Вулиці того міста немов народились в постійному потоці шуму, гамору і розмов про те, коли ж буде краще. Що їм поняття затишку, як не рух, від якого на вечір змучуєшся і опісля бажаєш відгородитись від рухливого чи загрози порушити встановлені тобою ж одноденні кордони? – одного дня ти розширюєшся від Наукової до Жовківської, наступного – стискаєшся до посірілих стін на Вишневецького і й кроку не ступиш назовні, аби хоча б зі сміттєвими бетонними ємностями привітатись, навчитись, як не наповнювати себе брухтом та непотребом.
Моя вулиця рідко коли чує гасання по дорогах а-ля «Форсаж» чи будь-який голлівудський блокбастер з вибухами, бійками, адреналіном, яких є, мабуть, незлічувана кількість, якими, буває, перенасичуєшся в очкуванні якогось неочікуваного повороту подій, з котрим жоден глядач не стикався. Спокійні двори з поодиноким галасом дітлахів у холодну пору. Єдине, що хіба зараз може порушити тишу – ремонтні роботи: то будуть утеплювати стіни так, що пінопласт в роздріб налетить на балкон і його хіба пилососом і збирай, то добудовуватимуть поверхи в торговому центрі, який ще – не торговий центр і ніколи ним до того не був. Так, в нашому будинку є супермаркет, аптека, побутовий склеп – до яких, щоправда, треба добиратись, обійшовши його довкола – але того, здається, замало орендарям. Для мікрорайону то буде, без сумніву, хороша новина… до моменту, коли їм набридне ходити туди – і на те будуть різного роду причини. Мало хто наважився успішно протистояти «Подолянам», до яких пішки хвилин п’ять від сили йти, хоч для решти – далеке добирання, до години їзди в транспорті, якщо не пощастить.
І не знаю, наскільки та тиша вкоренилась в рутинні, повсякденні справи. Можуть трапитись випадки, як світ раптово спиняється посеред процесу, а ти не розумієш, що робити далі, як зрушити з тимчасової мертвої точки. Складаю посуд – і тарілка застигає в руці. Прибираю кімнату після n-ного випадку бедламу – і після того, як лягла на органічну купку в шафі остання футболка і зачинились двері туди, наче припинив постачання сигналів, розірвав енергетичне коло. Невже ті двері мали би мати якусь життєдайну силу? Відчиняю знову. Та ні, футболки, светри та штани – сплять собі по шафках, допоки не витягну щасливця для парадо́вих діл. Запроторюю наглухо – і наче знову розсіюю світло, власноруч нещодавно створене. Випадки цілковитого спустошення траплялись майже ніколи – і то, коли був чинник, що сприяв їхньому виникненню. Зараз неначе внормувався, приборкав більшість своїх емоцій – та натомість я беземоційно, ба навіть апатично можу реагувати на події. Себто не реагувати взагалі. Сталось – та й сталось. Яке до того мені діло, якщо і кінчиком волоса ніц не змогло торкнутись?
Коли буваю у Львові – завжди на ночівлю спиняюсь у родини. Байдуже, що то на одному з кінців міста, коли є як добратись до центру – і то безперешкодно. Панельні будинки на тій вулиці немов опиняються між двох вогнів: правим вухом чуєш оберт трамвая довкола своєї осі на кінцевій станції, лівим – потік машин на мультисмуговій Науковій і гомінкі тромби перед світлофорами, після скоєних автотрощ чи настання інших ДТП. Львів у цьому випадку для мене – незвичне місто, справжній поліс, куди приїжджають, аби себе випробувати, переконатись, чи не проковтне воно і чи не виплюне з нічим, коли не матимеш шляхів для виживання. І до сих пір роздумую, наскільки порівняно зі Львовом вкоренився рідний Терн, що може приваблювати, окрім ставу.
Замок? Він не має жодної історичної цінності тепер.
Катедра? Згодиться, але і в інших обласних центрах знайдуться незгірш.
Драмтеатр? Не смішіть.
Костьол? На його місці – ЦУМ, ненависний з тих пір, як дізнався, що раніше там стояла справжня архітектурна перлина міста – переконаний, що була би на рівні з Ельжбетою, якби існувала донині.
Харчові заклади? Так, там дешево, але подібного є пригорща в інших містах.
«Файне Місто»? Як щодо «ЗахідФесту» чи «Атласу» на противагу?
Я вже не кажу про те, що ми донедавна не мали публічних просторів, де можна сходити на виставки чи послухати чиїсь виступи!
Тернопіль – то насправді сумне місто, яке рано чи пізно вимре без яскравих згадок, котрі неможливо придбати за гроші. Але чомусь в ньому іноді хочеться пожити і, якщо вже його таки змогти полюбити, то не розлучатись з ним надовго, тягнутись за першої нагоди.
«Ми помрем не в Парижі», як співав небіжчик Місько.
16.10.21
