Незабутній ранок
Беззаперечно в житті кожного настає той самий незабутній ранок, котрий запам’ятається на все життя. Звісно, в кожного він свій: щасливий або найсумніший з усіх. Таких ранків за все життя може бути декілька, але кожен з них залишає свій слід в пам’яті.
Якщо запитати в будь-кого, яким може бути незабутній ранок, то можна почути багато різноманітних версій. Наприклад, для дітей це перший похід у садочок чи школу. Розгублені діти, що тримаються за руку батьків, відчувають велике хвилювання перед першим днем в новому для них світі. Почуття образи на батьків та цілковитої несправедливості вирує довго у дитячому серці і здається, що цей день вони не забудуть ніколи. У підлітків найщасливішим ранком може бути ранок їх дня народження, коли батьки нарешті подарували новенький телефон чи комп’ютер.
Цікаво, що, мабуть, найбільша кількість найщасливіших ранків у молодої сім’ї. Ранок перед весіллям, ранок після весілля, ранок, коли дізнаються про вагітність, ранок, коли народжується маля. Після цього кількість задоволення зранку зменшується, оскільки люди звикають до нового життя, але все ще вистачає причин для незабутніх вражень.
А ще існує ранок якого очікуєш і сподіваєшся, що він буде одним з найкращих в твоєму житті, бо так повинно бути. В цю категорію відноситься ранок випускного дня зі школи, коледжу чи університету. Такий ранок і загалом день просто повинен бути найкращим, інакше, на думку випускників, бути не може.
Але Богдана цього дня боялася як вогню. Її, звісно, тішило, що нарешті закінчились чотири роки навчання в коледжі, що вона успішно здала всі екзамени і попереду щасливе майбутнє. З самого ранку на неї чекали перукар та візажист, в шафі висіла гарна сукня червоного кольору, що так добре на ній сидить. Дівчина мріяла як гарно вона виглядатиме на сцені під час вручення і всі будуть любуватися її зовнішнім виглядом.
Саме та все і буде, але Дана намагалася не вставати з ліжка як можна довше, щоб відтягнути цю подію, адже ввечері батьки заберуть її додому, в рідне місто.
- Дана, прокидайся, ти скоро запізнишся на зачіску!
- Ще п’ять хвилин…
Дівчина повернулась на інший бік і накрилась ковдрою з головою. Вже майже восьма ранку і через півгодини вона повинна бути у перукаря.
Її сусідка по кімнаті та подруга Дарина, яка звикла прокидатися о шостій ранку вже встигла приготувати сніданок і зібралася також на зачіску.
- Вставай вже, годі нити під ковдрою. – Подруга розкрила Богдану. Та сильно зажмурила очі і робила вигляд, ніби їй все одно і вона кріпко спить. – На кухні холоне кава і гарячі бутерброди. Поспіши, в тебе залишилось мало часу. Я пішла.
Після цих слів Дарина знову накрила дівчину ковдрою і вийшла з квартири.
Як тільки за дівчиною закрилися двері, Богдана розкрилася і розплющила очі.
- Треба вставати… - Сама собі в голос промовила вона і піднялася з ліжка.
Дівчина швиденько поснідала, зібралася і побігла до перукаря. На щастя, квартира в якій живе Дана знаходиться в центрі міста, тому і до перукарні було не далеко, лише п’ятнадцять хвилин. Але, не дивлячись на близьке розміщення, вона все таки запізнилася хвилин на п’ять точно.
- Вибачте за запізнення. Добрий день. – Лице дівчини палало, бо вона сильно поспішала і хвилювалася, що її не приймуть, бо в цю перукарню записуються щонайменше за місяць. Їх графік роботи розписаний похвилинно і перукарі дуже строго слідують відведеному часу на клієнтів. Тому її страх був не безпідставний.
- Добрий день. Горе та й годі, Богдано! В тебе сьогодні відповідальний день, який запам’ятається на все життя, а ти запізнюєшся на зачіску. Все! Одне пасмо залишиться не задіяним в зачісці, бо на тебе не вистачить часу. – Лаялася перукар під час того, як Богдана лаштувалась в крісло.
- Прошу, вибачте. – Винувато просила дівчина. Перукарка махнула на неї рукою, даючи зрозуміти, що й слухати не хоче і почала свою роботу. – Справді запам’ятається. Вже з самого ранку все йде не так.
