Частина 1
Розділ 6
Хтось мене трясе і кричить.
- Вставай, хлопче! Чорт забирай.
Але ж я помер, чому я чую, як мене кличуть?
- Вставай, все проспиш, Евене! - це голос Колума.
Я розплющую очі і бачу, що дідусь виглядає трохи схвильованим.
- Чому я тут? - ледве говорю я, чоло все ще болить.
- Як це чому? - здивовано відповідає він, - Що тобі снилося, хлопче? Ти весь трясся і плакав, я не міг тебе розбудити.
Це був сон. Боже, це був тільки сон.
- Нічого, дурня якась, - кажу я, встаючи, чим проганяю залишки сну.
- Ну, яке спить - таке сниться, - гигоче Колум.
Ми збираємось і виходимо надвір, жодних слідів тієї істоти я не бачу. Але ж їх і минулого разу не було, коли я повернувся після першої подорожі до Рощі!
- Поки ти спав, я тут бачив оленя, - продовжує дідусь, - сьогодні ми будемо його вистежувати.
Після того чудернацького сну мені чомусь страхітливо від згадування про оленів. Треба ж, я проспав власну вилазку. Нічого, ще є час, наступного разу, мабуть, взагалі не буду лягати спати, хоча, якщо чесно, ідея йти туди здавалась вже не такою привабливою.
- З оленя будемо мати багато м'яса, на деякий час нам вистачить. Ше й ті зайці, що ми наловили, - каже чоловік.
- Я б хотів вполювати лисицю, - кажу я, - хотілося б щось зробити з її шкури для Геліс.
- Оце ти замахнувся, - знову сміється дідусь, - ти і зайчика не зміг підстрелити.
Він ляскає мене по плечу і заливається сміхом. Мені трохи образливо таке чути, але він правий. Можливо, я ще замалий чи м`якосерцевий для полювання.
- Нічого, ще навчишся, попереду у нас багато полювань.
Ми зібрали речі та зброю і вирушили по слідах оленя. День був прегарний, світило сонце, здавалося, сьогодні було тепліше, ніж вчора. Ліс знову здавався казковим і привітним. Я йшов, насолоджуючись відблисками проміння, наче діамантами, на снігу. Цікаво, як це буде - полювати з дідусем влітку? Все буде зелене, повітря тепле, можна буде спати надворі при зірках. Я усміхнувся своїм думкам.
- Тихо, - пошепки сказав дідусь і вказав пальцем кудись за дерева.
Я побачив того оленя. Велика, граційна тварина. Він ще навіть не помітив нас. Колум натягнув лук зі стрілою і прицілився. Я, про всяк випадок, зробив те саме. Він вистрілив, потрапив йому в шию, ближче до голови. Пробігши кілька кроків, олень падає, але він ще живий, судячи з клубків пари з його рота.
Я підходжу ближче і дивлюсь на нього зверху вниз.
- Чого стоїш? Добивай його, - чоловік підходить і кидає мені свій ніж.
Я згадую, що не маю ножа серед свого спорядження. Але ж я його і не бачив, коли збирався на полювання. Дивно…
Я наношу останній удар тварині, що весь цей час майже нерухомо лежала і дивилась на мене, косячи лівим оком. На якусь мить мені стає його шкода, але я ж збираюся стати справжнім мисливцем, тому швидко проганяю це відчуття. Дідусь готує мотузку, щоб зв'язати оленя і відволочити його до нашого тимчасового притулку. Ніхто з нас, вже і ще, недостатньо дужий, щоб понести його на плечах.
Дорогою назад Колум каже мені самостійно перевірити пастки, які знаходяться ближче до будинку.
“Я зможу зайти до Рощі по дорозі”, - думаю я про себе.
В одній із пасток знаходжу чергового зайця, тварина вже померла і задубіла, тож виймаю її з капкану і прив`язую до поясу за вуха. Час підібратись ближче до Рощі.
Вже потроху починає темніти, мене починає накривати тривога. Ось я вже стою перед “межею” з дерев. Роща дивиться на мене трохи зловісно і непривітно. Там темніше, ніж у інших частинах лісу через густіший ріст дерев. Наважуюсь зробити крок, ще один. Потроху йду.
Нічого. Тихо й пусто.
Аж тут чую позаду кроки. Ковтаю слину, в роті миттєво пересихає. Думаю над тим, чи обернутися.
- Гей, малий! - гукає знайомий голос. - Давно не бачились.
Я озираюсь і бачу того чоловіка. Він одягнений так само, як у нашу першу зустріч.
- Добрий вечір, - відповідаю я.
- Що ти тут робиш так пізно? Твій дідусь хіба не хвилюватиметься?
- Він сам мене послав перевірити пастки, - все ще трохи напружено кажу, тривога нікуди не ділась, хоч і стало легше від того, що я тут не один. - А ви що тут робите?
- Ну, гуляю, якщо можна так сказати. Я чув про цю Рощу багато легенд, тож вирішив навідатися. Можливо, вполюю якогось рідкого священного звіра, - він мені підморгує.
- Ясно… А де ви тут живете? - цікавлюсь я.
Наскільки я знаю, то наша хатинка єдина на околицю. Дивно, що він заходить так далеко тільки заради прогулянок в Рощі. Він не відповідає і ми просто йдемо далі.
- Ти розставив пастки десь тут? - нарешті питає він.
- Та ні, просто теж вирішив погуляти. Я теж чув ці легенди, як і ви.
- Звісно.
Він складає руки за спиною і трохи випереджає мене. Щось дивне є у цьому чоловіку. І зовсім не те, як заможно для лісу він одягнений чи те, що він чужинець. Просто щось мене бентежить. А ще я бачив його у своєму сні.
Раптом під одним деревом я помічаю щось в снігу. Це був мій ніж! Але як це можливо?
- Щось сталося? - він обертається до мене.
- Я просто знайшов свого ножа… - не вірячи цьому, відповідаю я.
Швидко ховаю ніж у пояс і все ще витріщаюся на це місце.
- Загубив під час минулої прогулянки? - він загадково посміхається.
- Напевно, - знизую я плечима. - Я, мабуть, вже піду. Вже майже вечір, а мені ще потрібно знайти дорогу до хатинки. Якщо хочете, можете прийти до нас у гості, посидимо біля вогнища з дідусем.
- Дякую за запрошення, хлопче, але маю відмовити. Мені ще теж потрібно дістатися додому.
Я йду в сторону, звідки ми прийшли, але чоловік продовжує йти за мною слідом на деякій відстані. Трохи пришвидшую кроки, але він не наздоганяє, просто собі йде. Дивний. Хоча я й почуваюся в його компанії в безпеці, але не можу перестати думати про те, що він дивний.
Покидаю межі Рощі і обертаюся, щоб подивитись, де мій новий знайомий і нікого не бачу. Шкірою проноситься мороз. Я ж чув його кроки.
