«Перше українське відродження було розтоптане чобітьми Петра I», – написав дисидент Леонід Плющ у статті «Вбивство Василя Стуса»[1]. Але що ми взагалі розуміємо під цим «першим українським відродженням»? У жодному підручнику, в жодній академічній праці ми не знайдемо цього терміна як усталеного поняття. Це радше концептуальна рамка, спосіб осмислення процесу, що міг стати відродженням, але залишився нереалізованим потенціалом.
Українське XVIII століття має всі риси культурного злету: барокова пишність літератури, наукова тяглість Києво-Могилянської академії, самобутній адміністративний устрій Гетьманщини. Це доба, коли українська мова ще звучить у книгах, богослужіннях і політичному житті, а Київ залишається інтелектуальним центром Східної Європи. Але цей процес не доходить до точки самоздійснення – він обривається під тиском імперії.
Отже, ми маємо українські землі початку XVIII століття. Де-юре існує Гетьманщина, влада котрої поширюється на Лівобережжя Дніпра, Чернігівщину, Січ перебуває в особливому стані, на Слобожанщині має свій власний(слобідський) устрій. Вони всі перебувають у такій собі «васальній» залежності від Російської імперії. Правобережжя, Галичина та Волинь – у складі Речі Посполитої, Південь – між Кримським ханством та Османською імперією. Завдяки вольностям, вибореним у ході війни Богдана Хмельницького 1648-1657-их років, тодішній український народ зумів призупинити та навіть відстрочити асиміляцію, намагаючись існувати та розвиватись і надалі. У цьому активно зіграв свою роль тодішній гетьман Іван Мазепа.
Саме при ньому припинилась доба Руїни, а сам він прагнув об’єднати українські землі в межах одного державного утворення, а також вів активну політику мецената – власним коштом збудував близько 12 храмів, інші 20 – відреставрував, а деяких дарував важливі для нашого народу речі(наприклад – Пересопницьке Євангеліє, на ньому зараз українські президенти присягають)[2].
Опікувався гетьман Мазепа не тільки церквами козацькими, а й закордонними. Наприклад, у храмі Гробу Господнього, що знаходиться у Єрусалимі зберігається стільниця для причастя із написом: «Коштом його ясновельможности Івана Мазепи, гетьмана руського»[4]. За це його навіть називали патроном православної віри на Південному Сході. «Великой строитель был святым церквам», - так його навіть називав цар Петро I[3, c.130].
Завдяки старанням Мазепи, Київ був розбудований і знову повертав собі статус духовного та культурного центру Східної Європи. Також він опікувався і Києво-Могилянською академією, намагаючись створити нове аристократичне та високоосвічене покоління.
«Київська академія – це був справжній модерний університет, лабораторія ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ, якої бракувало Хмельницькому», – писав про це «Імператор залізних строф» Евген(Євген) Маланюк[4].
Звідси й маємо, що Мазепа був покровителем тих місць, які на той час були оплотами культури українського народу та її інкубаторами. І це мало позитивні наслідки.
Вже на тодішній момент(1700-ті роки) те українське суспільство могло похвалитись немалими здобутками: у 1674-му році богослов Інокентій Ґізель публікує «Синопсис, или Краткое собрание от различных літописцев о началі славяно-російского народа», що вважається першим нарисом з історії України[5, c. 3], інший церковний діяч – Дмитро Туптало, опікувався могилою гетьмана Дорошенка, встановивши пам’ятну плиту та започаткував традицію проведення панахид[6], а також працює із 1684 року у Києво-Печерській лаврі над «Четьї-Мінеї». Потужним просвітянським Прометеєм у ту епоху був Лазар Баранович – він і викладав у Києво-Могилянці(до речі – його учнями були такі люди, як Іван Мазепа та Василь Дунін-Борковський(розбудовник Чернігова та меценат, що і гетьман)), а за життя видав аж 50 книг[7]. Також були відомі праці Йоаникія Ґалятовського, як от збірка оповідань «Небо новоє»(видана у 1665-му році), що мала за мету ознайомити тогочасний люд із розповідями та легендами західноєвропейської літератури, таким чином спробувати інтегрувати український народ зразка пізнього XVII століття до загальноєвропейської культурної спадщини[8]. Ще один з учнів Барановича – Іоан Максимович, став засновником «Чернігівських Афін» – першого вищого навчального закладу на території Лівобережної України й взагалі – базової моделі для подібних колегіумів у Російській імперії[9]. Як бачимо – національна культура твориться активно, як для свого часу. Але не все було так райдужно, як може здаватись, на перший погляд.
