“В глибокому лісі завжди тихо і спокійно..

Це на диво завжди заспокоювало мене, тож я збирався ніколи не покидати цієї місцини. Я жив серед дерев і листя. Інколи здавалося, що я навіть міг розуміти, міг розуміти вічно мовчазні дерева. Я міг їх чути, слухати їх давні історії вічного життя, слухати про те, що вони бачили за кілька добрих сотень тисяч років перебування тут. Мені це подобалося. Проте одного разу я зустрів людину, вони виглядали малими і тендітним, майже як янгол, людський янгол. Я підійшов до них аби познайомитися. Так ми здружилися та стали жити разом. Але з часом я відчув як вони почали красти моє життя. Дерева вічно слухали їх, вони слухали дерева, а я залишався вічно беззвучним і не був здатен щось зробити. Я відчував заздрість, я був розлючений. І одного дня я взяв свого золотого кинджала і вбив людського янгола. Їх кров текла безперестану і її було дуже багато. Я стояв і дивився на цей витвір природи, на їх ідеальні риси обличчя, на ідеальну фігуру, і на ідеально жахливу особистість. З плином часу я змив з себе кров, і тоді відчув жахливий але приємний біль в горлі, я почав задихатися у вирі думок і емоцій, і зрештою...
Тепер дерева знову лиш мої. Тепер я знову лиш сам один, назавжди прикований до цього місця, з моїми любими деревами та людським янголом, що сонячно дивився на мене ззаду."