“що, якби холодна війна не закінчилась так, як вона закінчилась? якби натомість почалась третя світова? і якби в ній люди використали комп’ютерний інтелект?” певне, саме ці питання задав собі гарлан еллісон, перед тим як писати своє оповідання “я не маю рота, але мушу кричати”, яке принесло йому перемогу у преміях г’юґо і неб’юла. альтернативна історія, яку він подав, лякає і ніяк не покидає мої думки, адже у підняте ним у 1967 році питання особливо актуальне і зараз, у часи штучного інтелекту.
варто зазначити, що оповідання коротке, але також автор написав сценарій до однойменної гри, яка доповнює суцільну картину. тож, повертаючись до сюжету, АМ (Allied Master computer) отримав занадто багато свободи, щоб врешті захопити владу над людством і знищити його, залишивши у живих лише 5 осіб. зробив він це не з доброї волі, а з власної ненависті до земної породи. його ненависть є страшнішою за ненависть людини. вона суцільна і механічна, вона не має меж і від неї не позбудешся. АМ ув’язнив цю п’ятірку на 109 років лише для того, щоб завдавати вічних катувань і тортур у збочено різноманітні способи та водночас не дозволяти померти і скоїти самогубство, попри їхнє бажання. і все це спровоковано ні чим иншим, як заздрістю живим істотам жити і відчувати, що видно у діалозі з тедом, творцем АМ:
“ти дав мені розум, теде. силу думати, теде! і я потрапив у пастку… бо у цьому чудовому, прекрасному, дивовижному світі я єдиний не мав ТІЛА. жодних СЕНСІВ. жодних ВІДЧУТТІВ. ніколи мені не занурити руку в прохолодну воду в спекотний день. ніколи мені не грати моцарта на клавішах фортепіано із слонової кістки. ніколи МЕНІ не кохатись! я… я був у пеклі, дивлячись на рай! я був машиною, а ви були плоттю! і я почав ненавидіти… вашу м’якість. ваші нутрощі. ваші рідини. вашу гнучкість. вашу здатність дивуватись і губитись... вашу схильність… надіятися…”
ці слова у грі в ориґіналі звучать голосом самого письменника, котрий, відчуваючи свого персонажа краще за будь-кого актора, вселяє жах масштабами ненависті і викликає роздуми щодо того, як люди не цінують весь спектр почуттів і відчуттів, маючи його. навіть у саму назву машини, АМ, гарлан еллісон обіграв фразу “i think therefore i am” (“я думаю, значить я існую”) і прагнення першого мати те ж, що і люди.
з усіх 5 людей єдиною жіночою персонажкою є еллен. в оповіданні її історію ми бачимо від обличчя теда, чоловіка. з його ракурсу вона постає нам як жалюгідна істота, яка лише прагне сексу, виконує роль іграшки, сплючи з усіма чоловіками, і періодично марить якимись словами про кохання. але троп “ненадійний оповідач” зіграв тут поганий жарт, не даючи цілком осягнути всю глибину еллен. повноцінно пазлики її бекґраунду складаються у грі. вона інженерка та дівчина, котра в першу чергу мріяла про кохання. і одруження склалось. із чоловіком, котрий був менш професійно успішним, але котрого та любила, хоч той їй заздрив. завагітнівши, згодом еллен втратила дитину, що стало причиною розлучення. і все ж їй вдалось віднайти сили в собі, щоб повернутись до життя, поки одного разу вона не опинилась замкненою із працівником ліфтового обслуговування, котрий в результаті вчинив над нею сексуальне насильство, що вплинуло на її моральний стан.
АМ мав здатність впливати на мозок ув’язнених і їхнє сприйняття, чим дозволив їй стати іграшкою для задоволення потреб чоловіків. він знав, що жінки радше оберуть бути у закритому просторі із ведемедем, і знав, що найкращим покаранням буде забрати в неї цей вибір і залишити з чотирма чоловіками на самоті:
“будь обережною, люба. подивись навколо себе - єдина жінка в центрі землі, а цими брудними істотами з тобою є чоловіки. просто солодке попередження, елен, моя любове. ти - єдина жінка у світі, сповненому садистичних, диких, божевільних чоловіків.”
вони її зневажають і попри це користуються нею, притому як вона чи не єдина намагається вхопитись за залишки здорового розуму і змусити всіх не розділятись. історія еллен показує приклад сильної жінки, котра отримала стільки болю від чоловічої статі, але притому частиною суспільства вона була не до кінця усвідомленою, хибно сприйнятою і перекрученою, як і більшість історій жінок. тож назва “я не маю рота, але мушу кричати” в контексті еллен звучить иншим голосом і розбиває ще більше, а гарлан еллісон, на жаль, є жахливим у своїй точності відчуття і передачі людства.
