Поки за моїм вікном лляла злива, я відчував її присутність в потемнілій кімнаті. Тут вже півтора місяця нікого, окрім мене, не було - ніхто не проживав, ніхто не ночував на день-два, ніхто не кричав, дебоширив, кохався, тішився прожитому, наче наступного дня більше не буде або більше не буде такого наступного дня.
Тільки я і злива.
Злива, котра нагадувала мені про неї.
Злива, котра нагадувала мені про місто.
Місто, де проросло моє коріння.
Я пам'ятаю той день, немов переглядав його кіноверсію на карантині без упину: разом з братом споглядали зльоти і посадки, де одні пасажири повертались із вирію, а інших туди проводжали. Можливо, назавжди.
Я відгортав обабіч гальку, хоча подекуди вона застрягала на підошві, коли ступав на велелюдні території, а опісля відносив її подалі від дому. Так ненароком формував діаспору. Це місто пропахло міграцією - сотні тисяч людей звідусіль прибували сюди в пошуках щастя і його створенні. Комусь щастило, а хтось в ньому розчаровувався.
Це місто всотало сліди - безперервний рух не припинявся там ніколи. І я з ним рухався, рухався, рухався, що є сили. Адже було куди.
Згадую, що та вулиця колись називалась Тургєнєва. Щонайменше знаю, що звідти легко дійти до ІТ-фірми, на якій колись проходив курси верстки веб-сторінок. Тепер - це одна з найбільш відвідуваних вулиць міста для мене. Там не пахне кавою з кожного закутка, там не знайдеш натовпів набридливих туристів, котрі фотографують все навколо, там не побудовано жодної пам'ятки архітектури чи скульптури.
Поодинокі машини гнались проти вітру на Кульпарківську, утворюючи конфлікт протилежностей.
Я не розумів, за що обидві сили переймались і пропускав теревені потоків повз, чекаючи на неї під будинком з великою брамою. Але туди давно не в'їжджали машини. Пам'ятаю, що коли тут був раз за дивним збігом обставин, то під однією зі стін ледь трималась саморобна конструкція, не знати ким поставлена і не знати для чого призначена. Мабуть, туди колись приходили співати серенади або декламувати промови, поки жителі двору сходились до вікон послухати, про що йшла мова цього разу.
Пам'ятаю, що коли вийшла вона, я зніяковів і зашарівся.
Я ніколи не відчував великого спектру емоцій до того, як зустрів її вперше. Зблизька. Тоді, коли ми один одного сильно не знали, бо всього лиш одна-дві зустрічі були, котрі більше походили на знайомства двох невідомих значень, з яких знаходять обидві змінні. Як згадую той січневий поїзд в один кінець... світла обмаль, люди - готові до сну і ми, стомлені, займаємо свої місця, радіючи тому, що встигли, адже в іншому випадку могли застрягти щонайменше на півдня в місті, котре ніхто із нас не знав.
Надворі був кінець літа і, здавалося, останні шанси зловити тепло долонями, застиглими в очікуванні чуда. Ми тоді цілий вечір гуляли по знайомим вуличкам, таємним стежинам обібраних людьми парків, забутим дворам, котрі ніхто із нас раніше не бачив.
Та чи бачили ми колись те, що могло нас не зачепити?
Чи могли ми що-небудь бачити?
Листя звисало з фасаду, поки вона, витончена і виточена до найдрібнішої деталі, ховалась у ньому до наступної зустрічі, лагідно торкаючись кожною фалангою пальців, спиняючись на вказівному лівої руки.
Її рухи приваблювали, і була б моя воля, я б залюбки загубився у тих візерунках, якими вона залишає сліди на футболці, коли ми прощаємось.
Я би блукав у лабіринтах пальців із таємницями, підказками і рішеннями, властивими тільки її характеру і роздумам.
І коли ми розійшлись в різні напрямки, а вона пішла назустріч заходу, в мені бушували протиріччя - постійний епілог наших зустрічей, котрі миттєво розвіювались при проході повз святого Юра. Я там відпускав своїх демонів на годівлю обабіч, залишаючи стиснуту долоню, в котрій зберігав спогад.
Спогад, що гріє досі.
06.10.20
