І неначе щось тебе тягне додолу, хоч вже й лежиш у ліжку, прагнеш заснути і забути день, хай би як його не провів.
В такі години, коли дехто вже спить і не старається більш нікого тривожити, ти бігаєш очима по кімнаті, перелічуєш зони, куди змогло проникнути світло від оновлених ліхтарів, визначаєш, коли приблизно буде їхня видозміна – злет, падіння, можливе переродження.
Зони бувають різними. Останнім часом, щоправда, їхнє подання в інфопростір підтягує за собою обмеження – необхідні подекуди, і без них, можливо, не було би вже потреби обмежувати – бо згадували ми би за небожчиків у більшій кількості, ніж зараз – і водночас тяжко вижити з інтересами, якщо тільки на тих китах і утримуєш своє дозвілля.
Ліжко до себе тягне – вкупі з ковдрами, подушками, наволочками, простирадлами утворює домашній варіант сипучих пісків, де і погрузнути з головою рідко можеш, але й витягти себе іноді не вдається. З моменту захисту дипломної роботи я звернув увагу, наскільки сильно мене до нього тягне у незвичні для соціуму пори – поки вікна панельних будов згасають з наближенням півночі, я після полудня чи обіду вимикаюсь години на дві-три.
Через подібні збої виникають конфлікти – тяжко сприймати сон у пору, коли довкола кипить робота. Денну дрімоту прагнуть вважати за відхилення. А відхиляються від соціуму тільки ті, хто не прагне бути у всьому схожим на соціум.
Я сприймаю за локальні успіхи факти визнання проблем, наявних у мене – та часто програю у подальшому, бо не можу вирішити ці проблеми, навіть коли від мене мало що залежить. Розумієш, що не можеш заснути вночі і збив режим – все одно сидиш до 4-5 години ночі. Хочеш якось розрядити становище, аби більше не злитись через обставини – все одно наводиш себе на апатію і думки про самогубство.
І таких «все одно» - десятки, якщо не більше. Щось вдається вирішити, а щось носить серце і тримає, напружившись – деструктивні вправи на ключовий м’яз.
Мої думки тихі… та не завжди. Іноді, аби вирішити задачу, хочу її проговорити вголос, часто сам-на-сам із собою, стінами, шафами та кожною складовою простору, в якому я опинився. Несвідомо вдаюсь до філософії, аналізую кожні варіанти в ланцюговій послідовності або ставлю умови, після чого ситуація розгалужується до стану родового дерева – можете навіть називати це розбиттям проблеми на підпроблеми, питання не надто глобальні, доступні для легшого вирішення. Навчали цьому на програмній інженерії в моєму університеті – і хоч то був загальний схематичний спосіб розгадки завдання при розробці додатків та забезпечення для ґаджетів, його легко можна проєктувати на випадки у буденності.
Хочеш зготувати пасту на вечерю? Аналізуєш.
Не знаєш, як потішити друга при зустрічі? Розбираєш на деталі питання.
Хочеш вибрати відповідний квиток до Яремча? Відшукуєш оптимальне вирішення.
Звісно, ми обдумуємо ці та інші питання в голові за секунди – наша голова є найпотужнішим комп’ютером – але за вибором ховається довгий процес обробки інформації зі складовими, над якими ми часто не задумуємось. І зазвичай з нашими пристроями люблять ставатись збої – неправильно обробив дані, стались поломки інших деталей пристрою, завис в одній точці – різне стається. І у кожного з таких персональних засобів є свій термін придатності, який визначаємо і кожен з нас, і оточення – останнє ж його описує залежно від потреб, які прагне реалізувати, після чого подумки здає нас на металобрухт, наче застарілу модель. Хоча іноді такими й можемо бути.
І часто саме таким застарілим пристроям, хай би скільки їм років не було, і доводиться лежати щоночі або в глибокому сні, або з безсонням і дивитись, якою ж буде наступна зона світла, що розрізає простір. Дивимось на неї, а там – ілюзія. Пустка. А вже більше не можеш тверезо думати – і тебе несе.
24.12.21
