З кожним прожитим, пронесеним поруч днем відчуваю себе старшим ментально – але не сприймаю це за хорошу рису. Починаю бурмотіти, жалітись на довколишнє і дратуватись за першої-гіршої нагоди.
В таких випадках хочеться забути ту останню версію себе і скинути оновлення до кількох років назад. Легше дихалось, бачилось, сприймалось оточення, переосмислення середовищ здійснювалось власноруч – без допомоги книг та інших джерел, які, здавалося б, мали мене збагатити знаннями. Теорія припиняла працювати – на передову ставала практична складова. Та й чужі настанови, як треба робити, а як – не треба, теж були непотрібними за умови подальшої шкоди організму.
Річ у тім, що ми дуже любимо давати комусь настанови на майбутнє та теперішнє, вважаючи, що саме ця допомога буде доречною і опісля ми зможемо відчути себе героями, праведниками, що рятують світ.
Але то не завжди так.
Наприклад, бажання ходити в дощ без покриття, навіть при зливі. Розумію, що ніхто не хотів би просякнути до останньої нитки і зайти з порога, кишачи свіжими опадами, та іноді, коли хочеться вибити з голови негаразди на роботі, навчанні чи особистому фронті, то чом не дати волю емоціям?
Жоден душ не зашкодить, особливо природній.
Вертаючись з продуктового кілька днів тому, я втрапив під дощ – легкий, хоча й злегка розтинаючий, прошиває кожну поверхню, що бачить перед собою. Січе в обличчя, не звертає уваги на те, що примружено йдеш, куди ще годні дивитись очі. Натягнувши каптура на голову – для зимової пори то було звичним ділом, хоча після настання нового року нею й не пахло – простував додому, не звертаючи уваги ні на що. На той період було відчуття, що щось зі мною не те – що колись дарувало емоції нізвідки, ставало рушієм, нині втрачало будь-який сенс і більше не містило тої магії, яку звик бачити в стінах та проїздах рідного мікрорайону. Жодна мелодія чи текст не могли зсунути погляд з мертвої точки – прилип до порожнечі.
- Слухай, та тобі ж не 35, щоб ховатись від дощу!, - так і хотілось крикнути самому собі.
І тут же побачив чоловіка постаршого віку, що стояв за кільканадцять кроків ліворуч – без кепки, але здавалось, що на те йому не було коли звертати увагу. Тим не менш, відчуття того, що невідома мені людина у поважних літах може спокійно ходити без покриття і не перейматись, мене добряче присоромило. Мовби й мало прожив порівняно, а вже почуваю себе, мов при смерті – нічого не хочу, нічого не бажаю, відсахуюсь від кожного, хто бодай крок в мій керунок прагне ступити.
- ...а може й 35, хто зна., - подумав я. І тоді же зняв каптура з голови.
Опади посилювались. Січень не був схожим на січень в традиційних поняттях і поясненнях. Довкола все змінювалось, не завжди тішачи оточення цими метаморфозами сприйняття. Але хоча би на кілька секунд повернути себе в стару версію і, можливо, надати поштовху речам, що давно очікують на здійснення, можна!
Адже якщо ми не будемо власноруч впроваджувати зміни – то для чого ж тоді нам існувати? Очікувати на волю згори чи збоку? Аби хтось за нас почав ладнати світ довкола і всередині кожного?
Тоді, коли за нас щось вирішують, народжується авторитаризм. А його існування не хоче ніхто.
Сіяння дощу породжує свіжість думок. І коли триває рух, творяться й нові образи, метафори на звичних місцях, до котрих за двадцять років проживання прив’язуєшся міцно. Що, мов повітря, необхідно для того, аби передчасно не згорів і згас.
07.01.21