Перш за все – Україна перебувала роз’єднана, різні її частини знаходились під владою чужих країн, а ті шматки земель, що ще якось хапались з останніх сил, щоб втриматись на плану незалежності, мусили миритись із протекцією Москви, яка ще задовго до Переяславської ради 1654 року, намагалась інтегрувати у свій склад українські краї та асимілювати їх населення. Для цього вона могла влаштовувати відкриті війни(як от у 1657-1658 роках) чи ж діяти по-тихому – сіяти розбрат за допомогою своїх маріонеток(підкупленої козацької старшини чи гетьманів, що орієнтувались на схід). І навіть зважаючи на те, що Мазепа спочатку був, нібито, проросійським гетьманом, що за підтримки царату знищив своїх конкурентів у боротьбі за булаву(бо ж сам прийшов шляхом Коломацького перевороту)[10, с. 166-167], та все ж він навіть не довіряв своєму найближчому колу однодумців(як от Кочубей чи Гамалія). З цього витікає і друга проблема – це сумнівна вірність вищого(та і не тільки) керівництва Гетьманщини, себто – української держави загалом.
Недавні на той час події Руїни стали лиш тому підтвердженням, що заради наживи, влади, грошей чи котрихось особистих амбіцій, ті чи інші самопроголошені(або ж із ласки царя, короля чи султана)гетьмани, отамани та інші лідери будуть вислужуватись перед своїми господарями, асимілюючись до них. Майже безперервні бойові дії, що почались ще за Хмельницького і протривали майже до кінця століття, спустошили українські землі, перетворили її на пустку. Багато простого люду тікало у Слобожанщину чи ближче до Криму, чимало сіл та міст було спалено чи зруйновано, а разом із ним загинуло немало вчених і не вчених людей. Ті, що вижили, зазвичай жили далеко від бойових дій у якихось глушинах чи ж воліли займати нейтралітет у таких питаннях, боячись за своє життя.
Як було сказано раніше – зовнішня політика Івана Мазепи будувалась на тому, щоб об’єднати українські землі в одну державу. Скориставшись повстанням Семена Палія на Правобережжі, гетьман ввів туди війська і на короткий час знову зумів об’єднати два береги Дніпра. З Москвою гетьман спочатку старався підтримувати спокійні та навіть добросусідські відносини, сподіваючись, що таким чином зуміє добитись поступок від нового царя. Але відносини Івана та Петра I були зіпсовані Північною війною, оскільки самодержавець задля перемоги над шведами тотально викачував з України всі можливі ресурси: провіант, людей для побудови фортець, а також козаки мусили б приєднатись до російської армії, що тоді воювали у балтійських землях[11]. Також була теорія, що задля перемоги над Швецією, Петро I готовий був віддати польському королю Авґусту II(польському королю, що змушений був покинути Річ Посполиту через шведську окупацію) щойно завойоване козаками Правобережжя[12]. А коли шведське військо підступило до кордонів Гетьманщини, Мазепа запросив підтримку(як кажуть джерела – хоча б 10 тисяч солдатів) у свого сюзерена для оборони рубежів держави. Але відповідь царя була різкою. «...не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати – самі обороняйтеся як хочете», - так мовив Петро[12], порушивши 16-ту статтю Коломацьких статей, де було чітко сказано, що цар буде обороняти козацькі землі від загарбників[13, хв. 3:07-3:36]. Мазепа міг більше не бути зобов’язаним виконувати договір, оскільки цар порушив одну із зазначених у ньому статей, таким чином анулювавши. Це і стало приводом для дій. Після цього він гетьман починає вести таємні переговори зі Станіславом Лещинським(шведським ставлеником на престолі Речі Посполитої) та Карлом XII.
Отже, восени 1708 року, коли шведські війська заходять на територію Гетьманщини, Іван Мазепа полишає протекцію Петра I та переходить на його бік та укладає із королем угоду(проте вона не збереглась і ми не можемо достеменно знати що у ній містилось)[13, хв. 7:41-7:52]. Та не всій козацькій старшині подобається таке рішення Мазепи. Швидко формується опозиція до гетьмана на чолі із тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм та Іваном Іскрою, котрі їдуть до Петра I із доносом на старого гетьмана, себто «Відтак, певне, з усіх мір і неодмінний є намір відкластися від великого государя і з’єднатись зі Станіславом(мається на увазі Станіслав Лещинський), для чого чекав і чекає бажаного упадку (од чого Господи Боже борони!) сили його царської пресвітлої величності, а наближення до України Станіслава, щоб могти малоросійський народ із військом легше за собою потягти»[15, с. 17].
