Йому завжди не подобався цей кущ, скільки він себе пам’ятав. Як і цей огидний, крихітний батьківський будиночок на околиці маленького, забутого Богом містечка, розташованого на одній вулиці з похмурою будівлею місцевого моргу, ворота якого прикрашав недоглянутий кущ ялівцю.
Була весна. Кущ цвів і плодоносив, разом із ним розквітало все навколо. Приємний теплий легіт, сонячний день — здавалося, уся краса навколишньої природи прокидалася від сну, вибухаючи зеленню і новим життям. Тоді він був ще маленьким і грався на задньому подвір’ї свого дому. Хлопчик знайшов гарну палицю, яка йому дуже сподобалася, нагадуючи лицарський меч. З нею він безстрашно відбивався від джмеля, але той виявився занадто невловимим і, здавалося, насміхався з хлопчика своїм гучним джижчанням.
Батьки забороняли йому гратися тут, як і дивитися з вікна ванної у бік сусіднього подвір’я. Вони багато чого йому забороняли. Йому здавалося вони завжди були надто зайняті й роздратовані. Його батьки не любили його, не звертали на нього уваги. Здавалося, що вони вже давно не люблять одне одного… Це гнітило, але зараз йому було добре: усе навколо здавалося таким яскравим, таким наповненим відчуттям дитинства.
Він уловив легкий запах свіжоскошеної трави з сусіднього подвір’я, змішаний із вранішньою росою під ногами. Джміль уже зник з його поля зору, але він досі чув його протяжне гудіння: «Джжжжжжж…». Тоді, ще зовсім маленький, він не знав, поруч із якою будівлею мешкає їхня сім’я. Дуже бідна сім’я, яка не могла дозволити собі навіть поставити паркан і була занадто зайнята зведенням кінців з кінцями, щоб домовитися про це із «службою» по сусідству.
— Що значить "знову затримують"? Який же ти нездара! Я заради тебе пішла з роботи, щоб займатися хатньою роботою і няньчитися з твоїм сином, а ти досі сидиш на тій клятій фабриці й не можеш знайти нормальної роботи, щоб прогодувати нашу сім’ю. Носиш додому копійки! Який же ти чоловік після цього?! Не можеш забезпечувати — то навіщо було одружуватися? — почувся агресивний мамин крик із дому, за яким пролунав голосний удар татового кулака по столу.
Далі хлопчик уже не слухав. Такі сварки були для нього звичними, як частина буденності. Зі своєю улюбленою палицею в руках, що нагадувала йому меч, він почав пильно й обережно підкрадатися до куща біля воріт моргу… Він не знав, як називалася ця рослина, але вона нагадувала йому ялинку, тільки була дещо іншою… Йому ніколи не подобались ялинки, тому він підійшов прямо до куща і наніс перший удар, збиваючи з гілок сині намистинки, ягоди, що були його плодами. Колись він уже пробував ці ягоди, вони були гіркими та несмачними. Кущ був дурним, бо його ягоди були не смачними, він заслуговував бути побитим.
За першим ударом пішов другий, потім третій. Зосереджений на лупцюванні нещасного куща, з якого вже були збиті всі сині намистинки, він навіть не почув, як мама у сльозах гуркнула вхідними дверима та вибігла з їхнього подвір’я, як тато спустився в погріб за ще однією порцією горючого, як, хитаючи головою, дивився на нього з вікна чоловік у білому медичному халаті. Однак чоловік чомусь не збирався його зупиняти, він явно був проти, але просто мовчав і спостерігав за ним далі.
Навколо була все та сама весна — кольорова та пахуча. Ця весна зі спогадів була такою справжньою, зовсім не схожою на те літо, яке настало, коли він уже був юнаком. То було літо, що запам’яталося надовго. Саме посеред його спекотних днів батько пішов із сім’ї. Він просто зник, обірвавши всі зв’язки, він просто залишив їх і зник.
Чомусь літня злива з громом і грозою була такою холодною, як і його мама. Вранці вона, як завжди, приготувала йому сніданок, але знову не сказала ні слова. Вона дуже рідко із ним говорила, це не було повне мовчання, але було чітко зрозуміло, що вона тримала дистанцію і це тривало роками. Він виріс у такому ставленні. Вона, здається, звинувачувала його в тому, що батько пішов із сім’ї і що через нього вона не може знайти нового чоловіка.
Ранок видався спекотним: світило яскраве сонце, а навколо надокучливо роїлися мухи. Проте ближче до вечора несподівано почалася злива. Він повертався з навчання разом із нею — гарною рудоволосою дівчиною, яка давно йому подобалась і, здавалося, почала відповідати взаємністю. Обоє промокли до нитки. Юнак провів її додому, а потім йшов сам. Того вечора він був щасливий: вони домовилися піти в кіно.
