Вона прокинулась о 5… Прийняла душ: змила нічну втому та безсоння холодною, майже льодяною водою – так Їй сказали робити щоранку, щоб жити «для себе». І проблема була в тому, що Вона навіть не пам’ятала, хто саме примусив Її це робити.
Вона послухала медитацію. Наповнила свою пусту та, в якійсь мірі, ідіотично-еґоїстичну свідомість світлом та магією світанкового сонця в розпал смертельних снігів та ознобів. Чи зберегла Її пам’ять того, хто це порадив? Можливо. Певно. Ні.
Вона випила стакан теплої «живої» води з цитриною: потрібно пробудити нутрощі. Але Вона не питала, чи хочуть вони прокидатися разом з Її мозком, проживати цей день в Її тілі знову і знову… Та й Вона не допитувала: знала, що в житті вибір дається не всім. Визнавала людське безсилля перед чимось «вищим».
Вона ввімкнула музику. Якусь меланхолійну мізерію з першого-ліпшого плейлиста. Його вивели на перше місце в Її рекомендації. Тому дива не сталось: яка ж тут альтернатива?
Вона вивчила нову асану. Ледь не зламала правий стегновий суглоб, але хіба це чогось варте? Справді важливе? Ні. Її прах подякує згодом.
Вона приготувала сніданок. Скрамбл, тост з авокадо та мигдалевими пластівцями. Чи любила Вона це, чи мала відразу до сиру, який бережно додавала до їстівної амальгами? А яка різниця, якщо це корисно, якщо це наповнить Її шлунок та втамує невгамовний голод?..
Вона одягнулась. Майстерно підібраний образ, що витончено вивершує Її кістляве тіло, ще звечора лінився на софі у вітальні, яку Вона, до речі, ледве встигла забрати – останню – в кольорі хромовий зелений.
Вона пішла на роботу. Центр міста. Скло. Метал. Бетон. Сірий колір – маестро досконалості, злиття чорного і білого начал воєдино. Чи дає він дихати тим крихітним оазам життя своїм беззаперечним пануванням? Чи не душить їх, як зашморг самогубця? Хіба важлива та невідповідність? Ні. Він – універсальний, надає довершеності та стилю, допомагає заспокоюватись, налаштовує на орудки.
Вона вийшла на антракт. Опинилась посередині свого дня: ще трохи і зможе повернутись додому – до свого храму. Пішла в найближче кафе. Відстояла чергу з десятка таких самих, на Неї схожих, людей – представників пролетарської еліти. Взяла матчу. Це огидне зелене пійло, як життєдайна есенція, стікало по Її горлу. Наповнена. Сита. Готова.
Вона вдома. День був важкий, але не те щоб дуже відрізнявся від учора чи завтра, чи сотні інших днів. Звичайний. Можна сказати – нормальний.
Вона повечеряла. Насипала в глиняну посудину щось схоже на вирвану з землі останню осінню траву, щедро заправивши якоюсь настойкою. Чи було це смачно? Хоча б естетично приємно оку? Ні. А це так ґранично необхідно? Воно ж багате на клітковину. Нуль жирів. Нуль білків. Нуль вуглеводів. Нуль – прекрасна цифра. Багатообіцяюча. Пуста.
Вона лягла в ліжко. Ввімкнула якогось дипломованого психолога-ментора-тьютора-наставника-провідника, який розповідав про важливість моменту. Цікавезно: Вона заснула.
Білизна розплющених очей розчавила нічну пустку кімнати. Вона прокинулась: спітніла, втомлена, вбита і полишена усіма. Що Вона відчувала? Чому раптом відмовилась від того примарного спокою темряви та помордованої нужди сну?
Вона втомилась. Змучилась. Здалась. Нарешті втовкмачила у свою голову: це ж не моє життя! Я такого не хотіла! До біса все!
Вона перевернула шафу; викинула, порізала, понищила всі речі, які ще кілька днів тому так ретельно складала відповідно до кольорової гами, стилю та тканин. До біса! – повторювала Вона. – Я вільна!
Серед десятків підбірок Вона відкопала, дістала з тієї глибокої ями ідеальності свою, СВОЮ, бляха, музику. Їй вперше було чхати, що про неї подумають. Перша ночі... Але Вона кричала, рухалась як божевільна. Сусіди, ви як? Веселіться! Викликайте копів. До біса!
Вона спустошила свій холодильник. Збавилася тієї огидної рослинності, вже кимось перетравленої та поверненої на святу землю блювоти, яку вважала їжею. Як Вона могла це їсти? До біса!
Фарбуючись та одягаючись в залишки свого гардеробу, Вона славила вищі сили за цілодобовий маркет під її будинком, який оминала кілька років. Який же вибір! Набравши повну корзину шкідливого їдла, відчула себе найщасливішою у світі. Вперше за тисячоліття прожитих Нею секунд Її совість мовчала. Говорила Вона. До біса!
Повернулась додому. Це було найдовше очікування в Її житті. Повільно затягуючись цигаркою, яка обпікала горло з кожною затяжкою, Вона відчула себе спроможною на все. Взявши до рук телефон настрочила кілометровий лист в робочий чат; якщо пропустити весь потік непотрібних слів, його можна коротко описати так: до біса вас і вашу роботу!
Заснула вже на світанку. У самостійно влаштованому хаосі та безладі, на підлозі, в купі обгорток, окурків та шмаття, що колись було Нею. В ейфорії власної сміливості, гордості та сили. Вона віднайшла Себе. Обрала Себе. Повернула Себе. Увірила не в богів, золото чи владу, а в Себе. До біса все і всіх! У Неї знову з’явилось ім’я!..