Цар словам цим не повірив(бо мав дуже дружні стосунки із Мазепою, оскільки той був для нього прикладом і саме завдяки Івану, Петро почерпнув багато ідей для європеїзації Росії, тому просто не вірив у зраду свого наставника) і звелів піддати тортурам Кочубея та Іскру. Там вони відреклись від тверджень, що Мазепа змовився зі шведами, після чого їх за «наклеп» було страчено. Те, що гетьман перейде на бік шведів, було очевидно для всіх. Ще у березні того ж таки 1708 року(тобто – ще до вступу шведів в Україну і підписання угоди) французький посол у Варшаві Банак писав міністру закордонних справ де-Торсі наступне: «На Україні панує ворожий настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на Москву»[16, c. 283].
Один лиш Петро I, що немов жив у своєму вигаданому світі та відмовлявся приймати реальні факти, надалі сліпо вірячи, що Мазепа ще вірний царю. Мабуть, тому, коли він дізнався правду, то просто оскаженів. Цар почав слати маніфести до українського народу, переконуючи його, що гетьман знюхався із поляками та хоче повернути Україну назад у неволю Речі Посполитої. Російський самодержавець наказував скликати козацьку старшину для виборів нового гетьмана, а також дав вказівку генералу Олександру Меншикову захопити столицю Гетьманщини Батурин та вивезти із неї все озброєння. Саме місто було добре укріпленим і перший час непогано тримало оборону супроти московських загарбників. Але серед оборонців знайшовся зрадник. Ним виявився полковник Іван Ніс.
«Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказами, Ніс, указав у батуринській стіні хід. Меншиков відрядив туди солдат. З другого боку був початий приступ», – пише історик Микола Костомаров[17].
Увійшовши до міста, російські війська винищили до ноги все його населення, потопивши Батурин у крові. Жертвами погрому стали за різними оцінками до 15 тисяч захисників та мирних жителів. Про ці криваві події писали тодішні провідні газети. Так, наприклад, у «Gazette de France» можна було прочитати, що «Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»[18], а у «The London Gazette» – «(Меншиков)залогу… в числі 6 тисяч наказав вирубати..»[18].
Паралельно із цим, подібні каральні експедиції російських військ відбувались по всій Україні. Для прикладу – можна взяти катівню в Лебедині у листопаді того ж року.
«Меншиковъ творилъ судъ и расправу надъ тЂми изъ малороссіянъ, которые заподозрЂны были въ усердіи къ МазепЂ, потому что они не явились въ общее собраніе для выбора новаго гетмана. Сознанія заподозрЂнныхъ добивались пытками, при помощи батожья, кнутовъ и раскаленнаго желЂза; кто не выдерживалъ положеннаго числа пытокъ, того казнили, сотря по винЂ, повЂшеніемъ, отсЂченіемъ головы, колесованіемъ, четвертованіемъ или-же сажаніемъ на колъ. Погибло такимъ образомъ до 900 человЂкъ. „Число сіе можетъ быть увеличено (преувеличено), но судя по кладбищу, отлученному отъ христіанскаго и извЂстному подъ именемъ Гетманцовъ, должно заключать, что зарыто ихъ здЂсь очень не мало», – пише історик Петро Єфименко у журналі «Киевская старина» про ті події[19, c. 693-695].
Зі знищенням гетьманської столиці Мазепа втратив також значну частину своїх однодумців, немалу частку козацького озброєння, а також інших можливих поплічників на війну із Московією – люд, заляканий такими звірствами царських військ, почав ховатись та тікати із Гетьманщини. Але і цього розгніваному Петру I було замало. Знищивши чимало тодішніх українців, він наказує їм ще й вести партизанську боротьбу супроти шведів, а зрозумівши, що із того діла не буде, то організував партизанські загони зі своїх регулярних військ. Летючі групи, зібрані з уральських, донських чи слобідських козаків(а також із поневолених ногайців чи калмиків) вчиняли раптові атаки на шведські обози із їжею чи ж підвалювали хутори, села та залоги, де розквартировувалась ворожа армія. Така тактика випаленої землі змушувала багатьох місцевих голодувати та покидати рідні домівки й вже на лютий 1709 року ситуація у об’єднаному шведсько-козацькому війську була вкрай критичною[20]. Єдиною подією, що відбулась для Карла XII та Мазепи у позитивному ключі, так це те, що вже у березні на Чортомлицькій Січі відбувається загальна козацька рада, у ході якої низовики(близько 8 тисяч) на чолі із тодішнім кошовим отаманом Костем Гордієнком вирішили приєднатись до гетьмана[21].
