Культура прогулянок по містах навряд чи є чимось унікальним в загальній проекції, проте іноді її треба досліджувати, неначе феномен, раніше не бачений. Для людини, котра здійснює подібні походи, то є можливість не тільки вийти на двір і трохи висмердитись від перебування поміж майже замкнених тривимірних просторів, де єдиним виходом є лише дверні прорізи, а ще й оглянути рідні та далекі локації, переконатись в тому, чи щось змінилось за хвилину, добу, тиждень, а то й довше, зустрітись з деякими людьми не в звичній робочо-процесуальній формі, а на кілька секунд з традиційними для такого типу словесними, а подекуди і тілесними привітаннями – хоча коли люди бувають надто зайнятими, що навіть під час прогулянок займаються робочими справами, то і до привітань діло не доходить. Дзвінок від клієнта, балачка з керівником чи теревені зі співробітником, котрому вкоробило саме в той момент задзвонити, коли можеш поруч пройти ти і мати нагоду привітатись у неформальних обставинах. Трапляється різне. І такі випадки теж.
Шпацерування є життєво необхідною звичкою для мене. Часто виходячи на прогулянку, маю наперед розпланований маршрут.
І часто я сходив з маршруту, адже будь-кому хода би набридла, якби один і той же шлях не змінювався сотні разів підряд.
І як людина, котра займається з вагами в тренажерному залі або вдома, розумію, що дорожні плани необхідно змінювати зазвичай, немов програми тренування, аби не заштопоритись у розвитку своєї тілобудови. І коли нема нагоди займатись з вагами - особливо коли вирушаєш надовго в інше місто чи населений пункт, хода виручає і починає слугувати своєрідним антистресом для всього тіла.
Перебуваючи у Львові протягом тижня з лишком, я стараюсь кожного дня здійснювати хоча би одну прогулянку – чи пройтись пішки від "Пляжу" до центру міста і назад, чи здійснити ходу до парку культури, а звідти, спускаючись додолу по Стрийській, що розділяє два великих парки міста собою, вийти на площу Франка і далі – до Петрушевича, чи потішити двоюрідну молодшу і прийти забрати її, коли вона відбула свій час у дитячому таборі, чи зустрітись з товаришами або друзями, яких тільки у Львові й можеш побачити найчастіше. Завдяки цьому легко завчити тутешні дороги напам'ять і від цього незвичнішою буває кожна дрібна зміна на дорогах та обабіч них.
Після подібних походів складалось враження, що коли у Львові за кілька вилазок можна лише чверть міста обійти і пізнати і досі приглядатись до кожної деталі вздовж дрібного мережива вулиць, Тернопіль мої мешти вже могли би оперезати разів зо три і все одно захотілося б ще ходити.
Тернопіль – то дуже малий обласний центр, якщо порівнювати із більшістю міст подібного типу. Від одного кінця міста до іншого можна було перейти за півтори години в спокійному, виваженому темпі, паралельно оглядаючи всоте знайомі локації. І в цьому і вбачаю красу отаких міст. Перейти його за годину з копійками вздовж чи впоперек і при цьому не припиняти ним насолоджуватись кожного разу, звертати з маршруту, аби побачити те, що не бачать туристи чи люди, що проїжджають крізь місто транзитом. Адже такі от порівняно маленькі міста мають в собі свій шарм, навіть якщо історичних пам'яток в них небагато.
Пощастило також і з тим, що мій рідний поліс має обширний став, котре в народі вже звикли називати "озером". Відповідно, Тернопіль має й набережну, і пляжі, по яких можна прогулюватись, особливо ввечері, коли на протилежному березі сонце востаннє за добу розпускає свої пелюстки навсібіч перед тим, як заховатись за бачений нами горизонт.
Поки для нас існує захід, для декого сонце сходить, а хтось вже бачить його в зеніті.
Для мене вже потрохи стає традицією ходити по набережній до Циганки – суміжного пляжу, що є також і чудовим громадським простором – і дана локація стала для мене осередком натхнення. Погляд зосереджено на поверхню води, слухається мелодія ставу з частими перервами на людський гул – на Циганці зазвичай ніде яблуку впасти і спокійно покотитись без загрози, що його розтопчуть.
Пригадую, що завше, коли до Тернополя приїжджала – переважно з робочими візитами – мисткиня і добра моя коліжанка Софія Ленартович, то мало чи не обов'язковим було відвідати бодай раз Циганку, де я милувався тим, як заходило сонце на протилежному березі, тулячись при цьому один до одного.
Хоча часто це було пов’язано із нестачею сну.
Але поки довкола зі швидкістю світла лунали теревені до пізнього вечора, мені хотілось якомога довше проживати подібні моменти, коли, як мені вона завше казала, "людині потрібна людина".
22.07.21
