Як це: знати, що сьогодні тебе не стане? Що саме сьогодні, цього дня, ти зробиш свій останній подих. І що сонце, яке розсипиться на горизонті золотими вогняними пасмами, для інших буде звичним маревом вечора, а для тебе постане знаменням кінця. Саме воно принесе те осяяння, якого так гаряче прагне кожна людина.
Чи ти так само спокійно й розмірено, як у колись далеких мріях, питимеш ранкову каву і гортатимеш сторінки улюбленої книги, яка припадала пилом на верхній полиці твоєї крипітливо зібраної бібліотеки? Схоже на те, бо що тобі, друже, залишається? “Навіщо боятися того, що ніхто не в силах змінити або відвернути, — подумаєш ти. — Адже смерть — це єдина сутність, яка ніколи не обертається спиною до тебе”.
Про що ти думатимеш у момент непомітного відчаю? Мабуть, про відірваний шматок шпалер, який обіцяв приклеїти ще рік чи два тому. Але вже байдуже: нехай залишиться щось недосконале в цьому маленькому Колізеї. Напевно, згадаєш і впевнено заявиш самому собі, що це не єдина біла пляма твого життя.
Решта часу піде на виправдовування нездійснених планів. Будуть звинувачування, докази та свідки, але не буде геніального адвоката, який міг би допомогти й захистити перед власним судом, зітканим із гіркої жалюгідности. Зрештою ти виснажишся, не зможеш згадати все, захочеш поставити крапку у цій сценічній вакханалії, проте все одно мимовільно виведеш акуратним почерком жирну кому з тією притаманною мізерією, що чомусь зветься надією, в розтрощених залишках твоєї колись існуючої свідомости.
Перед кінцем торкнешся уявною рукою приємних спогадів. На щастя, вони є, хоч і лежать свинцевою грудою на периферії пам’яті. Можливо, навіть всміхнешся собі, і подумки попрощаєшся з усім та усіма. Сил на необхідні проводи власної душі не залишилось, та й бачити вже немає кого: вони зникли так само раптово, як і з’явились. Людські обличчя пронесуться перед очима, як примарне видіння уві сні, та й по всьому. Цього достатньо.
Твоя уява перенесе тебе на дах невідомої багатоповерхівки. “Який тут краєвид!“ — ця думка відвідає тебе на коротку мить разом із найпрекраснішим небесним заходом.
Отямишся, коли під ногами зникне твердість, за яку так відчайдушно трималася твоя неотруєна частинка свідомості, що наприкінці лишилась сам на сам із породженим тобою монстром. Цей політ був швидким, аж надто. Настільки, що лише знову відчувши землю, ти зрозумів, що втратив. На червоному склепінні над твоєю головою з’явилась незрозуміла темрява, яку чомусь бачив тільки ти. Запізно вертатись. Пручатись теж дарма. Пітьма сильніша. Вона взяла гору. Як і завжди у твоєму житті. Морок поглинув сонце так само, як смерть — твою душу.