Пройшовши чималу відстань без парасолі у таку мерзенну погоду, він нарешті побачив наприкінці дороги морг і не дійшовши до нього зайшов у знайомі двері до себе додому. Мама, така ж похмура, як і завжди, кашляючи, запитала, чи купив він продукти. Не поцікавившись, як у нього справи, вона пішла лягати спати. Ввечері, визирнувши у вікно на заднє подвір’я, він чомусь знову звернув увагу на мокрий кущ ялівцю біля воріт моргу. «Коли вони вже приберуть цей страшний чагарник», — подумав він.
Наступного дня все пройшло чудово: вони вперше поцілувалися, і йому здалося, що це те саме щире й найміцніше кохання, про яке він читав лише в книжках, про яке він лише мріяв колись. Проте їхні стосунки не протрималися й місяця. Наприкінці літа, коли природа навколо була у своєму розпалі, вона кинула його. Вона дізналася його ближче й покинула, зрозумівши, який він є насправді. Її зізнання було болісним: їй просто було його шкода. Ці слова пробили його наскрізь. Він втратив контроль і вдарив її. Вдарив так, як тато колись бив маму. Вона втекла в сльозах — так само, як колись мама втікала з дому.
У гіркий момент розлуки злість і ненависть переповнювали його. Побачивши перед собою ненависний кущ біля воріт моргу, він пнув його ногою. Раз, і ще раз. У цей момент він ненавидів її. Ненавидів себе. І ще більше — цю злощасну рослину, похилену та поламану після його ударів. Він ненавидів її, бо почувався так само — зламаним і безпорадним. Над обрієм простягалося насичене синє небо без жодної хмаринки. Яскраве, пекуче сонце сипало свої промені на землю, а над дорогою дозрівала абрикоса. Чудова погода — така прекрасна для такого жахливого дня. Той день змінила тиха ніч.
Минали дні і ночі, те літо давно також минуло. Згодом були інші дівчата, потім інші жінки, але нічого так і не склалося. Уже дорослий чоловік так і не з’їхав від своєї матері, яка повільно згасала від хвороби. Настала осінь, коли мама померла. Через свій складний характер він так і не зміг знайти нормальну роботу та завести друзів, тому похорон був дуже скромним. На ньому не було нікого, і після нього він не відчував нічого. Ні скорботи, ні жалю. Багряна осінь прийшла непомітно, усіявши все опалим листям і щедро та оплакуючи його дощами.
Якось знову збираючись на роботу і помітивши за вікном кущ ялівцю, чоловік поклявся собі його обов’язково позбутися. Але братися до роботи і бруднитися, викорчовуючи масивну рослину, йому не хотілося. Замість цього він кілька разів підлив під кущ отруту. Це вплинуло на кущ та не згубило його. Та й у житті чоловіка було достатньо інших проблем, і руки до цієї справи так і не доходили.
А осінь усе буяла, дедалі наполегливіше кваплячи природу до сну. Одного дня він побачив, як німа санітарка, що працювала в морзі, поливала це неподобство разом із іншими рослинами на їхній території. «Ну і дурепа», — подумав він. Згодом він зауважив, що вона поливає кущ щоранку, день у день. Одного разу в нього урвався терпець, і, не втримавшись, він вибіг на вулицю посперечатися про те, навіщо вона ростить цей огидний і такий ненависний йому кущ. Тоді чоловік і дізнався, що жінка є повністю німою.
«Недолуга», — гаркнув він, на прощання грюкнувши дверима, у день коли пішов перший сніг. Він все рідше виходив із дому, все частіше топив горе в алкоголі. Він вважав себе глибоко нещасним, жертвою яку ніхто не розуміє, ненавидів все, ненавидів всіх.
Була зима коли у підстаркуватого чоловіка почались проблеми з серцем через тривалі запої і небажання та неможливість звернутися по допомогу. Тепер він просто фізично не міг майже нічого, не кажучи вже про те, щоб позбутися ненависного куща, про який він іноді згадував бачачи його у розмальоване морозом вікно. Так само як недавно він побачив у вікно ту саму дурну німу санітарку, що йшла під руку зі своїм коханим чоловіком, з яким вони недавно познайомились. Він дивився і заздрив.
Ввечері падав лапатий сніг, діти йшли з санчатами, залишаючи сліди маленьких чобіток на дорозі. У нього ніколи не було дітей… І не буде, і не треба — подумав він і заснув. Чоловік помер тихо уві сні тієї зимової ночі, він не страждав і нічого не відчув, він просто не прокинувся. Його тіло знайшли не одразу, а через кілька днів. Та сама німа санітарка, працюючи, звернула увагу на вже кілька днів прочинену кватирку, переймаючись за здоров’я дивного незнайомого старого чоловіка.
У нього не було ані родичів, ані друзів. Тому його ховали де-небудь та як-небудь. Водій катафалку з тілом померлого чоловіка, виїжджаючи на кладовище через відкриті ворота випадково наїхав і проїхався по кущу ялівцю, смертельно покалічивши його. Зламаний і ослаблий, він, не витримавши зимового холоду, як раніше, не оклигав і скоро повністю вимер та засох.
А потім, минаючи завірюхи та снігопади знову прийшла весна. Із-під місця взимку знищеного куща ялівцю пробився маленький вічнозелений хвойний паросток.
кінець.