Дізнавшись про це, Петро I посилає нове каральне військо на чолі із полковником Яковлєм, до якого згодом приєднується прилуцький полковник Гнат Галаган(оскільки він добре знав місцевість). По дорозі до Січі, росіяни та козаки-перекинчики зруйнували місцеві поселення Келебедру, фортецю Переволочну та сталили всю січову флотилію. Оскільки все боєздатне військо тоді пішло разом із Костем Гордієнком, то на Чортомлику залишились одні лиш старі діди та малі джури[22]. Спочатку козаки тримали оборону, але тоді на переговори вийшов полковник Галаган і запевнив оборонців, що якщо вони складуть зброю, то цар дарує їм помилування. Січовики погодились. Росіяни обіцянки не дотримались – щойно зайнявши фортецю, вони тут же вчинили криваву різанину, а деяких було повішено просто на плотах чи пущено по течії Дніпра униз на страх тим, хто зумів втекти[23]. За свідченнями очевидців, царські війська вчиняли навіть наругу над померлими – розкопували могили, трощили старі козацькі кістки[22]. Після цього Чортомлицька Січ перестала існувати.
Всі ці фактори стали проти цілі Мазепи визволитись з-під московського ярма. За цей час Петро зумів зібрати військо, що було значно більше, скликати частину старшини та простих козаків, яких підкупив, а також перерізав всі можливі канали для провіанту та набору людей, а тих, що залишив – залякав до смерті та змусив покинути рідні домівки. У липні 1709 року почалась Полтавська битва, що стала переломною і як для України, так і для подальшої долі всієї Північної війни. Програвши, вцілілі шведи, разом із Мазепою були змушені тікати аж до Молдови, а їх переслідував особисто Петро I, котрий хотів особисто прикінчити старого гетьмана(але у нього цього не вийшло і той був змушений повернутись назад – до Росії). Іван Мазепа ж, так і помре на чужині у місті Бендери.
Який для української історії має наслідок поразки шведсько-козацького війська під Полтавою? Доволі болючий, бо вона, фактично, розв’язала руки царю для початку терору на землях Гетьманщини, що і відбулось пізніше. Згаданий вже Евген Маланюк порівнює Полтаву із битвою при Білій Горі 1620 року, де була «знищена чеська шляхта, чеське лицарство, а з ними був ніби вирізаний з організму народу самий інстинкт войовничости, військовсти, саме «почуття зброї». Залишився нарід селян та міщан»[24, c. 59].
По поверненню Петра I, Україною прокотились численні арешти козацької старшини, яку підозрювали у зв’язках із Мазепою(звідси й пішла традиція у російській пропаганді називати загально українців, що виборюють собі права «мазепинцями»). У тому ж 1709 році був виданий наказ, згідно з яким число студенів Києво-Могилянської академії повинно зменшитись із двох тисяч до 161-го[25].
Тодішню інтелігенцію було фактично знищено – частину депортовано(як от – Іоан Максимович чи Дмитро Туптало), а інша була змушена перейти на сторону росіян(Феофан Прокопович, Стефан Яворський, що стали особистими «політтехнологами» Петра I). Цар помстився навіть мертвим – він знищив могилу чернігівського полковника Дуніна-Борковського, а ще пізніше – розпустив чутки про те, що той був упирем та пив із людей кров. Багато простих українців гнали на побудову Ладозького каналу, де від тяжкої праці падали замертво, втоптуючись буквально у землю. А у 1722-му році була створена Малоросійська колегія, що, остаточно завдала українській державні та тодішньому суспільству непоправну шкоду[25].
Частина українських просвітителів, що перейшли на бік Петра I, почали перед ним вислужуватись. Так, наприклад, той же Феофан Прокопович запропонував назву «Росія» та придумав концепцію про «триєдиний народ»[26].
Також цар наказує «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия(староукраїнська) в оных не было», і вимагає ці твори спалити, а тоді вводить цензуру на українські книжки, наказавши друкувати їх виключно російською мовою, послабивши поширення та існування староукраїнської[27].
