розлучення для жінок. і загалом у її творчості неодноразово фігурувала тема жінок за читанням, які неочікувано для суспільства поставали в ролі інтелектуалок. для тогочасного світу це було своєрідним бунтарством, але враховуючи її наступні слова, це було не найменшою зухвалістю, котру художниця собі дозволяла:
“нікого в партнери я особисто більше не шукаю, бо вважаю: чоловіки мають бути аксесуарами в житті сильних жінок.”
ламаючи тогочасне стереотипне сприйняття борчинь за свої права як тих, що намагаються стати подібними до чоловіків, вона претендувала на такі ж права у суспільстві і залишалась фемінною, тим самим показуючи фемінізм як спектр, а не окремий типаж.
іронічно, що при виді її робіт критики, не бажаючи визнавати перевагу художниці, вражено коментували: “така мужність у манері письма. такий чіткий і точний стиль, нехарактерний для жінок”. і все ж це не завадило їй після цього кожен рік виставлятись у музеї, аж до своєї смерти. для 19 століття мисткиня зробила немислимий прорив і стала феноменом до сьогодні.
у вас може виникнути логічне запитання: чи можна її вважати нашою художницею, враховуючи той факт, що більшу частину свого життя вона прожила не в Україні? а росіяни, якраз користуючись фактом знаходження тодішніх українських земель у своїй імперії, взагалі намагаються привласнити її собі. тож відповіддю на це питання є лише сама марія і як вона себе ідентифікувала. через російську імперську політику не дивно, що спочатку дівчина була меншовартісною космополіткою, що вагалась до якої національности себе відносити. але згодом, дорослішаючи, попри переїзд вона неодноразово навідувалась у рідний край, на полтавщину, і захоплювалась його красою:
“за красою саду, парку, споруд диканька може змагатися з віллами боргезе і доріа в римі… крім непідробних та незамінних руїн, диканька, мабуть, навіть багатша, це майже містечко… дуже шкода, що світ і гадки не має про існування цього місця.”
— з її щоденника
там вона ходила на вечорниці і ліпила вареники з місцевими дівчатами. про своє походження саме з України, а не рос. імперії, марія згодом наголошувала й у своїх мандрах: і на авдієнції з папою римським, і в спілкуванні з ґю де мопассаном.
з останнім, зараз всесвісньо відомим класиком, її пов’язує особливо цікаві стосунки. популярності тому не бракувало і за життя — листів він отримував настільки багато, що відповідав на них вибірково — одним сухо, іншим глузливо, часто взагалі не відповідав. іронічно відповідав письменник і на перша листи башкирцевої, але згодом та настільки вразила його непересічністю своїх суджень та оцінок, що листування прагнув уже він і жадав познайомитись особисто. омріяної зустрічі він так і не отримав, адже побачив дівчину вже на її похоронах.
“це була єдина троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і таким коротким.”
— сказав ґю де мопассан, проводжаючи художницю в останню путь.
свій внесок вона по смерті залишила і в письменницькій галузі, ставши прикладом фрази «талановиті люди талановиті у всьому». марія все своє життя писала щоденник, що дозволило б врешті побачити весь її творчий шлях. коли вона померла, за них взялася її мати і, щоб мемуари не виглядали настільки скандальними, та їх відредагувала. однак шуму вони і так навели й без того, водночас вивівши сам жанр мемуарів на більш серйозний рівень сприйняття, адже вони стали бестселером. жінку восхваляли і піддавали критиці водночас, адже вона постала не скромним янголям, а амбітною персоною з жагою до власних звершень на рівні з чоловіками, яке зухвальство!
і тим не менш, ними зачитувався чи не весь мистецький світ. тодішній прем’єр-міністр англії вільям гладстон навіть назвав «щоденник» художниці однією з найвидатніших книг XIX століття. одним з перших про цензурування записів заявив друг її сім’ї і як виявилось, мати передала їх і з умовою опублікувати не раніше, ніж за 10 років після своєї смерті. в сучасності їх вже відновили. російськомовна версія [цензурована] вийшла ще на початку XX століття, очевидно з наративом про російське походження марії. української, на жаль, ми не побачили досі, але схоже, за роботу над цим взялось видавництво creative women publishing і колись ми матимемо змогу познайомитись із мемуарами української мисткині.
[більше пишу про навколокнижкове і навколомитецьке в тґк «нотатки куміхо»]