- Не переймайся, сонце, все буде добре, не хвилюйся. Ми зараз зробимо тобі найкращу зачіску. Вона настільки буде гарна, що тобі навіть сукня не знадобиться, всі будуть дивитись тільки на твоє волосся. – Дана усміхнулась. – До того ж, ніякі незгоди не повинні зіпсувати твоє свято, тому розвій хмарки в своїй голові і не сумуй.
- Та яке свято, Надіє? Точно не для мене.
- Не кажи дурниць, Дано. Випускний, це ж найочікуваніший день за всі роки навчання. До нього готуються ще зі вступу.
- Я тоді навіть не думала про це. – Дівчина задумливо подивилась в бік.
- Я перебільшую. Але все таки про випускний думають завжди заздалегідь, особливо дівчата. Це ж така нагода показати всю свою красу, похизуватися сукнями та сумочками.
- Так, це все класно, звісно.
- Тоді чому ти така не задоволена, ніби це останній день твого життя. Боїшся, що о дванадцятій перетворишся у відьму і принц не поцілує тебе?
- Ні. Просто це мій останній день тут. Ввечері я з батьками повертаюсь до Ніжина. Ми домовились, що я буду вступати в наш університет.
- Так чудово ж. Вдома, біля батьків. Готувати собі не доведеться, мама потурбується. – Усміхнулась Надія дівчині.
- Нічого чудового. Не хочу там навчатись. Такий собі університет, на нього всі жаліються. Там вчаться лише нездари. Та і в Ніжині в мене немає друзів і піти погуляти нікуди.
- То обери інший заклад. Ти ж розумна дівчина, зможеш вступити в престижний вуз.
- Батьки настояли на тому, що я повинна вступати в НДУ. Добровільно.
- Я думаю, ти знайдеш там для себе місце, батьки щось знають, інакше б вони тебе не вмовляли.
- Мабуть.
Після цього майже весь час вони не розмовляли. Надія, до якої всі чотири роки ходила на зачіску Дана, намагалася декілька разів поговорити з дівчиною, але та відповідала коротко, тому жодна з тем не набула розвитку.
У візажиста Богдана також сиділа мовчки. В її голові вирували думки про несправедливість світу до неї та про те, що вона не хоче взагалі нікуди вступати якщо їй не дозволяють обрати самостійно університет. До того ж навіщо їй отримувати диплом про вищу освіту, якщо її батьки мають багато грошей. І на роботу влаштовуватись не потрібно, бо вона точно вийде заміж за такого ж успішного і багатого красеня, як вийшло у її мами. Що з того, що вона хотіла стати вченою і навчати інших людей? Маючи забезпечених батьків та чоловіка така робота їй буде непотрібна, адже великого прибутку вона не приносить. А займатись наукою можна і самостійно, ніде не навчаючись.
Повертаючись до квартири, Дані зателефонували батьки.
- Доню, привіт. – Почувся радісний голос мами. – Вітаю зі святом. Ми з татом дуже радіємо за тебе. – Богдана відчула ком в горлі і намагалася здержати себе щоб не заплакати. Мамині слова розчулили її.
- Дякую, мамо. – Трішки здавленим голосом відповіла вона.
- В тебе все добре? Я тебе не відволікаю?
- Ні, все окей. – прокашлявшись відповіла Дана і додала, - вже повертаюсь до квартири щоб переодягнутись.
- Добре. А ми вже майже приїхали. Скоро зустрінемось.
Після розмови з мамою Богдана засмутилась. Злість на батьків зникла і залишився лише смуток. Дівчина розуміла, що її батьки ніколи б не змусили її вступати до університету роти її волі, якщо це справді не необхідно. Мабуть, у них є серйозна причина для цього. Батьки ніколи не заперечували щось Дані лише тому, що вони так вирішили. А якщо в чомусь і відмовляли, то завжди зрозуміло пояснювали чому саме так. Але Богдана задумалась, що цього разу ніяких пояснень не було. Вони лише сказали, що так потрібно і не приймають відмов, що донька повинна гарно над цим подумати і погодитись. Дозволили обрати лише спеціальність, навіть якщо вона не зможе вступити на бюджет.
- Боже, та там на бюджет не може вступити лише самий останній двієшник. Ти бачила мої оцінки? За всі чотири роки лише одна четвірка і та з фізкультури. – спорила з мамою Дана.
Згадуючи цю розмову, вона хмикнула сама собі.