Розбита війною та царським терором Україна, що втратила і так невеликі автономні права, свою інтелігенцію та цвіт нації, що тільки ставали на ще не надто міцні ноги, не могли сильно опиратись Москві, котра внаслідок перемоги у Північній війні, виходила на світову арену та зміцнішала подальшим завоюванням. Спроби двох наступних гетьманів після ставленика царя Скоропадського та емігранта Орлика, а саме – Данила Апостола та Кирила Розумовського лише сповільнили тотальну експансію Російської імперії на українські землі та культуру, і не мали достатнього часу для того, щоб позбутись наслідків глобального терору Петра I проти козацького народу.
У 1764-му році імператриця Катерина ліквідовує Гетьманщину, як державний орган, через рік – козацький та слобідський устрої, у 1775-му розпускає та нищить Запорізьку Січ, а у 1783-му – видає наказ, згідно з якими селяни Лівобережжя та Слобожанщини слід було закріпачити. Україна остаточно втратила свою державність аж до революції 1917 року.
Спроба Мазепи захистити та вберегти тодішнє культуро-духовне відродження провалилась.
«Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини», – написав відомий славіст та мовознавець Юрій Шевельов[28]. Як можна помітити, слова науковця мають цілком логічне та правдиве підґрунтя.
Так Петро І «розтоптав» те, що могло стати першим українським відродженням. Але хіба це означає, що його не було? Чи не існує минуле не тільки в тому, що відбулося, а й у тому, що могло статися? Ідеї не горять, але вони можуть втрачати свою силу, якщо їх не підтримують носії – суспільство, еліти, культура. Українське відродження початку XVIII століття було зупинене репресивною машиною імперії, але його потенціал не зник безслідно. Він трансформувався, перейшов у народну говірку, що згодом стане основою для теперішньої української мови та літератури.
Історія не знає альтернативних сценаріїв, але знає довгі тіні минулого. Те, що могло стати незалежною українською політичною традицією ще в добу Мазепи, було відкладене на століття, однак не було остаточно знищене. Відродження XVIII століття стало віддаленим предтечою наступних етапів боротьби – від Кирило-Мефодіївського братства до визвольних змагань XX століття.
Репресії імперії знищили інституції, але не змогли знищити саму модель альтернативної державності. Українська традиція автономізму, розірвана Петром І, зрештою повернулася через деякий(хай і не короткий) час. Отже, навіть нереалізовані можливості стають частиною історії, якщо вони знаходять продовження в наступних поколіннях.
Використані джерела:
1. Леонід Плющ. Вбивство Поета Василя Стуса. EXLIBRIS - українська електронна бібліотека. URL: https://exlibris.org.ua/stus/r21.html (дата звернення: 29.03.2024).
2. 1639 - народився Іван Мазепа, гетьман України. Український інститут національної пам'яті - офіційний веб-сайт. URL: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/20/1639-narodyvsya-ivan-mazepa-getman-ukrayiny (дата звернення: 28.03.2024).
3. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Олександр Оглобин : Вид. Орг. Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка т. 170 сканування і оброб. taras1994, 1960. 406 с. – с. 130
4. Костенко І. Гетьман Іван Мазепа – будівничий незалежності України і ворог імперії. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/hetman-ivan-mazepa-voroh-imperiyi/31387388.html (дата звернення: 28.03.2024).
5. Гізель Інокентій – Спадщина України. Wayback Machine. URL: https://web.archive.org/web/20120305094817/http://www.spadshina.com/ua/narodoznavstvo/great-people/Gizel%20Inokenty/ (дата звернення: 28.03.2024). с. 3
6. Могила гетьмана Петра Дорошенка, Росія, Ярополець | Ukrainian Places. Wayback Machine. URL: https://web.archive.org/web/20130927185230/http://ukrainianplaces.com/petro-doroshenko/mogila-getmana-petra-doroshenka (дата звернення: 28.03.2024).
7. 1693 - помер Лазар Баранович, архієпископ. Український інститут національної пам'яті - офіційний веб-сайт. URL: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/13/1693-pomer-lazar-baranovych-arhiyepyskop (дата звернення: 28.03.2024).
8. ҐАЛЯТОВСЬКИЙ. Електронна бібліотека | Інститут історії України. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Galyatovsky (дата звернення: 28.03.2024).