– Ну справді, цей університет славиться тим, що приймає невдах. Про це всі говорять. Як вона могла таке мені сказати? Навіть хімію, котру я ненавиджу, я знаю краще за будь якого середньостатичного випускника. А в університет вступають в основному після школи. Я просто втрачу два роки життя. Як же я хочу в академію…
За своїми думками дівчина не помітила, як швидко дійшла до квартири. В цей час біля під’їзду зупинилася не знайома їй автівка, а звідти вийшли сестра Настя і мама.
- О, Дана! – вигукнула Настя. – Мамо, мамо, дивись там Дана, ми вчасно приїхали. – Дівчинка підбігла до сестри і кріпко її обійняла. Настя нижча за сестру на цілу голову, тому Дана обійняла її за плечі. Сестра в цьому році також має свій випускний, але з четвертого класу.
- Привіт, красуне. – Щиро посміхнулася їй Дана. – В тебе така гарна зачіска. Моя маленька принцеса. – Волосся Насті довжиною сягає майже колін, тому заплітати різні косички та квіточки їй одне задоволення. Богдана частенько експерементувала з різними зачісками на сестрі, а та із задоволенням її слухалася. Цього разу дівчинку заплітав спеціаліст, тому на її головні було багато різних косичок (великих і маленьких), які перепліталися між собою і створювали справжній витвір мистецтва.
- Доню, - гукала мама і махала рукою, - ти теж дуже гарна! Я переймалася, що перукар зробить тобі якусь совкову зачіску, а візажист проституцький мейк.
- Ой, мамо, ти мені не довіряєш? Я ж казала, що Надя гарний спеціаліст і заклад у них серозний. А візажист не може бути поганим лише тому, що він чоловік.
- Ну добре, я рада. Ти в мене така красуня. А чому сумна?
- Я не сумна. – відрізала Дана і подивилась на авто. – А де ваша машина? Звідки ви цю взяли? – в цей час вийшов батько.
- Сюрприз!
Мама прикрила свою посмішку обома руками і дивилась, то на тата, то на доньку, а Настя підстрибувала на місці і хлопала.
- Доню, я вітаю тебе з випуском з коледжу і бажаю успіхів надалі. – він вручив дівчині невеличку запаковану коробку. – Відкривай.
Дана почервоніла і від нерозуміння що відбувається привідкрила рот. Вона тримала подарунок в руках, але все ще не наважувалась його відкрити.
- Що там? – запитала вона опанувавши себе.
- Відкривай! Відкривай! – вигукувала Настя, тато погоджуючись кивав, а мама підбадьорливо замахала руками.
Богдана почала обережно знімати ленту з подарунку, потім, так само обережно, щоб нічого не порвати, знімала обгортку. Коробка, що була обгорнена була однотонного бежевого кольору без написів, які б могли сповістити про її вміст. Щоб дівчині було легше відкривати, мама забрала в неї обгортку і знову підбадьорила відкрити коробку.
- Серйозно? – з великим подивом і ніби з наїздом сказала Дана, коли відкрила подарунок. – Це мені? Це вона? – дівчина почервоніла ще більше, а її серце забилось так, ніби хоче вийти і подивитись, що там відбувається.
- Так. Тепер це твоє авто. – радісно повідомив тато.
- Ми не встигли подарувати тобі його на день народження, тому вирішили, що випускний буде теж гарним приводом. – пояснила мама, але Богдані було все одно коли подарували їй машину. Вона вже давно має права, але чомусь батьки не дозволяли купити автомобіль. Час від часу тато дозволяв сідати за кермо його машини і то лише на пару годин, щоб поїхати за покупками чи в лікарню.
- Тільки сьогодні ти за руль не сядеш.
- Ну тату… - почала благати Богдана.
- Навіть не проси. Зараз в тебе немає на це часу, а після вручення дипломів та кафе ти будеш п’яною, тому за руль не можна.
- Так я можу поїхати до закладу за кермом. – з надією в очах і широкою посмішкою відповіла дівчина.
- Поїдеш. – тут її очі засяяли ще більше. – Але як пасажирка. Ти ж будеш в сукні і на каблуках. Керуватиму я, а ти просто будеш сьогодні гарною і щасливою. – він підмигнув донці і широко посміхнувся.
- Угу.. – з невеликим розпачем відповіла Дана і стала розглядати авто.
- Ну все, досить розмов, вже скоро починається церемонія. Пішли швиденько перевдягатися. Я допоможу тобі надягнути сукню.
Далі буде…