9. Святитель Іоанн (Максимович), митрополит Тобольський (†1715). Ніжинська єпархія Української Православної Церкви. URL: https://web.archive.org/web/20131220190543/http://www.orthodox.cn.ua/podvyzhnyky/svjatyteli/67-ioanntobolskij.html (дата звернення: 28.03.2024).
10. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Олександр Оглобин : Вид. Орг. Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка т. 170 сканування і оброб. taras1994, 1960. 406 с. – с. 166-167
11. Гетьман Іван Мазепа та Північна війна на українських землях. Про Україну. URL: https://we.org.ua/history/getman-ivan-mazepa-ta-pivnichna-vijna-na-ukrayinskyh-zemlyah/ (дата звернення: 28.03.2024).
12. Останній Бастіон. Між двох вогнів: Україна у Великій Північній війні. Новини Полтави, Полтавщини та України - Останній Бастіон. URL: https://bastion.tv/mizh-dvoh-vogniv-ukrayina-u-velikij-pivnichnij-vijni_n15403 (дата звернення: 28.03.2024).
13. Історія Без Міфів. Іван Мазепа та Петро І: хто кого зрадив? // Історія без міфів, 2020. YouTube. URL: https://www.youtube.com/watch?v=wJOvAB3xYpw (дата звернення: 28.03.2024). – хвилина 3:07-3:36
14. Історія Без Міфів. Іван Мазепа та Петро І: хто кого зрадив? // Історія без міфів, 2020. YouTube. URL: https://www.youtube.com/watch?v=wJOvAB3xYpw (дата звернення: 28.03.2024). – хвилина 7:41-7:52
15. Кочубей В. ДОНЕСЕННЯ НА ІВАНА МАЗЕПУ ПО СТАТТЯХ. Ізборник. URL: http://litopys.org.ua/suspil/sus153.htm (дата звернення: 29.03.2024). – 17
16. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Олександр Оглобин : Вид. Орг. Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка т. 170 сканування і оброб. taras1994, 1960. 406 с. – с. 283
17. Комарова О. Російська різанина в Батурині: що сталося 310 років тому?. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29579186.html (дата звернення: 28.03.2024).
18. БОЙКО І. Батуринська трагедія: 315-річниця кривавого злочину росіян. Останні та актуальні новини України та світу, новини дня онлайн - Головна сторінка - - Україна Молода. URL: https://umoloda.kyiv.ua/number/0/196/179502 (дата звернення: 28.03.2024).
19. Ефименко П. Могила гетманцев в г. Лебедине // Киевская старина. — 1884. — Т. 8. — № 4. — С. 693-695
20. Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви», Український ін-т нац. памʼяті. Іван Мазепа і Полтавська битва. Українська історія, спотворена Росією. Texty.org.ua - статті та журналістика даних для людей – Тексти.org.ua. URL: https://texty.org.ua/articles/103963/ivan-mazepa-i-poltavska-bytva-ukrayinska-istoriya-spotvorena-rosiyeyu/ (дата звернення: 29.03.2024).
21. 1709 - руйнування Чартомлицької Січі. Український інститут національної пам'яті - офіційний веб-сайт. URL: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/25/1709-ruynuvannya-chartomlyckoyi-sichi (дата звернення: 29.03.2024).
22. Свобода Р. Подія тижня в історії України: Руйнування Чортомлицької Січі царським військом. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/944528.html (дата звернення: 29.03.2024).
23. Чортомлицьку Січ московські війська знищили за два тижні. Gazeta.ua. URL: https://gazeta.ua/articles/history/_cortomlicku-sich-moskovski-vijska-znischili-za-dva-tizhni/774289 (дата звернення: 29.03.2024).
24. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури. Київ : Акціонерне т-во "ОБЕРЕГИ", 1992. 80 с. – с.59
25. Історична правда. Лише раби возвеличують своїх катів. Історична правда. URL: https://www.istpravda.com.ua/columns/2010/12/15/8947/ (дата звернення: 29.03.2024).
26. Політтехнологи Петра І - Український тиждень. Український тиждень. URL: https://tyzhden.ua/polittekhnolohy-petra-i/ (дата звернення: 29.03.2024).
27. Вівчаренко Н. Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.). WayBack Machine. URL: https://web.archive.org/web/20090214183744/http://anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virchenko1.htm (дата звернення: 29.03.2024).
28. Москва, Маросейка | «Наша Парафія». Про нас і наш сайт | «Наша Парафія». URL: https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/moskva-marosejka/ (дата звернення: 29.03.2024).
